Європейці мимоволі

[ihorhulyk.livejournal.com]

Originally posted by ihorhulyk at Європейці мимоволі

Ілюстрація: prikol.i.ua

Ці думки виникли після вже трохи задавненого інтерв'ю Миколи Рябчука, у якому він торкнувся надзвичайно драстичної проблеми належності українців до європейської цивілізації. Здавалося б, що тут заперечувати - географічно ми - сама Європа, до Уральських гір, межі континенту, ген-ен як далеко... Але ментально, каже Рябчук, ми досі перебуваємо у царині східнослов'янської, православної "умми", і лише вирвавшись із її обіймів, зможемо насправді стати європейцями.
На думку того ж Рябчука, для такого визволення потрібна політична воля еліт. Для нього показовим є приклад Туреччини. Мовляв, завдяки політичній волі вождя теократія змогла перебудуватися на світську державу, ба більше - претендувати тепер на підписання асоціації з Європейським Союзом.
Пропозиція, як на мене, контраверсійна, вона вимагає принаймні суттєвих корекцій в оцінках політичної волі особи чи групи осіб. Не забуваймо, що Україна впродовж півтора десятка літ живе, хай у деформованій, хай у "дисфункціональній" (вислів того ж Рябчука) системі демократичних координат. Туреччина часів Ататюрка не мала навіть такого досвіду, це була патріархальна держава із всевладдям мулл і беїв. Зрештою, почитайте Памука, - навіть після "младотурків" тамтешня провінція й досі грішить очевидними атавізмами теократії.
Якщо говорити серйозно, то бути "європейцями мимоволі" нас змушує ментальна риса робити усе напоказ. Тобто, хай там як буде у мене в закамарку, але обійстя слід підмести, браму пофарбувати, - так, про людське око. І не слід далеко ходити за прикладами, варто лише витворити алюзію: "потьомкінські села" і... нашвидкуруч вкопані деревця, сяк¬так підрихтований асфальт перед приїздом до провінції київських високопосадовців. Тепер ми "про брюссельське око" наввипередки ухвалюємо "євроінтеграційні закони", не здаючи собі труду поглянути, а що ж у них, тих законах, пишуть...
Європеєць, однак, дбає не про позірне благополуччя, а, перш за все, про доцільність та виправданість усього, що діється, для себе і своєї родини. Він не мовчатиме, коли уряд, до прикладу, зважиться вимагати більшого податку, бо треба, мовляв, залатати дірку у бюджеті. Ми ж навіть не здаємо собі труду порахувати, скільки оте зростання висмокче з нашої власної кишені.
А ще "європейцями мимоволі" ми стаємо, бо кажуть, що "там" ліпше. Сходу ми уже спробували, не надто солодко. Але "добре там, де нас немає". І ще - щоб стати європейцем, треба відмовитися від укорінених століттями звичок: підсвідомого розрахунку на можливість "халяви", прилюдних скарг на життя, звичних оскаржень держави у всіх своїх бідах, взагалі - надій на державу як на панацею, як на тата чи благодійника.
Скільки нам треба часу на всю оцю мороку, - одному Богові й відомо. А наразі будьмо бодай "європейцями мимоволі".
Ігор Гулик
P.S. Принагідно вітаю Миколу Рябчука із шістдесятиліттям.

Европейцы поневоле
Эти мысли возникли после уже немного давнего интервью Николая Рябчука, в котором он коснулся чрезвычайно многозначной проблемы принадлежности украинцев к европейской цивилизации. Казалось бы, что тут отрицать - географически мы - сама Европа, ведь Уральские горы, границы континента, во как далеко... Но ментально, говорит Рябчук, мы пребываем в области восточнославянской, православной "уммы", и только вырвавшись из ее объятий, сможем действительно стать европейцами .
По мнению того же Рябчука, для такого освобождения нужна политическая воля элит. Для него показателен пример Турции. Мол, благодаря политической воле вождя, теократия смогла перестроиться на светское государство, более того - претендовать теперь на подписание ассоциации с Европейским Союзом.
Предложение, как по мне, контраверсионное, оно требует, как минимум, существенных коррекций в оценках политической воли личности или группы лиц. Не забывайте, что Украина на протяжении полутора десятка лет живет, пусть в деформированной, пусть в "дисфункциональной" (выражение того же Рябчука) системе демократических координат. Турция же времен Ататюрка не имела даже такого опыта, это было патриархальное государство со всевластием мулл и беев . Наконец , почитайте Памука, - даже после "младотурок" провинция до сих пор грешит очевидными атавизмами теократии.
Если говорить серьезно, то быть " европейцами поневоле" нас заставляет ментальная черта делать все напоказ. То есть, что там бы ни было у меня в закоулках, но двор следует подмести, ворота покрасить, - так, для отвода глаз. И не следует далеко ходить за примерами, стоит лишь создать иллюзию, "потемкинскую деревню", наспех вкопанные деревца, кое-как уложенный асфальт перед приездом в провинцию киевских чиновников. Теперь мы "для брюссельского ока" абы как принимаем "евроинтеграционные законы", не затрудняя себя тем, чтобы хоть посмотреть, а что же в них, этих законах, написано...
Европеец, однако, заботится не о кажущемся благополучии, а, прежде всего, о целесообразности и оправданности всего, что происходит, для себя и своей семьи. Он не будет молчать, когда правительство, к примеру , решится требовать большего налога, потому что нужно, мол, залатать дыру в бюджете. Мы же даже не беремся посчитать, сколько этот рост налогов заберет из нашего собственного кармана.
А еще "европейцами поневоле" мы становимся потому, что говорят, что "там" лучше. Восток мы уже попробовали, не слишком сладко. Но "хорошо там, где нас нет".
И еще - чтобы стать европейцем, нужно отказаться от укоренившихся веками привычек: подсознательного расчета на возможность "халявы", публичных жалоб на жизнь, привычных обвинений государства во всех своих бедах, вообще - надежд на государство как на панацею, как на папу или благодетеля.
Сколько нам нужно времени на все это, - одному Богу известно. А пока будем хотя бы "европейцами поневоле".
Игорь Гулык
P.S. Пользуясь случаем, поздравляю Николая Рябчука из шестидесятилетием.