«…У нас гроші голосно говорять»
Sep. 29th, 2013 08:20 am![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
ihorhulyk.livejournal.com posting in ![[community profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/community.png){kind=small}
urb_aOriginally posted by ![[livejournal.com profile]](https://www.dreamwidth.org/img/external/lj-userinfo.gif)
ihorhulyk at «…У нас гроші голосно говорять»
Ілюстрація: phototimes.ru
Цю фразу, влучну і просту, взято із давнього інтерв’ю владики Любомира Гузара. Можна шукати чимало пояснень (і, без сумніву, знаходити їх) тим чи іншим учинкам дійових осіб вітчизняної політичної драми, можна передбачати високі наміри (чи відсутність таких), що створюють мотивації певних партійних середовищ, але не можна заперечити фундаментального – «У нас гроші голосно говорять».
Можемо називати це будь-як, екс-глава УГКЦ, до прикладу, пояснює це тим, що чомусь, не зважаючи на руйнацію комуни, ми тягнемо своє життя за принципом войовничого матеріалізму; але направду за кожним політичним гаслом, за кожним жестом бовваніє привид банкноти. Тому іноді, натрапивши на поодинокого співрозмовника, який хоче і знає, що і як робити в умовах зливи пусто-порожніх слів, ми, особливо журналісти, шукаємо серед його роздумів, перш за все, голий меркантильний інтерес. Справді, коли чуєш чи бачиш щось, спершу запитай, – кому воно на руку? Знову ж таки до Любомира Гузара: «Це люди (скоробагатьки – Авт.), які не вміють собі дати раду з багатством. Гроші скоріше контролюють їх, ніж навпаки. А це, відповідно, контролює наше суспільство, і тоді починаються розмови про хабарництво, корупцію».
Найгірше, що приховані мотиви тих, хто заради збагачення рветься до влади, виринають на поверхню значно пізніше, і суспільство фактично не має важелів, аби зупинити наділених мандатами чи портфелями осіб у їхньому свавіллі і безвідповідальності. Позаяк криза безкарності зайшла вже надто далеко, втягнувши у своє порочне коло не тільки «недоторканих», але й кишенькових прокурорів, суддів. Ба більше, – симулякри так званого «громадянського суспільства», – проплачені фонди, асоціації, форуми – зазвичай не просто діють в інтересах своїх спонсорів, вони дискредитують саму перспективу громадського контролю за владою, її інституціями, слугують тим каналом, через який владоможці випускають невдоволену пару суспільного спротиву.
Я не кажу, що це недуга специфічно українська. Тією чи іншою мірою вона вразила усі спільноти демократичного вибору. Але, по-перше, від цього не легше. А, по-друге, значно суттєвішою є різниця між механізмом зміни еліт в Україні і на Заході. Тут конституційно освячено фактичне право на владу для тих, хто має значний фінансовий ресурс. Партійна належність, без якої, в умовах пропорційної системи, прорив у владу є фікцією, по суті, не має значення. Партії в Україні – радше бізнес-проекти, а, отже, симулякром партквитка є знову ж таки банкнота. Вона ж – чудовий замінник харизми, оскільки нею проплачено й іміджеві заходи, і «благодійність» про людське око, і технологію здобуття потрібного крісла.
Зміна еліт у країнах досвідченої демократії, втім теж не позбавлена матеріального чинника. Однак там він – не перший і не головний. Любомир Гузар пояснює це просто, як священик на проповіді: «Хто є правдиво багата людина? Та, яка виросла з багатством, для якої гроші не є вершиною всього, яка має кошти і вміє з ними жити, вміє їх уживати. Така людина буває правдиво побожна. Бо гроші не є метою чи змістом її життя».
Чи є в Україні товстосуми у третьому-четвертому поколіннях? Звідки їм узятися – з «цеховиків» пізньосовєтського часу, які не спали ночами, очікуючи на «ОБХС»? З колишніх голів колгоспів, що пустили своїх односельців з голим задом на заробітки, а самі жирують на чужій кривавиці? З вокзальних ошустів, які тепер корчать з себе новітню шляхту? З неотесаних «мєнтів», що рекетували «перестроєчні» кооперативи?.. «Ми дійшли до того, про що писав 1918 року Грушевський: біда України в тому, що нею правлять ті, кому вона не потрібна. Це як сарана, що відпрацьовує квадрат і летить на інший», – написав націонал-комуніст Борис Олійник.
