urb_a | Від Карпат до Адріатики і назад

Оригинал взят у

edward_trad в Від Карпат до Адріатики і назад

Originally posted by

joanerges at Від Карпат до Адріатики і назад

Про гуцула, що став головним лікарем цісарського флоту і творив українську морську піхоту

Незворушна, як це могло б здаватися сторонньому спостерігачеві ще сто років тому, у своїй величі та відданості імперським традиціям Австро-Угорщина мала за собою мінливу історію, строкате населення та віддану армію. Утім, чому тільки армію? Адже був ще й флот. Південно-західні кордони держави омивали теплі води Середземного та Адріатичного морів. Саме тут з маленького рибацького поселення Пула імперія створила свою військово-морську базу. І хоча цісарсько-королівському флотові годі було змагатися з британським чи російським, а віденські генерали незмінно скептично ставилися до перспектив власних ВМС, імперія зуміла створити відносно компактний, але досить потужний флот, який в разі конфлікту зміг би протистояти ближчим ворогам двох корон – Італії та балканським державам. А за потреби – і гідно представити двоєдину монархію експедиціями до далеких земель незалежно від цілей – політичних, військових чи наукових. Основну масу моряків австро-угорських ВМС становили етнічні італійці та хорвати, на офіцерських посадах переважали німці, на технічних – чехи. Українців, за тодішньою імперською військовою термінологією – рутенів, на флоті практично не було. І все ж, саме тут зробив неймовірну, як для українця в австро-угорських збройних силах, кар’єру Ярослав Окуневський. Утім, на відносно мирному поприщі – він був лікарем.

Прадід Ярослава був простим селянином на ім’я Степан й на прізвище Окунь, він ледь-ледь вмів читати та писати. Його син Адам-Данило вже вивчився на священика (був парохом у Глибокій, зараз смт Чернівецької обл., Русові та Белелуї, зараз селах Снятинського р-ну Івано-Франківської обл.), записався вже Окуневським (можливо, це свідчення шляхетських коренів – тоді чималий відсоток населення галицької Гуцульщини був зі шляхти, хоча й бідував на рівні з селянами). Отже, Адам-Іван мав чотирьох синів – Гілярія, Іполита, Атанасія та Кирила. Іполит народився у 1833 році, став священиком. Кирило Окуневський одним з перших українців в Австро-Угорщині здобув вищу фармацевтичну освіту. Гілярій став засновником українського товариства «Руська Бесіда» у Чернівцях.

Атанасій Окуневський народився у 1833-у, в 27 років закінчив Львівську генеральну греко-католицьку духовну семінарію, через три роки висвячений на священика. Одружився з Кароліною Лучаківською. Служив у Заліщиках, у 1864-у в Бережанах, з наступного року у Должанках Тернопільського повіту. У 1866 році сім’я переїхала у Русів, а у 1867-у Атанасій став парохом села Садки неподалік Заліщик. Через три роки несподівано померла його дружина. Він переїжджає на Буковину і ще вісім років служить у парафії Садгори (зараз мікрорайон Чернівців). У 1878 р. А. Окуневський випрошує дозволу митрополії на складення сану та навчання на медичному факультеті Віденського університету, який 1881 р. успішно закінчив зі званням доктора медицини. Першим місцем його нової праці було містечко Кимполунг (зараз у повіті Сучава в Румунії).

Ну а наш герой – Ярослав народився 5 березня 1860 року у невеличкому південно-буковинському, в 420 душ, селі Радівці, куди його батько Іполит Окуневський був направлений парохом невдовзі після одруження з Теклею Кобринською, дочкою косівського декана (адміністративна посада у греко-католицькій церкві) та пароха славного гуцульського села Яворів Івана Кобринського. У Радівцях (зараз це Редзуци Сучавського повіту Румунії.) довелося служити у католицькому костелі, найближчий уніатський храм – дерев’яна церква апостолів Петра і Павла, чиїм патроном був сам найясніший цісар Франц Йосип І, була за 46 кілометрів у с. Садів. Загалом же священику довелося протягом тринадцяти років опікуватися двома десятками розкиданих навкруги сіл та присілків. У парафії було небагато греко-католиків – усе ж це була вже не Галичина, у Буковина, тож навколо було чимало православних, а також євреїв, вірмен, лютеран, російських старообрядців-липован. Діти Іполита та Ганни (Теофіл, Ярослав, Емілія, Наталя, Ольга, Іполіт), утім, росли у дідуся з бабусею – в Яворові біля Косова, змалечку і досхочу куштуючи романтику й реалії гуцульського краю. Аж по смерті тестя, у 1869 р., їхньому батькові вдалося перейти служити до яворівської парафії. Тут Іполит був парохом аж до своєї смерті у 1902 р., його дружина померла у 1875 р., тож вихованням дітей найбільше опікувалася бабуся Ганна Кобринська.

