urb_a | Країна багатих громадян? (Reply)

Originally posted by

ihorhulyk at Країна багатих громадян?

Фото: 24tv.ua

«Це вже не гроші…», – чуєш під філіями Ощадбанку, де наполегливі пенсіонери досі намагаються добути свою «юліно-вітіну» тисячу. То якщо не гроші, – то задля чого товктися у розпеченій маршрутці через усе місто? Аби довести самому собі, що «справедливість є, і за неї варто боротися»? Чи, може, задля того, щоб помститися державі? Мабуть, і те, й інше…
Але після певних статистичних польових досліджень я з усе меншою довірою дослухаюся до розмов у транспорті та інших громадських місцях про злиденність нашого поспільства.
Коли бабуня у старозавітних мештах тицяє у касове віконечко шістьома (!) ощадними книжками, у яких записано її право на сімдесят тисяч (!) радянських карбованців, то ці злидні, звиняйте, видаються фальшивими. На відміну від молодшого покоління, я чудово знаю, що заробити праведно такі кошти і вберегти їх від пильного ока «ОБХСС» двадцять два роки тому було неможливо. То чому нині ця поважна пані скаржиться на державу, яка навіть не запитує у неї податкових декларацій із тих «тоталітарних» літ?
Слів нема, переважна більшість вкладників Ощадного банку колишнього СРСР відчувають себе ошуканими. Вони мають підстави ображатися і на провідників вже незалежної України за те, що надто довго ті годували свій електорат обіцянками і не поворухнули бодай мізинцем, аби виконати дещицю з них. Але гризе, мов черв’ячок, – чому жоден з «обдурених Україною», особливо на Лівобережжі, не застановився на мить над простим запитанням: куди все-таки поїхали їхні зароблені рублі далекого 1991 року? І за чиїм наказом? Чому, коли УНП вже давненько лише заікнулася про вимогу до Росії розрахуватися з нашими вкладниками, на партію зашипіли з усіх-усюд – не провокуйте, мовляв, конфлікту!
Натомість, злість проектується тепер на «руку, що дає». Злість, зазвичай, сліпа, захланна, а тому з’явилися охочі пограти на почуттях ображених. Ошусти вже зробили лохами кілька сотень галичан, яким забракло і тисячі, і терпцю, свербіло повернути геть усе через «європейський суд». А, може, не стільки повернути, як допекти державі ще дошкульніше. Мовляв, знай, які ми!
Першої «незалежної» зими мені випало побувати у Литві. Я бачив на власні очі, як у Вільнюсі люди зносили у свої міські помешкання усілякий дерев'яний дріб'язок, аби бодай трішки обігріти родини. Але ніхто з них, навіть «рускоязичні», не кляв свою державу. «Своєю» вона стала для прибалтів, зокрема, литовців, відтоді, коли вони зазирнули у жерла танкових гармат з червоними зірками на баштах під стінами парламенту і по периметру телецентру. Я бачив і ці танки, і відчай в очах оборонців сейму. Це був не відчай озлобленого на весь світ обивателя, це був відчай, що найціннійший дар – свободу – можуть у них брутально відібрати.
Я хотів би почути реакцію нинішнього українського «громадянина» на дилему: холодна зима або російський газ в обмін на незалежність. Я не переконаний у тому, що цей вибір був би вибором європейця. Радше, він був би типовим інстинктом раба на запропоновану миску баланди…
Тепер полюбляють говорити про відсутність довіри мешканців до державних інститутів. Правда, що не підлягає жодній дискусії. Але довіра, попри гріхи влади, базується, першочергово, на взаємній відповідальності. Ніхто із затятих критиків уряду й не згадає, хто власне вибирав нам президента, уряд, Раду… Адже не впали ці персонажі з Місяця. Втім, - «держава – функція суспільства, – зауважив колись художник Олександр Ройтбурґ. – Тому нерозумно від неї вимагати того,в чому суспільство не відчуває потреби».
І ще один делікатний аспект. Держава якось повертає борги. Але ніхто не гарантує нас від ситуації, коли і їй знадобиться допомога. Чи будуть черги до ощадкас, коли уряд попросить кожного громадянина (поза податками, звісно) поділитися гривнею для якоїсь високої мети? Однією…
Ігор Гулик