Коли я дивлюся на оцю зграю української «еліти», мені направду стає страшно. Від того, до чого довели велику і розумну націю, яка тепер змушена плазувати на захцянки покидьків.
Ігор Гулик
«... У нас деньги громко говорят»
Эту фразу, точную и простую, взято из давнего интервью владыки Любомира Гузара. Можно искать много объяснений (и, несомненно, находить их) тем или иным поступкам действующих лиц отечественной политической драмы, можно предполагать высокие намерения (или отсутствие таковых), которые создают мотивации для определенных партийных сред, но нельзя отрицать фундаментального - «У нас деньги громко говорят».
Можем называть это как угодно, экс-глава УГКЦ, к примеру, объясняет это тем, что почему-то, несмотря на разрушение коммуны, мы тянем свою жизнь по принципам воинствующего материализма; но действительно за каждым политическим лозунгом, за каждым жестом виднеется призрак банкноты . Поэтому иногда, встретив редкого собеседника, который хочет и знает, что и как делать под ливнем пустых слов, мы, особенно журналисты, ищем среди его размышлений, прежде всего, голый меркантильный интерес. Действительно, когда слышишь или видишь что-то, сначала спроси, - кому оно на руку? Опять же к Любомира Гузара: «Это люди (нувориши - Авт.), которые не умеют себя справиться с богатством. Деньги скорее контролируют их, чем наоборот. А это, соответственно, контролирует наше общество, и тогда начинаются разговоры о взяточничестве, коррупции».
Хуже, что скрытые мотивы тех, кто ради обогащения рвется к власти, всплывают на поверхность значительно позже, и у общества фактически нет рычагов, чтобы остановить наделенных мандатами или портфелями лиц в их беспределе и безответственности. Кризис безнаказанности зашел уже слишком далеко, втянув в свою порочный круг не только «неприкасаемых», но и карманных прокуроров, судей. Более того, - симулякры так называемого «гражданского общества», - проплаченные фонды, ассоциации, форумы - обычно не просто действуют в интересах своих спонсоров, они дискредитируют саму перспективу общественного контроля за властью, ее институтами, служат тем каналом, через который власть имущие выпускают пар общественного сопротивления.
Я не говорю, что это болезнь специфически украинская. В той или иной степени она поразила все общества демократического выбора. Но, во-первых, от этого не легче. А, во-вторых, существенная разница между механизмом смены элит в Украине и на Западе. Здесь конституционно освящено фактическое право на власть для тех, кто обладает значительным финансовым ресурс. Партийная принадлежность, без которой, в условиях нашей избирательной системы, прорыв во власть является фикцией, по сути, не имеет значения. Партии в Украине - скорее бизнес-проекты, а, следовательно, симулякром партбилета является опять же банкнота. Она - прекрасный заменитель харизмы, поскольку ею проплачены и имиджевые мероприятия, и «благотворительность» для вида, и технология получения нужного кресла.
Смена элит в странах давней демократии, впрочем тоже не лишена материального фактора. Однако там он - не первый и не главный. Любомир Гузар объясняет это просто, как священник на проповеди: «Кто есть правдиво богатый человек? Тот, которая вырос с богатством, для кого деньги не являются вершиной всего, кто имеет средства и умеет с ними жить, умеет их применять. Такой человек бывает правдиво набожным. Потому что деньги не являются целью или смыслом его жизни ».
Есть ли в Украине толстосумы в третьем-четвертом поколениях? Откуда им взяться - с «цеховиков» позднесоветского времени, которые не спали ночами, ожидая «ОБХСС»? Из бывших председателей колхозов, которые пустили своих односельчан с голым задом на заработки, а сами жируют на чужой кровищи? С вокзальных проходимцев, которые теперь строят из себя новую шляхту? С неотесанных «ментов», что рекетировали «перестроечные» кооперативы?.. «Мы пришли к тому, о чем писал в 1918 году Грушевский: беда Украины в том, что ею правят те, кому она не нужна. Это как саранча, отрабатывает квадрат и летит на другой», - написал национал-коммунист Борис Олийнык.
