http://ihorhulyk.livejournal.com/ (![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png)
ihorhulyk.livejournal.com) wrote in ![[community profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/community.png)
urb_a2013-08-12 08:54 am
ihorhulyk.livejournal.com) wrote in urb_a2013-08-12 08:54 am
Країна жебраків без Робін Гудів
Originally posted by ![[livejournal.com profile]](https://www.dreamwidth.org/img/external/lj-userinfo.gif)
ihorhulyk at Країна жебраків без Робін Гудів
Фото: ria.ru
Не знаю, як вас, але мене особисто трохи збили з пантелику останні зрізи громадської думки, проведені Українським інститутом соціальних досліджень. Їх оприлюднила минулого тижня голова правління цієї поважної установи Ольга Балакірєва. Так ось, вона каже, що серед нашої з вами спільноти дуже популярним стало, я б сказав, дещо екзотичне, як для цивілізованого світу, уявлення про шляхи до достатку. Понад 40 відсотків опитаних висловили побажання, щоб держава перерозподіляла доходи на користь бідних за рахунок багатих. «Фактично майже половина українців воліє жити у «країні Робін Гудів», - розводить руками шанована соціолог.
Я от собі міркую, на кого списуватимуть політики оцей казус суспільних настроїв? На «папєрєдніків» чи, може, на радянське минуле. Звісно, попередники були ще тими популістами, але й нинішня влада втекла від них не надто далеко. «Поліпшення життя вже сьогодні» обернулося ледь не катастрофою для вітчизняної господарки, коли з економічного поля, прихопивши залишки колишніх надій, втікають вже не тільки структурні інвестори, але й власники газет-журналів… Звісно, совєтський досвід теж є причиною доволі сумнівних фантазій про всесилля і щедру руку держави, але, даруйте, чи він визначає сучасні українські тренди?
Гадаю, звинувачувати варто не тільки політиків. Як би мене не критикували, але я й надалі стою на своєму: українцям, можливо, на часі не якісь особливі умови для розвитку бізнесів, не тепличний клімат у сенсі податкової, соціальної, демографічної політик. Набагато важливішою і помічною для нас була б консультація фахового психотерапевта. Бо нема на те ради: коли я бачу молодих та здорових чоловіків, які виряджають у закордонні «відрядження» коханих дружин, яким учора присягали біля вівтаря «не розлучатися довіку», у мене перевертається щось під серцем. Ачей, у перспективі цих мужчин – самотні ночі, які відтак вони підсолоджуватимуть алкоголем, чужими ласками за кошт далеких правовірних. І не перейматимуться особливо можливістю застосування власних сильних рук для примноження сімейних бюджетів. Що впаде з Вестерн-Юніон, те й добре. Не впаде, якось проживу.
Це так, образок до теми. Ясно, умови для трудової іміграції створила почасти влада, цього ніхто не заперечує, навіть її велемовні ритори. Але є ще одна річ, яку буквально днями докладно виклав на своїх шпальтах журнал Кореспондент. Українці, які споконвічно вміли прилаштовувати власні потреби до власних же статків, якось непомітно стали фальшивими «статусними особами», які за будь-які гроші, будь-яким шляхом намагаються долучитися до найдорожчих світових брендів. Це чимось нагадує мені Албанію, де легко можна зауважити макабричний сільський пейзаж: напіврозвалену халабуду із найкрутішим мерседесом під перекошеними вікнами. Аякже, без «мерса» в Албанії ти не будеш «конкретним пацаном». А те, що ця конкретика містить якісь інші, глибинні сенси, крім гламурно-тюнінгових цяцьок, не поміщається у мізках цих «європейців».
А мені не вкладається у голову два фото. На одному з них – мер Нью-Йорка Майкл Блумберг серед колег. Його робоче місце – куток у великій залі з десятками челядників. На іншому, - кабінет львівського міського голови, - задля піару Андрій Садовий «дозволили» писакам познимкувати його антикварну колекцію меблів. Як і недавно придбаний палац. Ось вам і розгадка «країни Робін Гудів»: столиця світу вважає достатнім для мера отой куточок, майже провінційний за європейськими мірками Львів не хоче «світити злиднями», бо то, перепрошую, «дзядівство».