Ярослав зі старшим братом Теофілом навчається у сільській школі в Яворові, згодом – у семирічній школі в Снятині, відтак – у Коломийській гімназії. У своїх спогадах він згадує про тодішні конфлікти з поляками – учнями та викладачами – як через його українське походження, так і через короткозорість. Щоправда, ці кривди мали наслідок: ставши депутатом австрійського парламенту Теофіл Окуневський добився українізації гімназії в 1900 р. (зараз це Коломийська спеціалізована школа №1 ім. В.Стефаника).

Услід за Теофілом Ярослав у 17 років поступить до Віденського університету, щоправда, навчатимуться вони на різних факультетах: старший брат вивчатиме юриспруденцію, а молодший – медицину. Ярославу його вибір подобався, до того ж він не обтяжував родину своїми столичними студіями: як здібному студентові та потенційному військовому лікареві йому було призначено досить велику стипендію від військового міністерства імперії.

Окрім науки та знайомства з культурним життям міста Ярослав встигає ще й займатися громадською роботою. У Відні Ярослав за посередництвом старшого брата познайомився і з тими, що в майбутньому досягли світової наукової слави, – хіміком, гігієністом та епідеміологом Іваном Горбачевським та фізиком і електротехніком Іваном Пулюєм. У 1880 р. Ярослав очолює засноване Горбачевським та Пулюєм українське університетське товариство студентів «Січ», значно пожвавивши його діяльність та відновивши випуск «Слов’янського альманаху», де, зокрема, публікує матеріали з історії України. За появу в альманасі роботи М. Драгоманова «Політичні пісні українського народу» видання конфіскувала віденська поліція. Згодом Окуневський так опише одне із зібрань «Січі»:

«Зібралося нас не знаю чи більше як 20 чоловік. Із-за президіяльного стола піднялася довга постать Івана Горбачевського, тоді студента медицини і голови товариства. Ми молоді – «ембріонами» нас звали - знали, що і сей наш голова належить також до тої «революційної» спілки, що і його ім'я було записане на чорній таблиці в уряді, що і його перетрясала поліція, та що і він відсидів якийсь час у Івановій хаті!».

Товариство самим своїм існуванням наводило жах на галицьких поляків та москофілів, бо вважалося осередком анархізму, що експортував до Львова ідеї, «за які,— як писав Окуневський,— молодий чоловік просто йде до арешту». Тут Ярослав заприятелював з Остапом Терлецьким, автором брошур, в яких пропагувались ідеї утопічного соціалізму. Члени «Січі» шукали шляхи протистояння шляхетським утискам простих українців, механізми боротьби з асиміляцією. «Переходили ми, — згадував пізніше Окуневський,— в нашому розвитку і той період «обожнювання» всього мужицького. Не пошкодив він. Хоть у пізнішім життю ми тих ідеальних мужиків не знаходили, та се етнографічне «обожнювання»... охоронило не одного з нас від песимізму».

У 1881 р. Ярослав їде до тієї частини України, що тоді перебувала у складі Російської імперії, відвідав Поділля, Одесу, Київ, де познайомився, зокрема, з М. Лисенком, чия гра і спів вразили молодого студента.

Звісно, стипендію від флоту просто так не отримують, тож майбутнє юнака вже явно огортав військовий мундир (контракт з флотом він підписав ще 27 листопада 1879 року, на третьому курсі вишу). Відтак Ярослав починає посилено вивчати європейські мови (згодом він вільно розмовляв англійською, французькою, італійською та німецькою), аби бути готовим до тривалих експедицій і походів.

Пробує себе і в письменницькому амплуа. У 1884 р. в українському журналі «Воля», що виходив у Відні, побачили світ його статті «Про санітарну допомогу Україні», «Допомога полоненим», «Червоний Хрест на Україні», наступного року читачі львівського «Діла» змогли прочитати його нарис «Чорногора і чорногорці». З 1893 р. у цій же газеті почали друкувати його нариси з враженнями від мандрів.

