urb_a | НЕ СПЕРЕЧАЙМОСЯ, ХТО БІЛЬШЕ ЗАВИНИВ (Reply)

В авторитетній польській «Газеті виборчій» з’явилася стаття видатного польського інтелектуала, дисидента, головного редактора газети Адама Міхніка , що стосується 70-х роковин українсько-польського конфлікту на Волині 1943 року. До думки пана Міхніка прислухаються мільйони поляків. Гадаємо, його погляд на непросту проблему у наших стосунках буде цікавий і для волинян (друкується зі скороченням)

Адам МІХНІК

Про минуле, зокрема, оте жорстоке й довговічне, можна міркувати по-різному: тямкувати про власні кривди, леліяти мрії про помсту, плекати біль і культивувати ненависть до переслідувачів. Можна також ― а це далебі важче ― переступити крейдове коло взаємної недовіри й ворожості, щоб створити інше майбутнє в ім'я порозуміння й примирення.
У польсько-українському минулому можна апелювати до кошмарних сцен антипольської акції на Волині та сцен польської помсти. Українці часто згадують, що колись значна частина польської громадської думки не вважала їх нацією, а «русинами», різновидом польської нації. Це ранило українську національну гідність, хоча не виправдовує жорстоких убивств і звірств на Волині. Про ці події пам'ятатимуть завжди.
Однак можна також нагадати слова архієпископа львівського Андрея Шептицького, котрий тоді в пастирському посланні «Не убий» звернувся до української громади: «Людина, що проливає неповинну кров свого ворога, політичного противника, є таким самим чоловіковбивцею, як людина, що це робить для грабунку, і так само заслуговує на кару Божу і на клятву Церкви».
Ті сильні й красні слова були актом розпачливої турботи духовного лідера греко-католицької громади, але, мабуть, лише їх міг запропонувати той пастир своїй пастві. Адже то були жахливі часи.
Варто нагадати про ці слова, щоб риторика нової ворожості не опанувала польсько-українських відносин. Добре, що українські єпископи Греко-католицької церкви багато років згодом промовили подібною мовою.
Польські та українські історики розділилися в своїх оцінках різанини на Волині. Це зрозуміло, адже польська та українська точки зору різні. І зрозуміло, що одні та інші шукають головних винуватців на боці супротивника. Знову й знову виринає питання про причини цього жахливого конфлікту.
Юзеф Лободовський, наполегливий захисник ідеї польсько-українського примирення, запитував уже в 1952 році на шпальтах паризького часопису «Kultura»: «То яким же є вихід із кривавого кола ненависті, що породжує подібні трагедії? Без кінця сперечатися про те, хто почав першим, хто завинив більше, хто пролив більше крові? Чи, може, спокуситися можливістю стати першим у іншому ― в першості простягнутої руки?».
…Немає нічого важчого, а водночас більш потрібного, ніж наполеглива розбудова та зміцнення чуда польсько-українського примирення. Всупереч тим усім, хто хоче підігрівати й плекати ненависть між нашими націями.