Страна богатых граждан?
«Это уже не деньги ...», - слышишь под филиалами Сбербанка, где упорные пенсионеры до сих пор пытаются добыть свою «юлино-витину» тысячу. Так если не деньги, - то для чего толкаться в раскаленной маршрутке через весь город? Чтобы доказать самому себе, что «справедливость есть, и за нее стоит бороться»? Или для того, чтобы отомстить государству? Наверное, и то, и другое ...
Но после определенных статистических полевых исследований я со все меньшим доверием прислушиваюсь к разговорам в транспорте и других общественных местах о нищете нашего простонародья.
Когда бабушка в ветхозаветных туфлях тычет в кассовое окошко шестью (!) советскими сберегательными книжками, в которых записано ее право на семьдесят тысяч (!) соврублей, то эта нищета, извините, кажется фальшивой. В отличие от младшего поколения, я прекрасно знаю, что заработать праведно такие средства и уберечь их от бдительного ока «ОБХСС» двадцать два года назад было невозможно. Почему же сейчас эта почтенная дама жалуется на государство, которое даже не спрашивает у нее налоговых деклараций из тех «тоталитарных» лет?
Слов нету, подавляющее большинство вкладчиков Сбербанка бывшего СССР чувствуют себя обманутыми. Они имеют основания обижаться и на лидеров уже независимой Украины за то, что слишком долго те кормили свой электорат обещаниями и не ударили хотя мизинцем, чтобы выполнить хоть пару из них. Но грызет, как червячок, - почему ни один из «обманутых вкладчиков Украины», особенно на Левобережье, не задумался хоть на мгновение над простым вопросом: куда все-таки поехали их заработанные рубли в далеком 1991 году? И по чьему приказу? Почему, когда УНП только заикнулась о требовании к России рассчитаться с нашими вкладчиками, на партию шуршали отовсюду - не провоцируйте, мол, конфликта!
Зато злость проэцируется теперь на «длань дающего». Злость, как правило, слепая, жадная, а потому появились желающие поиграть на чувствах обиженных. Негодяи уже сделали лохами несколько сотен галичан, которым не хватило и тысячи, и терпения, так чесалось вернуть все на свете через «европейский суд». А, может, не столько вернуть, как досадить государству еще чувствительнее. Мол, знай, наших!
Первой «независимой» зимой мне довелось побывать в Литве. Я видел собственными глазами, как в Вильнюсе люди тащили в свои городские квартиры всякую деревянную мелочь, чтобы хоть немного обогреть семьи. Но никто из них, даже «русскоязычных» не проклинал свое государство. «Своим» оно стала для прибалтов, в частности, литовцев, с тех пор, когда они заглянули в жерла танковых пушек с красными звездами на башнях под стенами парламента и по периметру телецентра. Я видел и эти танки, и отчаяние в глазах защитников сейма. Это было не отчаяние озлобленного на весь мир обывателя, это было отчаяние, что бесценный дар - свободу - могут у них грубо отнять.
Я хотел бы услышать реакцию нынешнего украинского «гражданина» на дилемму: холодная зима или российский газ в обмен на независимость. Я не уверен в том, что этот выбор был бы выбором европейца. Скорее, он был бы типичным инстинктом раба на предложенную миску баланды ...
Теперь любят говорить об отсутствии доверия жителей к государственным институтам. Правда, не подлежит никакой дискуссии. Но доверие, несмотря грехи и грешки власти, базируется, в первую очередь, на взаимной ответственности. Никто из самых ярых критиков правительства и не вспомнит, кто собственно выбирал нам президента, правительство, Раду... Ведь не свалились же эти персонажи с Луны. Впрочем, - «государство - функция общества, - заметил когда-то художник Александр Ройтбург. - Поэтому глупо от него требовать того, в чем общество не испытывает потребности».
И еще один деликатный аспект. Государство кой-как (и за Юли, и за Вити) возвращает долги. Но никто не гарантирует нас от ситуации, когда и ему понадобится помощь. Увидим ли очереди в сберкассы, когда правительство опросит каждого гражданина (сверх налога, конечно) поделиться гривней для какой-то высокой цели? Одной гривной...
Игорь Гулык