Когда я смотрю на эту стаю украинской «элиты», мне действительно становится страшно. От того, до чего довели большую и умную нацию, которая теперь вынуждена ползать по прихоти негодяев.
Игорь Гулык
ihorhulyk at «…У нас гроші голосно говорять»Ілюстрація: phototimes.ru
Цю фразу, влучну і просту, взято із давнього інтерв’ю владики Любомира Гузара. Можна шукати чимало пояснень (і, без сумніву, знаходити їх) тим чи іншим учинкам дійових осіб вітчизняної політичної драми, можна передбачати високі наміри (чи відсутність таких), що створюють мотивації певних партійних середовищ, але не можна заперечити фундаментального – «У нас гроші голосно говорять».
Можемо називати це будь-як, екс-глава УГКЦ, до прикладу, пояснює це тим, що чомусь, не зважаючи на руйнацію комуни, ми тягнемо своє життя за принципом войовничого матеріалізму; але направду за кожним політичним гаслом, за кожним жестом бовваніє привид банкноти. Тому іноді, натрапивши на поодинокого співрозмовника, який хоче і знає, що і як робити в умовах зливи пусто-порожніх слів, ми, особливо журналісти, шукаємо серед його роздумів, перш за все, голий меркантильний інтерес. Справді, коли чуєш чи бачиш щось, спершу запитай, – кому воно на руку? Знову ж таки до Любомира Гузара: «Це люди (скоробагатьки – Авт.), які не вміють собі дати раду з багатством. Гроші скоріше контролюють їх, ніж навпаки. А це, відповідно, контролює наше суспільство, і тоді починаються розмови про хабарництво, корупцію».
Найгірше, що приховані мотиви тих, хто заради збагачення рветься до влади, виринають на поверхню значно пізніше, і суспільство фактично не має важелів, аби зупинити наділених мандатами чи портфелями осіб у їхньому свавіллі і безвідповідальності. Позаяк криза безкарності зайшла вже надто далеко, втягнувши у своє порочне коло не тільки «недоторканих», але й кишенькових прокурорів, суддів. Ба більше, – симулякри так званого «громадянського суспільства», – проплачені фонди, асоціації, форуми – зазвичай не просто діють в інтересах своїх спонсорів, вони дискредитують саму перспективу громадського контролю за владою, її інституціями, слугують тим каналом, через який владоможці випускають невдоволену пару суспільного спротиву.
Я не кажу, що це недуга специфічно українська. Тією чи іншою мірою вона вразила усі спільноти демократичного вибору. Але, по-перше, від цього не легше. А, по-друге, значно суттєвішою є різниця між механізмом зміни еліт в Україні і на Заході. Тут конституційно освячено фактичне право на владу для тих, хто має значний фінансовий ресурс. Партійна належність, без якої, в умовах пропорційної системи, прорив у владу є фікцією, по суті, не має значення. Партії в Україні – радше бізнес-проекти, а, отже, симулякром партквитка є знову ж таки банкнота. Вона ж – чудовий замінник харизми, оскільки нею проплачено й іміджеві заходи, і «благодійність» про людське око, і технологію здобуття потрібного крісла.
Зміна еліт у країнах досвідченої демократії, втім теж не позбавлена матеріального чинника. Однак там він – не перший і не головний. Любомир Гузар пояснює це просто, як священик на проповіді: «Хто є правдиво багата людина? Та, яка виросла з багатством, для якої гроші не є вершиною всього, яка має кошти і вміє з ними жити, вміє їх уживати. Така людина буває правдиво побожна. Бо гроші не є метою чи змістом її життя».
Чи є в Україні товстосуми у третьому-четвертому поколіннях? Звідки їм узятися – з «цеховиків» пізньосовєтського часу, які не спали ночами, очікуючи на «ОБХС»? З колишніх голів колгоспів, що пустили своїх односельців з голим задом на заробітки, а самі жирують на чужій кривавиці? З вокзальних ошустів, які тепер корчать з себе новітню шляхту? З неотесаних «мєнтів», що рекетували «перестроєчні» кооперативи?.. «Ми дійшли до того, про що писав 1918 року Грушевський: біда України в тому, що нею правлять ті, кому вона не потрібна. Це як сарана, що відпрацьовує квадрат і летить на інший», – написав націонал-комуніст Борис Олійник.