Отримавши у 1884 р. ступінь доктора медицини Ярослав отримав призначення на посаду лікаря бази імперського флоту на Середземномор’ї. Ярослав занурюється з головою в свою медичну практику, служачи на вітрильних корветах «Мінерва», «Аврора», «Радецький», крейсері «Кайзер Франц Йосип» тощо. За перші п’ять років служби йому довелось бути лікарем на одинадцяти кораблях — броненосцях, фрегатах, корветах, канонерських човнах, навчальних суднах, а також практикувати у берегових медичних установах.

В одному з далеких походів молодий лікар-українець з «Кайзера Франца Йосипа» урятував члена китайської імператорської родини. Той подорожував на власному судні й згасав на очах, тож китайський капітан відчайдушно сигналізував до австрійського корабля, зустрітого на шляху, про допомогу. Ярослав буквально в останній момент устиг провести операцію на апендицит, а потім ще одну – через запалення черевної порожнини принца. Випадок став широко відомим у світі. За порятунок престолонаслідника Піднебесної Окуневський був запрошений китайською імператрицею на урочистий прийом, нагороджений орденом «Дорогоцінна зірка Подвійного Дракона» (вища нагорода цінського Китаю) та вшанований титулом мандарина. На пам'ять про екскурсію до Великої китайської стіни лікар-українець взяв з неї одну цеглину, яку зберігав згодом у шафі службового кабінету.

До речі, через кілька років Окуневський знову врятував життя ще одному власнику блакитної крові. Під час подорожі Червоним морем він провів операцію на апендициті іспанському принцу, а заодно виправив помилку свого іберійського колеги, який не помітив проблеми з кишечником високосановника. За цю операцію король Альфонс ХІІІ вручив йому орден Військово-морських заслуг І ступеня. І у Китаї, і в Іспанії Окуневський підкреслював у розмовах з монархами, що не належить до віденців чи іншої імперської еліти, а є сином українського священика з Галичини. Утім, і власна держава не обійшла увагою заслуги героя цієї розповіді, відзначивши їх Лицарським хрестом ордена Франца Йосипа. У деяких джерелах також вказується, що Я. Окуневський був нагороджений французьким орденом Почесного легіону.

Він бачив латиноамериканські джунглі, античні руїни в Європі, гори Тибету. Географія подорожей навіть у теперішній час авіаперельотів та інтернету вражає: Греція, Близький Схід, Туреччина, Єгипет, Марокко, Туніс, Занзибар, Індія, Китай, Гонконг, Сінгапур, Шрі-Ланка і т.д. Нерідко його включали завдяки аристократичності поведінки та знанню мов до складу офіційних делегацій. Окрім огляду природних та культурних пам’яток Окуневського цікавили питання організації системи охорони здоров'я, обороноздатності інших держав. Зі своїх подорожей світом на борту військового корабля (а побував він і в Азії, і в Африці, і в Океанії, й в Америці) Ярослав пише листи знайомим редакторам галицьких газет, які згодом видасть у вигляді двотомника «Листи з чужини» (перевиданий вже у наш час одним з київських видавництв), високо оцінений сучасниками за високий літературний рівень оповіді.

Обкладинка сучасного видання нарисів Я. Окуневського

У передмові до виданого у 1898 р. в Чернівцях першого тому «Листів» Денис Лукіянович писав:

«Так ся книжка Окуневського єсть цінним придбанням з уваги на убожество нашої літератури мемуарної і літератури подорожної…Се є найсимпатичніша риса в «Записках», що їх робить нашими – рідними, українськими.. Догадуюся, що (автор) мусів студіювати антропольоґію, що читає історію і описи країв, що як завитає до яких земель, робить собі прогульку вглуб краю і приглядається до тамошнього життя. В душі його перетоплюються вражіння з перечитаного і з обсервацій а на кораблі в каюті, серед тишини морської, коли зорі шепчуть до кожної поетичної душі і покажеться місяць, що млиновим колом накочується над Україною, приходять репродукції вражінь, писательський талант сипле перлами на папір.. А вже не потребую звертати увагу на чистоту мови (хоч автор на чужині не чує руського слова), на гарний стиль, легкість оповідання і підклад глибшої мислі... Відгадую в авторові чоловіка високо образованого, що пробиваєсь з кождого погляду на всесторонні, зачеплені в письмах справи».