Це, так би мовити, образок з приводу того, хто ділитиме статки багатих на користь бідних…
Цілком усвідомлюю, що мої сентенції не припадуть до смаку більшості читачів. Так вже укладено: ліпше знаходити причину десь поза нашими мізками, легше зауважити її в комусь, хто, на наш погляд, не заслуговує на те, аби бути успішнішим, досконалішим, багатшим. Та хай. У цьому випадку мені на поміч прийде, як завжди, улюблений Лєц: «Воскресають лише мертві. Живим важче».
Ігор Гулик
Страна нищих без Робин Гудов
Не знаю, как вас, но меня лично немного сбили с толку последние срезы общественного мнения, проведенные Украинским институтом социальных исследований. Их обнародовала на прошлой неделе председатель правления этого уважаемого учреждения Ольга Балакирева.
Так вот, она говорит, что среди нашего с вами общества очень популярное, я бы сказал, несколько экзотическое, как для цивилизованного мира, представление о пути к изобилию. Более 40 процентов опрошенных высказали пожелание, чтобы государство перераспределяло доходы в пользу бедных за счет богатых. «Фактически почти половина украинцев предпочитают жить в «стране Робин Гудов», - разводит руками уважаемый социолог.
Я вот себе думаю, на кого будут валить политики этот казус общественных настроений? На «папередникив» или, может, на советское прошлое. Конечно, предшественники были еще теми популистами, но и нынешняя власть убежала от них не слишком далеко. «Улучшение жизни уже сегодня» обернулось едва ли не катастрофой для отечественной экономики, когда с бизнес-поля, прихватив остатки прежних надежд, бегут уже не только структурные инвесторы, но и владельцы газет-журналов... Конечно, советский опыт тоже является причиной довольно сомнительных фантазий о всесилии и щедрой деснице государства, но, извините, разве он определяет современные украинские тренды?
Думаю, винить следует не только политиков. Как бы меня не критиковали, но я и дальше стою на своем: украинцам, возможно, нужны не какие-то особые условия для развития бизнеса, не тепличный климат в смысле налоговой, социальной, демографической политик. Гораздо важнее и нужнее для нас была бы консультация профессионального психотерапевта. Когда я вижу молодых и здоровых мужчин, отправляющих в зарубежные «командировки» любимых жен, которым вчера присягали алтаре «не расставаться вовек», у меня переворачивается что-то под сердцем. Авось, в перспективе этих мужчин - одинокие ночи, которые затем они подстастят алкоголем, чужими ласками за счет далеких правоверных. Они не особенно озабочены возможностью применения собственных сильных рук для приумножения семейных бюджетов. Что упадет с Вестерн-Юнион, то и хорошо. Не упадет, то проживу и так…
Это так, образок к теме. Ясно, условия для трудовой иммиграции создала отчасти власть, этого никто не отрицает, даже ее витиеватые риторы. Но есть еще одна вещь, которую буквально на днях подробно изложил на своих страницах журнал Корреспонден. Украинцы, изначально умевшие удаживать собственные потребности с собственным состоянием, как-то незаметно стали фальшивыми «статусными лицами», которые за бешенные деньги, любым путем пытаются приобщиться к дорогим мировым брендам. Это чем-то напоминает мне Албанию, где легко можно заметить макабрический сельский пейзаж: полуразваленную лачугу с крутым мерседесом под перекошенными окнами. Конечно, без «мерса» в Албании не будешь «конкретным пацаном». А то, что эта конкретика содержит какие-то другие, глубинные смыслы, кроме гламурно-тюнинговых прелестей, не влазит в мозги этих «европейцев».
А мне не укладываются в голову два фото. На одном из них - мэр Нью-Йорка Майкл Блумберг среди коллег. Его рабочее место - угол в большом зале с десятками рядовых служащих. На другом фото - кабинет львовского городского головы, - для пиара Андрей Садовый «разрешили» писакам поснимать там антикварную коллекцию мебели. Как и недавно приобретенный дворец. Вот вам и разгадка тайны «страны Робин Гудов»: столица мира считает достаточным для мэра уголок, почти провинциальный по европейским меркам Львов не хочет «светить нищетой», ибо, это, извините, «дзядивство».
Это, так сказать, штрих по поводу того, кто будет делить состояние богатых в пользу бедных...
Вполне осознаю, что мои сентенции придутся не по вкусу большинству читателей. Так уж повелось: легче находить причину где-то за пределами нашего сознания, легче заметить ее в ком-то, кто, на наш взгляд, не заслуживает того, чтобы быть успешным, совершенным, богатым. Пусть так. Но в этом случае на помощь мне придет, как всегда, любимый Лец: «Воскресают только мертвые. Живым труднее».