Коли я дивлюся на оцю зграю української «еліти», мені направду стає страшно. Від того, до чого довели велику і розумну націю, яка тепер змушена плазувати на захцянки покидьків.
Ігор Гулик
«... У нас деньги громко говорят»
Эту фразу, точную и простую, взято из давнего интервью владыки Любомира Гузара. Можно искать много объяснений (и, несомненно, находить их) тем или иным поступкам действующих лиц отечественной политической драмы, можно предполагать высокие намерения (или отсутствие таковых), которые создают мотивации для определенных партийных сред, но нельзя отрицать фундаментального - «У нас деньги громко говорят».
Можем называть это как угодно, экс-глава УГКЦ, к примеру, объясняет это тем, что почему-то, несмотря на разрушение коммуны, мы тянем свою жизнь по принципам воинствующего материализма; но действительно за каждым политическим лозунгом, за каждым жестом виднеется призрак банкноты . Поэтому иногда, встретив редкого собеседника, который хочет и знает, что и как делать под ливнем пустых слов, мы, особенно журналисты, ищем среди его размышлений, прежде всего, голый меркантильный интерес. Действительно, когда слышишь или видишь что-то, сначала спроси, - кому оно на руку? Опять же к Любомира Гузара: «Это люди (нувориши - Авт.), которые не умеют себя справиться с богатством. Деньги скорее контролируют их, чем наоборот. А это, соответственно, контролирует наше общество, и тогда начинаются разговоры о взяточничестве, коррупции».
Хуже, что скрытые мотивы тех, кто ради обогащения рвется к власти, всплывают на поверхность значительно позже, и у общества фактически нет рычагов, чтобы остановить наделенных мандатами или портфелями лиц в их беспределе и безответственности. Кризис безнаказанности зашел уже слишком далеко, втянув в свою порочный круг не только «неприкасаемых», но и карманных прокуроров, судей. Более того, - симулякры так называемого «гражданского общества», - проплаченные фонды, ассоциации, форумы - обычно не просто действуют в интересах своих спонсоров, они дискредитируют саму перспективу общественного контроля за властью, ее институтами, служат тем каналом, через который власть имущие выпускают пар общественного сопротивления.
Я не говорю, что это болезнь специфически украинская. В той или иной степени она поразила все общества демократического выбора. Но, во-первых, от этого не легче. А, во-вторых, существенная разница между механизмом смены элит в Украине и на Западе. Здесь конституционно освящено фактическое право на власть для тех, кто обладает значительным финансовым ресурс. Партийная принадлежность, без которой, в условиях нашей избирательной системы, прорыв во власть является фикцией, по сути, не имеет значения. Партии в Украине - скорее бизнес-проекты, а, следовательно, симулякром партбилета является опять же банкнота. Она - прекрасный заменитель харизмы, поскольку ею проплачены и имиджевые мероприятия, и «благотворительность» для вида, и технология получения нужного кресла.
Смена элит в странах давней демократии, впрочем тоже не лишена материального фактора. Однако там он - не первый и не главный. Любомир Гузар объясняет это просто, как священник на проповеди: «Кто есть правдиво богатый человек? Тот, которая вырос с богатством, для кого деньги не являются вершиной всего, кто имеет средства и умеет с ними жить, умеет их применять. Такой человек бывает правдиво набожным. Потому что деньги не являются целью или смыслом его жизни ».
Есть ли в Украине толстосумы в третьем-четвертом поколениях? Откуда им взяться - с «цеховиков» позднесоветского времени, которые не спали ночами, ожидая «ОБХСС»? Из бывших председателей колхозов, которые пустили своих односельчан с голым задом на заработки, а сами жируют на чужой кровищи? С вокзальных проходимцев, которые теперь строят из себя новую шляхту? С неотесанных «ментов», что рекетировали «перестроечные» кооперативы?.. «Мы пришли к тому, о чем писал в 1918 году Грушевский: беда Украины в том, что ею правят те, кому она не нужна. Это как саранча, отрабатывает квадрат и летит на другой», - написал национал-коммунист Борис Олийнык.
Когда я смотрю на эту стаю украинской «элиты», мне действительно становится страшно. От того, до чего довели большую и умную нацию, которая теперь вынуждена ползать по прихоти негодяев.
Игорь Гулык
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}