опять Александр Гогун!
Sep. 23rd, 2012 07:38 pm![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
oksana107.livejournal.com posting in ![[community profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/community.png){kind=small}
urb_aВчера Тартарин в сообществе пропиарил пост Варяжки "День партизанской славы". Я честно выдержала паузу и не стала портить праздник всем, кто причастен к украинским партизанам, но сегодня, господа, получите и распишитесь...
Антон Петрович Бринский "Дядя Петя". Свои ратные дела известный партизан описывал в книге "По ту сторону фронта": бойцы отряда совершили в тылу врага более 5000 диверсий, взорвали свыше 800 эшелонов; не один десяток тысяч фашистов и их пособников нашли свою смерть от мин, гранат и пуль отважных партизан. За умелое руководство партизанским соединением в боях с немецко-фашистскими захватчиками и проявленные при этом мужество и героизм Указом Президиума Верховного Совета СССР от 4 февраля 1944 года подполковнику Бринскому Антону Петровичу присвоено звание Героя Советского Союза с вручением ордена Ленина и медали "Золотая Звезда".
...
в 1992 г. журналист П.Боярчук в газете "Волинь" опубликовал воспоминания пани Р.Сидорчук о том, как 13 октября 1943 года отряд под командованием "Дяди Пети" уничтожил село Старая Рафаливка.
«Здебільшого ж німці наше містечко оминали. Вони в Новій Рафалівці (15 кілометрів від нас) стояли.
А в лісах навколо Старої Рафалівки невдовзі активізувалися червоні партизани. Вони базувалися десь поблизу сіл Галузії і Серхів Маневицького району. Часто навідувалися до нашого містечка. Називали себе партизанами Дяді Пєті (полковника Бринського), а ще — петрівцями. І спочатку ми дивилися на них, як на справжніх героїв. Адже проти якої сили-силенної стали на боротьбу... ...Бандерівців... ми... не бачили до 1943 року... Тому червоні партизани були єдиним об'єктом нашої уваги і нашого захвату. Ми зустрічались з ними, разом співали пісні, допомагали їм харчами...
Добрі наші стосунки з петрівцями завершились, як тільки вони ввійшли в силу. Почалося все з того, що партизани Дяді Пєті почали „чинити суд" над сім'ями, хлопці з яких і опинилися в шуцманах. Тоді з тієї ж причини вчинили дику розправу над сім'єю Пасевичів. У ній, крім старших, було двоє дівчат, хлопці — Миколай, Дмитро й Леонід, який служив у шуцманах. Миколу врятувало те, що він пішов у той вечір з дому. Йому дали після війни за брата 10 років. А старшого Пасевича вбили відразу. Пізніше на очах у матері зґвалтували старшу доньку Лізу. І всіх постріляли. У стару Пасевичиху Палажку, тобто в матір, яка на все це повинна була дивитися, стріляли тричі.
Проте доля розпорядилася так, що Пасевичиха якось вижила і прожила ще років зо 20. Розповідала, хто все це зробив.
Так само розправилися вони з сім'єю Яновицької Марії, у якої тільки молодший син залишився, і з сім'єю Паламарчуків... Загалом дітей у сім'ї було семеро. Сини Іван (він пішов у шуцмани), Андрій, Георгій і доньки Надя, Клава, Юля, Віра.
Усіх Паламарчуків, крім Івана й Георгія, яких партизани не застали вдома, поставили на коліна й розстріляли. З Надією розправилися особливо жорстоко, її зґвалтували, викручували руки, катували. Клаву теж, перш ніж вбити, зґвалтували...