Игорь Гулык
ihorhulyk at Країна жебраків без Робін ГудівФото: ria.ru
Не знаю, як вас, але мене особисто трохи збили з пантелику останні зрізи громадської думки, проведені Українським інститутом соціальних досліджень. Їх оприлюднила минулого тижня голова правління цієї поважної установи Ольга Балакірєва. Так ось, вона каже, що серед нашої з вами спільноти дуже популярним стало, я б сказав, дещо екзотичне, як для цивілізованого світу, уявлення про шляхи до достатку. Понад 40 відсотків опитаних висловили побажання, щоб держава перерозподіляла доходи на користь бідних за рахунок багатих. «Фактично майже половина українців воліє жити у «країні Робін Гудів», - розводить руками шанована соціолог.
Я от собі міркую, на кого списуватимуть політики оцей казус суспільних настроїв? На «папєрєдніків» чи, може, на радянське минуле. Звісно, попередники були ще тими популістами, але й нинішня влада втекла від них не надто далеко. «Поліпшення життя вже сьогодні» обернулося ледь не катастрофою для вітчизняної господарки, коли з економічного поля, прихопивши залишки колишніх надій, втікають вже не тільки структурні інвестори, але й власники газет-журналів… Звісно, совєтський досвід теж є причиною доволі сумнівних фантазій про всесилля і щедру руку держави, але, даруйте, чи він визначає сучасні українські тренди?
Гадаю, звинувачувати варто не тільки політиків. Як би мене не критикували, але я й надалі стою на своєму: українцям, можливо, на часі не якісь особливі умови для розвитку бізнесів, не тепличний клімат у сенсі податкової, соціальної, демографічної політик. Набагато важливішою і помічною для нас була б консультація фахового психотерапевта. Бо нема на те ради: коли я бачу молодих та здорових чоловіків, які виряджають у закордонні «відрядження» коханих дружин, яким учора присягали біля вівтаря «не розлучатися довіку», у мене перевертається щось під серцем. Ачей, у перспективі цих мужчин – самотні ночі, які відтак вони підсолоджуватимуть алкоголем, чужими ласками за кошт далеких правовірних. І не перейматимуться особливо можливістю застосування власних сильних рук для примноження сімейних бюджетів. Що впаде з Вестерн-Юніон, те й добре. Не впаде, якось проживу.
Це так, образок до теми. Ясно, умови для трудової іміграції створила почасти влада, цього ніхто не заперечує, навіть її велемовні ритори. Але є ще одна річ, яку буквально днями докладно виклав на своїх шпальтах журнал Кореспондент. Українці, які споконвічно вміли прилаштовувати власні потреби до власних же статків, якось непомітно стали фальшивими «статусними особами», які за будь-які гроші, будь-яким шляхом намагаються долучитися до найдорожчих світових брендів. Це чимось нагадує мені Албанію, де легко можна зауважити макабричний сільський пейзаж: напіврозвалену халабуду із найкрутішим мерседесом під перекошеними вікнами. Аякже, без «мерса» в Албанії ти не будеш «конкретним пацаном». А те, що ця конкретика містить якісь інші, глибинні сенси, крім гламурно-тюнінгових цяцьок, не поміщається у мізках цих «європейців».
А мені не вкладається у голову два фото. На одному з них – мер Нью-Йорка Майкл Блумберг серед колег. Його робоче місце – куток у великій залі з десятками челядників. На іншому, - кабінет львівського міського голови, - задля піару Андрій Садовий «дозволили» писакам познимкувати його антикварну колекцію меблів. Як і недавно придбаний палац. Ось вам і розгадка «країни Робін Гудів»: столиця світу вважає достатнім для мера отой куточок, майже провінційний за європейськими мірками Львів не хоче «світити злиднями», бо то, перепрошую, «дзядівство».
Це, так би мовити, образок з приводу того, хто ділитиме статки багатих на користь бідних…
Цілком усвідомлюю, що мої сентенції не припадуть до смаку більшості читачів. Так вже укладено: ліпше знаходити причину десь поза нашими мізками, легше зауважити її в комусь, хто, на наш погляд, не заслуговує на те, аби бути успішнішим, досконалішим, багатшим. Та хай. У цьому випадку мені на поміч прийде, як завжди, улюблений Лєц: «Воскресають лише мертві. Живим важче».
