Португальські шкіци

[ihorhulyk.livejournal.com]

Originally posted by ihorhulyk at Португальські шкіци

Скульптурна композиція монумента Першопрохідцям у Лісабоні. Фото: Ірина Марушкіна

І
Толерантність понад усе
Маленька Португалія направду є околицею Європи. І не тому, що тут не відчутні модерні тренди або ж не зауважуєш рис глобалізації. Усе це є, але, я б сказав, у поміркованих дозах. Виваженість, гідність і спокій — ось що, мабуть, визначає характер країни та її мешканців. А ще — надія тільки на себе, самодостатність і толерантність щодо «інших».
Лісабон, з його безконечними панорамами (а оглядати їх — саме задоволення, до того ж у місті безліч місць, з яких відкриваєш столицю щораз іншою), з його не надто галасливим, як для Європи, центром, патріархальними, зате охайними жовтими трамвайчиками, що упродовж дня невтомно курсують, долаючи круті підйоми, отож Лісабон — місто, в якому легко жити. І не тільки заїжджому туристові, якого не переймають проблеми міської господарки чи квартплати. Там комфортно місцевим: до якого б стану суспільства вони не належали, якого б кольору шкіри не були, якою б мовою не розмовляли. Цей внутрішній комфорт спостерігаєш не тільки на вулиці, де тобі завжди дадуть вичерпну відповідь; його помітно і серед натовпу, не галасливого, не такого, що замакітрює голову; його відчуваєш на літніх майданчиках, у маленьких кафе, у глибокому придиху виконавця фадо, вже підстаркуватого, але повного сил чоловіка…
У Лісабоні є майдан, на якому вжилися три цікаві та знакові елементи. Перший із них — пам’ятна куля, що нагадує вигнання євреїв із Піренейського півострова, часи Реконкісти, коли переслідували не тільки маврів, але й усіх нехристиян. Поряд — стела з написами багатьма мовами, до слова, перший з них українською: «Лісабон — місто толерантності». Це гасло десь близько полудня наповнюється конкретним змістом: купа чорношкірих влаштовують таку собі тусовку. І третій елемент, мабуть, наймальовничіший: десь о 7-й ранку тут відчиняє двері спеціальний заклад, щось на кшталт нашої чарочної, де у мініатюрні штофики наливають місцеву вишнівку. Бачили б ви, як толерантно очікують своєї черги усі спраглі після вчорашніх гулянок…
Ігор Гулик

Далі буде

Португальские эскизы
І
Толерантность превыше всего
Маленькая Португалия действительно является окраиной Европы. И не потому, что здесь не ощущаешь современные тренды или не замечаешь примет глобализации. Все это есть, но, я бы сказал, в умеренных дозах. Взвешенность, достоинство и спокойствие - вот что, пожалуй, определяет характер страны и ее жителей. А еще - надежда только на себя, самодостаточность и толерантность по отношению к «другим».
Лиссабон, с его бесконечными панорамами (а осматривать их - одно удовольствие, к тому же в городе множество мест, из которых открываешь столицу каждый раз по-разному), с его не слишком шумным, как для Европы, центром, патриархальными, зато опрятными желтыми трамвайчиками, которые денно и нощно неутомимо курсируют, преодолевая крутые подъемы, так вот Лиссабон - город, в котором легко жить. И не только заежжему туристу, которого не волнуют проблемы городского хозяйства или квартплаты. Там комфортно местным: к какому бы сословию общества они ни принадлежали, какого бы цвета кожи ни были, на каком бы языке не разговаривали. Этот внутренний комфорт наблюдаешь не только на улице, где тебе всегда дадут исчерпывающий ответ, он заметен и в толпе, не шумного, не таком, от которого кружится голова, -- его чувствуешь на летних площадках, в маленьких кафе, в глубоком придыхании исполнителя фадо, уже пожилого, но полного сил мужчины...
В Лиссабоне есть площадь, на которой спокойно пребывают три интересные и знаковые элементы. Первый из них - памятный шар, напоминающий изгнание евреев из Пиренейского полуострова, времена Реконкисты, когда преследовали не только мавров, но и всех нехристиан. Рядом - стела с надписями на многих языках, к слову, первый из них украинский: «Лиссабон - город толерантности». Этот лозунг где-то около полудня наполняется конкретным содержанием: куча чернокожих устраивают здесь некую тусовку. И третий элемент, видимо, наиболее живописный: где-то в 7 утра здесь открывает двери специальное учреждение, что-то вроде нашей забегаловки, где в миниатюрные штофики наливают местную вишневку. Видели бы вы, как толерантно ожидают своей очереди все жаждущие после вчерашних гулянок...

Игорь Гулык

Продолжение следует