Водночас скоювалися й звичайні грабежі. Не даси чогось партизанам — життя віддаси. У старого Лазаря (жив такий у містечку), сім'я була велика, — штани забирали. А він: „Не дам, це мені на смерть!" Вистрілив один зі злодіїв: „Ось тобі, діду, смерть". Я для себе перешила пальто покійної матері. Прийшли. „Віддай!" — кажуть. Прошу: „Воно ж одне в мене, остання одежина!" Проте марно було вмовляти. Коли таке почалося, ми змушені були ховатися від петрівців більше, ніж від бандитів. Спершу в погребі пересиджували їхні напади, а потім на пасіці, у кутку, де були зарості і кропива непролазна, батько викопав для мене схованку. Надто за мене боявся, та схованка і його врятувала.
1943-му прийшли в Стару Рафалівку бандерівці. Багато. Якийсь підрозділ УПА. Псевдо провідника було „Вірний". Ми стривожилися, бо ніхто не знав, чого від них чекати. Проте нікого, бачимо, не чіпають. Навіть у дім не заходять [...]
Потім залишили зі своїх шістнадцятьох осіб ґарнізон та й пішли кудись [...]
Якось рано-вранці розпалюю пічку, чую, ніби вистріл десь. Потім крик батьків: „Утікайте, ховайтесь на пасіці!"
А стріляють уже звідусіль. І горить уже. Ми сховалися, а Галя (сусідська донька) — ні. І дядька мого немає, він ще раніше пішов до хліва пасти худобу. Батько каже мені: „Визирни, може, десь тут". Я вилізла. Бачу, Галя біжить. Кошик поперед себе з кошенятами несе. Я їй: „Сюди!" А вона махає руками: „Зачекай, зараз!" Очманіла від страху. Понесла кошенят до хліву. А через деякий час звідти донісся такий жахливий крик, що не передати.
Коли все вже заспокоїлось, дізнались: це петрівці оточили Стару Рафалівку і почали „бій з бандерівцями". Бандерівців убили кілька чоловік, а містечко наше, вважай, повністю винищили. І ні в чому не винних людей вбили, не скажу навіть скільки. Галю живцем у вогонь кинули. Обгорілий труп дядька ми знайшли поблизу хліва. А на дворі й біля дому, — теж згорілих, — ще шість трупів тих, хто шукав собі, де міг, порятунку. У нашому господарстві вцілів тільки погреб. В ньому знайшли Олега (сусідську дитину). Був у новеньких, бабусею пошитих черевичках і з розпореним багнетом животиком. Мати його ховалася в іншому місці. Врятувалась. Сказали їй про сина. Прибігла, забрала. Як зараз бачу, несе в обіймах Олега, а кишки в нього з живота випали, волочаться по дорозі, плутаються у матері під ногами. Вона ж і не помічає нічого, розум від горя втратила.
Такого Стара Рафалівка за все своє існування, мабуть, не знала. А червоні зігнали всіх, хто вцілів і на очі потрапив, розгрібати насипану бандерівцями могилу (пам'ятник загиблим за незалежність}. Не дозволили навіть лопати взяти. Повинні були голіруч, хай кров з-під нігтів, розгрібати, хоч зубами гризти і жменями розносити, аж доки рівним те місце не стало. Потім усіх, хто розгрібав, розстріляли... Ось така правда про Стару Рафалівку.
Залишилось від містечка село в декілька хат [...]
Петрівці знали, в якій хаті чим можна поживитися, як і те, що основні сили УПА під командуванням „Вірного" тоді її залишили, тому можна було показати свій „героїзм". Такими вони мені запам'ятались, ті петрівці: на конях, п'яні, завжди готові нещадно вбивати „ворогів і зрадників народу" і грабувати „в ім'я перемоги над фашизмом"»
Можно было бы решить, что журналист "приукрасил" воспоминания Сидорчук, или она сама нафантазировала небылицы. Между тем факт уничтожения села подтверждается другим независимым источником - донесением референта Военного округа УПА "Заграва" за октябрь 1943 г.