Ігор Гулик
Страна нищих без Робин Гудов
Не знаю, как вас, но меня лично немного сбили с толку последние срезы общественного мнения, проведенные Украинским институтом социальных исследований. Их обнародовала на прошлой неделе председатель правления этого уважаемого учреждения Ольга Балакирева.
Так вот, она говорит, что среди нашего с вами общества очень популярное, я бы сказал, несколько экзотическое, как для цивилизованного мира, представление о пути к изобилию. Более 40 процентов опрошенных высказали пожелание, чтобы государство перераспределяло доходы в пользу бедных за счет богатых. «Фактически почти половина украинцев предпочитают жить в «стране Робин Гудов», - разводит руками уважаемый социолог.
Я вот себе думаю, на кого будут валить политики этот казус общественных настроений? На «папередникив» или, может, на советское прошлое. Конечно, предшественники были еще теми популистами, но и нынешняя власть убежала от них не слишком далеко. «Улучшение жизни уже сегодня» обернулось едва ли не катастрофой для отечественной экономики, когда с бизнес-поля, прихватив остатки прежних надежд, бегут уже не только структурные инвесторы, но и владельцы газет-журналов... Конечно, советский опыт тоже является причиной довольно сомнительных фантазий о всесилии и щедрой деснице государства, но, извините, разве он определяет современные украинские тренды?
Думаю, винить следует не только политиков. Как бы меня не критиковали, но я и дальше стою на своем: украинцам, возможно, нужны не какие-то особые условия для развития бизнеса, не тепличный климат в смысле налоговой, социальной, демографической политик. Гораздо важнее и нужнее для нас была бы консультация профессионального психотерапевта. Когда я вижу молодых и здоровых мужчин, отправляющих в зарубежные «командировки» любимых жен, которым вчера присягали алтаре «не расставаться вовек», у меня переворачивается что-то под сердцем. Авось, в перспективе этих мужчин - одинокие ночи, которые затем они подстастят алкоголем, чужими ласками за счет далеких правоверных. Они не особенно озабочены возможностью применения собственных сильных рук для приумножения семейных бюджетов. Что упадет с Вестерн-Юнион, то и хорошо. Не упадет, то проживу и так…
Это так, образок к теме. Ясно, условия для трудовой иммиграции создала отчасти власть, этого никто не отрицает, даже ее витиеватые риторы. Но есть еще одна вещь, которую буквально на днях подробно изложил на своих страницах журнал Корреспонден. Украинцы, изначально умевшие удаживать собственные потребности с собственным состоянием, как-то незаметно стали фальшивыми «статусными лицами», которые за бешенные деньги, любым путем пытаются приобщиться к дорогим мировым брендам. Это чем-то напоминает мне Албанию, где легко можно заметить макабрический сельский пейзаж: полуразваленную лачугу с крутым мерседесом под перекошенными окнами. Конечно, без «мерса» в Албании не будешь «конкретным пацаном». А то, что эта конкретика содержит какие-то другие, глубинные смыслы, кроме гламурно-тюнинговых прелестей, не влазит в мозги этих «европейцев».
А мне не укладываются в голову два фото. На одном из них - мэр Нью-Йорка Майкл Блумберг среди коллег. Его рабочее место - угол в большом зале с десятками рядовых служащих. На другом фото - кабинет львовского городского головы, - для пиара Андрей Садовый «разрешили» писакам поснимать там антикварную коллекцию мебели. Как и недавно приобретенный дворец. Вот вам и разгадка тайны «страны Робин Гудов»: столица мира считает достаточным для мэра уголок, почти провинциальный по европейским меркам Львов не хочет «светить нищетой», ибо, это, извините, «дзядивство».
Это, так сказать, штрих по поводу того, кто будет делить состояние богатых в пользу бедных...
Вполне осознаю, что мои сентенции придутся не по вкусу большинству читателей. Так уж повелось: легче находить причину где-то за пределами нашего сознания, легче заметить ее в ком-то, кто, на наш взгляд, не заслуживает того, чтобы быть успешным, совершенным, богатым. Пусть так. Но в этом случае на помощь мне придет, как всегда, любимый Лец: «Воскресают только мертвые. Живым труднее».
Игорь Гулык