urb_a | Музей покинутих секретів (Reply)

Originally posted by

ihorhulyk at Музей покинутих секретів

Ілюстрація: Валентин Дубінін

Хай мені дарує Оксана Забужко за запозичену назву цих нотаток. Але вже якось так виходить, що кожна мить, кожен день, які ми проживаємо з цілковитою переконаністю в певних константах, негайно стають надбанням минулого, перетворюються на експонати людської пам’яті
Звісно, прикро, що нині так звана українська еліта (і столична, і містечкова) живе зі святою наївністю, мовляв, її панівне становище триватиме вічно. Ще прикріше, що всі ці панове, щиро сподіваючись на вседозволеність і всевладність, геть утратили здоровий глузд, принаймні настільки, що не годні бодай прочинити шпарку у дверях до майбутнього. Ніхто з них і не підозрює, що завтра може зіграти з будь-ким із них злий жарт, і нинішня їхня зловтіха з приводу поневірянь воріженьків, витворених у хворій уяві «переможців», дивом трансформується у відчай і безвихідь схожого побуту.
Мені, втім, байдуже, як почуватимуться чинні небожителі завтра. «У кожного своя доля і свій шлях широкий…». Але я переймаюся тим, що поведінка нинішніх володарів (а чим вона відрізняється від брутальних вояків, яким на три дні віддано здобуте місто?) лише доточує нескінченний ланцюг кривд, несправедливостей і бід усіх мешканців цієї країни. Доточує так, що звідси, з точки нинішнього дня, навряд чи можна зауважити, де ж губиться його кінець у просторі й часі.
Бо, на жаль, їм складно буде розраховувати на милість прийдешніх переможців, і мине якийсь час, коли вже вони волатимуть на весь світ про політичні переслідування, утиски й диктатуру. Причому більш-менш пристойний варіант цих «репресій» (кримінальні провадження, суди, віп-камери в якійсь черговій качанівці) буде їм за щастя. Гірше (а гірше не має меж) можна тільки уявити, оглядаючи кадри телехроніки, де головні герої — Чаушеску або Каддафі.
Чи міркують над цим нині десь у Межигір’ї, на Грушевського, Банковій? Чи просто живуть, упиваючись кожною миттю тріумфу над зґвалтованою, потоптаною, пограбованою країною? Тамуючи жагу помсти (кому й за віщо, за які гріхи?), догоджаючи ницим інстинктам хижака й випадково вивищеної сірості, нікчемності над сильним і мудрим народом? Слугуючи невміло замаскованому садизму, який щораз цинічніше спалахує в їхніх зіницях?
Запитання без відповідей. Принаймні сьогодні. Але завтра… Завтра дізнаємося в музеї покинутих секретів.
Ігор Гулик

Музей заброшенных секретов
Пусть меня простит Оксана Забужко за заимствованное название этих заметок. Но уже как-то так получается, что каждый миг, каждый день, которые мы проживаем с полной убежденностью в определенных константах, немедленно становятся достоянием прошлого, превращаются в экспонаты человеческой памяти.
Конечно, немного смешно, что сейчас так называемая украинская элита (и столичная, и местечковая) живет со святой наивностью, мол, ее господствующее положение продлится вечно. Еще обидно, что все эти господа, искренне надеясь на вседозволенность и всевластие, совсем потеряли здравый смысл, по крайней мере настолько, что не способны хоть приоткрыть щелочку в двери к будущему. Никто из них и не подозревает, что завтра может сыграть с любым из них злую шутку, и нынешнее их злорадство по поводу неприятностей врагов, созданных в больном воображении «победителей», странным образом трансформируется в отчаяние и безысходность похожего уже их быта.
Мне, впрочем, все равно, как будут чувствовать себя действующие небожители завтра. «У каждого своя судьба и свой путь широкий ...». Но меня волнует то, что поведение нынешних реководителей (а чем оно отличается от неотесанных вояк, которым на три дня отдают павший город?) только продолжает бесконечную цепь обид, несправедливостей и бед всех жителей этой страны. Продолжает так, что отсюда, с точки сегодняшнего дня, вряд ли можно сказать, где же теряется ее конец в пространстве и времени.
Потому что, к сожалению, им сложно рассчитывать на милость грядущих победителей, и пройдет некоторое время, когда они будут взывать ко всему миру о политических преследованиях, притеснениях и диктатуре. Причем более-менее приличный вариант этих «репрессий» (уголовные производства, суды, вип-камеры в какой-то очередной Качановке) будет им за счастье. Хуже (а «хуже» не измеримо) можно только представить, просматривая кадры телехроники, где главные герои - Чаушеску или Каддафи.
Рассуждают ли над этим сейчас где-то в Межгорье, на Грушевского, Банковой? Или же просто живут, наслаждаясь каждым мгновением триумфа над изнасилованной, попранной, ограбленной страной? Сдерживая жажду мести (кому и за что, за какие грехи?), угождая низменным инстинктам хищника и случайно возвышенной серости, никчемности над сильным и мудрым народом? Служа неумело прикрытому садизму, который каждый раз циничнее вспыхивает в их зрачках?
Вопросы без ответов. По крайней мере сегодня. Но завтра ... Завтра узнаем. В музее заброшенных секретов.
Игорь Гулык