ЦДАВО, ф.3838, оп.1, спр.50 ("Літопис УПА" Нова серия. Том 2 стр.272)
Убито 60 человек, село сожжено. "Дядя Петя" рапортует в УШПД об очередной диверсии и уничтоженных пособниках фашистов.
http://lib.oun-upa.info/gogun/pub04.html
Антон Петрович Бринский "Дядя Петя". Свои ратные дела известный партизан описывал в книге "По ту сторону фронта": бойцы отряда совершили в тылу врага более 5000 диверсий, взорвали свыше 800 эшелонов; не один десяток тысяч фашистов и их пособников нашли свою смерть от мин, гранат и пуль отважных партизан. За умелое руководство партизанским соединением в боях с немецко-фашистскими захватчиками и проявленные при этом мужество и героизм Указом Президиума Верховного Совета СССР от 4 февраля 1944 года подполковнику Бринскому Антону Петровичу присвоено звание Героя Советского Союза с вручением ордена Ленина и медали "Золотая Звезда"....
в 1992 г. журналист П.Боярчук в газете "Волинь" опубликовал воспоминания пани Р.Сидорчук о том, как 13 октября 1943 года отряд под командованием "Дяди Пети" уничтожил село Старая Рафаливка.
«Здебільшого ж німці наше містечко оминали. Вони в Новій Рафалівці (15 кілометрів від нас) стояли.
А в лісах навколо Старої Рафалівки невдовзі активізувалися червоні партизани. Вони базувалися десь поблизу сіл Галузії і Серхів Маневицького району. Часто навідувалися до нашого містечка. Називали себе партизанами Дяді Пєті (полковника Бринського), а ще — петрівцями. І спочатку ми дивилися на них, як на справжніх героїв. Адже проти якої сили-силенної стали на боротьбу... ...Бандерівців... ми... не бачили до 1943 року... Тому червоні партизани були єдиним об'єктом нашої уваги і нашого захвату. Ми зустрічались з ними, разом співали пісні, допомагали їм харчами...
Добрі наші стосунки з петрівцями завершились, як тільки вони ввійшли в силу. Почалося все з того, що партизани Дяді Пєті почали „чинити суд" над сім'ями, хлопці з яких і опинилися в шуцманах. Тоді з тієї ж причини вчинили дику розправу над сім'єю Пасевичів. У ній, крім старших, було двоє дівчат, хлопці — Миколай, Дмитро й Леонід, який служив у шуцманах. Миколу врятувало те, що він пішов у той вечір з дому. Йому дали після війни за брата 10 років. А старшого Пасевича вбили відразу. Пізніше на очах у матері зґвалтували старшу доньку Лізу. І всіх постріляли. У стару Пасевичиху Палажку, тобто в матір, яка на все це повинна була дивитися, стріляли тричі.
Проте доля розпорядилася так, що Пасевичиха якось вижила і прожила ще років зо 20. Розповідала, хто все це зробив.
Так само розправилися вони з сім'єю Яновицької Марії, у якої тільки молодший син залишився, і з сім'єю Паламарчуків... Загалом дітей у сім'ї було семеро. Сини Іван (він пішов у шуцмани), Андрій, Георгій і доньки Надя, Клава, Юля, Віра.
Усіх Паламарчуків, крім Івана й Георгія, яких партизани не застали вдома, поставили на коліна й розстріляли. З Надією розправилися особливо жорстоко, її зґвалтували, викручували руки, катували. Клаву теж, перш ніж вбити, зґвалтували...
Водночас скоювалися й звичайні грабежі. Не даси чогось партизанам — життя віддаси. У старого Лазаря (жив такий у містечку), сім'я була велика, — штани забирали. А він: „Не дам, це мені на смерть!" Вистрілив один зі злодіїв: „Ось тобі, діду, смерть". Я для себе перешила пальто покійної матері. Прийшли. „Віддай!" — кажуть. Прошу: „Воно ж одне в мене, остання одежина!" Проте марно було вмовляти. Коли таке почалося, ми змушені були ховатися від петрівців більше, ніж від бандитів. Спершу в погребі пересиджували їхні напади, а потім на пасіці, у кутку, де були зарості і кропива непролазна, батько викопав для мене схованку. Надто за мене боявся, та схованка і його врятувала.
