urb_a | Влада як запитання (Reply)

Originally posted by

Джерело: www.poetryclub.com.ua

«Коли він запитував, котра тепер година,
йому відповідали: «Котра накажете, мій генерале!»
Габріель Гарсіа Маркес. Осінь патріарха
Кришталевий замок, де у теплій ванні комфортно ніжиться чинна українська влада, зруйнує, мабуть, не всенародний бунт, як про те люблять просторікувати розмаїті опозиціонери. Тут режим має усі засоби і можливості захистити свої твердині. Підкуп, інтриги, врешті брутальна сила, -- хіба втримаєшся перед широким асортиментом важелів, аби уберегтися від краху?
Але є інша зброя, перед якою не встоїть ні Межигір’я з його геліконами, ні Банкова із найдосконалішою охороною на кшталт міфічних «тітушків», що, либонь, привиділися декому із ескорту Яценюка під час недавніх посиденьок у президента. Ця зброя – час. Він кидає виклик диктаторам і лібералам, революціонерам і реакціонерам, лівим, правим, посереднім, він вимагає реакцій на цей виклик, він власне усуває тих, хто не спроможний втямливо відповісти на насущні запитання.
Україна стала загумінковим тереном, на якому спалахують і тахнуть дивно-архаїчні пристрасті. Застарілі для світових трендів, оксюморонні навіть для спільноти, якій доводиться тут жити. Ті, хто нагорі, уважають себе ледь не богами, у всякому разі, їхніми повноважними представниками у цьому пристанищі людської юдолі і пристрастей. Ті, хто унизу, з легким трепетом, у ліпшому разі, з іронічною байдужістю атеїста, споглядають на забави верхівки, підсвідомо плекаючи думку, що ця гра колись завершиться. І справа не у фіналі: трагічному чи мелодрамному, справа навіть не в комунікації між обома полюсами українського суспільного терену. Річ у повній інертності поля, що лягло між ними.
Ситуація цілком уписується в гемінгвеївське: «Застаріли не тільки відповіді, та навіть самі питання». Про що дискусія, якщо вона і є? Про вектори розвитку? Куди рухатися неповороткій Україні? В Європу, кажуть зверху. А ті, хто долі, прекрасно спробували тієї Європи на заробітках, і в їхніх мізках гніздяться цілком сформовані уявлення про тамтешній рай. У Росію, -- провокують маргінали. Спільнота мовчить, затаївши небезпідставну злість і цілком виправдані підозри щодо намірів давнього «брата». «Стояти!», – вимагають радикали-ізоляціоністи. А ми й так стоїмо, перебираючи вряди-годи ногами для імітації руху, для підтвердження того, що ще живі.
Колись Отто Бісмарк написав, що Пруссія «нагадує пуделя, який загубив свого хазяїна, і розгублено бігає від одного до іншого перехожого». В очах цієї тваринки – страх і запитання. Запитання, що навряд чи спровокують відповідь, у ліпшому разі, жаль і співчуття…
Українці теж схожі на того пуделя. З острахом споглядають вони на світ, який кишить бунтами, протестами і непевністю. Із запитаннями, -- застарілими років так на двадцять, -- шлють меседжі своїм провідникам. Ті відповідають. У стилі запитань, якось так по-совковому, по-хуторянськи, та ще й суржиком…
Ігор Гулик