1943-му прийшли в Стару Рафалівку бандерівці. Багато. Якийсь підрозділ УПА. Псевдо провідника було „Вірний". Ми стривожилися, бо ніхто не знав, чого від них чекати. Проте нікого, бачимо, не чіпають. Навіть у дім не заходять [...]
Потім залишили зі своїх шістнадцятьох осіб ґарнізон та й пішли кудись [...]
Якось рано-вранці розпалюю пічку, чую, ніби вистріл десь. Потім крик батьків: „Утікайте, ховайтесь на пасіці!"
А стріляють уже звідусіль. І горить уже. Ми сховалися, а Галя (сусідська донька) — ні. І дядька мого немає, він ще раніше пішов до хліва пасти худобу. Батько каже мені: „Визирни, може, десь тут". Я вилізла. Бачу, Галя біжить. Кошик поперед себе з кошенятами несе. Я їй: „Сюди!" А вона махає руками: „Зачекай, зараз!" Очманіла від страху. Понесла кошенят до хліву. А через деякий час звідти донісся такий жахливий крик, що не передати.
Коли все вже заспокоїлось, дізнались: це петрівці оточили Стару Рафалівку і почали „бій з бандерівцями". Бандерівців убили кілька чоловік, а містечко наше, вважай, повністю винищили. І ні в чому не винних людей вбили, не скажу навіть скільки. Галю живцем у вогонь кинули. Обгорілий труп дядька ми знайшли поблизу хліва. А на дворі й біля дому, — теж згорілих, — ще шість трупів тих, хто шукав собі, де міг, порятунку. У нашому господарстві вцілів тільки погреб. В ньому знайшли Олега (сусідську дитину). Був у новеньких, бабусею пошитих черевичках і з розпореним багнетом животиком. Мати його ховалася в іншому місці. Врятувалась. Сказали їй про сина. Прибігла, забрала. Як зараз бачу, несе в обіймах Олега, а кишки в нього з живота випали, волочаться по дорозі, плутаються у матері під ногами. Вона ж і не помічає нічого, розум від горя втратила.
Такого Стара Рафалівка за все своє існування, мабуть, не знала. А червоні зігнали всіх, хто вцілів і на очі потрапив, розгрібати насипану бандерівцями могилу (пам'ятник загиблим за незалежність}. Не дозволили навіть лопати взяти. Повинні були голіруч, хай кров з-під нігтів, розгрібати, хоч зубами гризти і жменями розносити, аж доки рівним те місце не стало. Потім усіх, хто розгрібав, розстріляли... Ось така правда про Стару Рафалівку.
Залишилось від містечка село в декілька хат [...]
Петрівці знали, в якій хаті чим можна поживитися, як і те, що основні сили УПА під командуванням „Вірного" тоді її залишили, тому можна було показати свій „героїзм". Такими вони мені запам'ятались, ті петрівці: на конях, п'яні, завжди готові нещадно вбивати „ворогів і зрадників народу" і грабувати „в ім'я перемоги над фашизмом"»
Можно было бы решить, что журналист "приукрасил" воспоминания Сидорчук, или она сама нафантазировала небылицы. Между тем факт уничтожения села подтверждается другим независимым источником - донесением референта Военного округа УПА "Заграва" за октябрь 1943 г.
ЦДАВО, ф.3838, оп.1, спр.50 ("Літопис УПА" Нова серия. Том 2 стр.272)
Убито 60 человек, село сожжено. "Дядя Петя" рапортует в УШПД об очередной диверсии и уничтоженных пособниках фашистов.
http://lib.oun-upa.info/gogun/pub04.html
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}