Книга складалася з двох частин – про Європу (І.Чорногора і Чорногорці; ІІ. Із Сицилії; ІІІ. Із Ґенуї; ІV. Із Іспанії; V. Спомини з Грециї) та Азію (І.Спомини з Туреччини; ІІ. На Червонім морі; ІІІ. Аден; ІV. Вечір в Індіях; V. В Гімалайських горах; VІ. В поперек Цейлону; VІІ. Straits-settlemens [оселі в тіснині]; VІІІ. В Китаю). Другий том вийшов аж через 14 років – у 1902-у, у Львові. Окрім опису подорожей («Африка», Із Могребу», «Із Занзібару», «З Риму», «Письмо з Крети», «Із Цейльона», «Із записок моряка», «Із гір Гімаляйських», «На березі Адріятичного моря» тощо) Окуневський написав і кілька заміток на актуальні питання щодо стану українського суспільства («З України», «Куди лягли руські кости?», «Свят Вечір», «Михайло Драгоманов», «Пам'яти Остапа Терлецького»). За оцінкою Івана Франка описи Окуневським його мандрів стали «взірцем української мемуарної та туристичної літератури». А ще Ярослав згадував у листах про рідну Гуцульщину:

«Що там чувати в нашім Яворові під зеленим Бескидом? Що поробляєте, земляки? А я мандрую уже 13 років; моря і гори, ріки і зорі лишаються позад мене, несу з собою тугу за ясними зорями, за тихими водами рідної землі де я зріс, де співають: «Ой зійди, зійди ясен місяцю, як млинове коло…». Злетів-би я до вас земляки, та моря не перелечу, хиба напишу довге, довге письмо до вас: розкажу вам, яка она тая чужинонька, який ту світ, люди як живуть, як Бога хвалять – і думкою полину на рідний край».

Ярослав не забуває і про малу батьківщину, відвідуючи під час відпустки сестер у Яворові, брата Теофіла у Городенці. Також він частий гість у свого родича адвоката Логвина Озаркевича в Городку біля Львова, де спілкується з тогочасною українською елітою Галичини. Дописує до Літературно-наукового вісника та інших видань, жертвує на українські організації, «Рідну школу» та «Просвіту», сирітські доми, фінансово допомагає незаможнім студентам-українцям. Разом з Теофілом пожертвував по 2 тисячі корон на купівлю Народного дому в Городенці, в якому розмістилися українські товариства та організації (саме на це був витрачений гонорар за перший том «Листів з чужини»). Також Ярослав Окуневський фінансує українську пресу Львова та Чернівців, видання ювілейного альманаху «Січ» (1908). Допомагає братові Теофілу і доктору Іванові Ціпановському відкрити першу повітову лікарню в Городенці. Був членом Наукового товариства ім. Шевченка. До всього цього Ярослав періодично пише до центральної преси Дунайської імперії, виступаючи на захист земляків. Зокрема, він ініціював розслідування злочинної діяльності Іполита Сабата, повітового старости Косова.

З питань партійного та суспільного життя Окуневський активно листувався, зокрема, і з Іваном Франком, причому робив це навіть в експедиціях:

«На морі 24 червня 1897 р. Kaizer Franz Josef 1. Дорогий Пане Франко! Лист Ваш дістав я в Сінгапурі. Справа, про котру пишете, мені дуже симпатична. Коли вернусь до Європи, що наступить в августі, вишлю Вам що в моїй змозі до Вашої розпорядимости. На морі читає і перечитує чоловік усяке по два або і по три рази – але те, що про Вас написало «Діло» під заголовком «Nie lubię Rusi» я читав і перечитував і ще раз перечитував – і голова мені тріскала від розпуки і серце мені краялося з болю. Те саме що Ви так пишете нераз і я сам думав собі та думав тихцем у своїй каюті, та ще боявся що б хто думок моїх розпачливих не підглянув. А тут дивлюсь – Ви передовий наш чоловік написали се і голосно виявили в світ. Чорно стоїт на білім! Скажіть будьте ласкаві що се лиш хвилевий приступ розпуки, що Ви се сказали, що хотілибисте в серці своїм щоб ліпше було – а не єст се діагноз, засуд на смерть. Коли ми вже раса подле неуклюжа, раса перекинчиків, коли вже ми такі удались подлі – ні! Ні! Страх як оно болить, щось таке додумати до самого кінця – то щож тут поможе «песій обов’язок служити свому народови. Песій обов’язок (яке оно погане слово!) нікого не здержував ще від нічого в світі. – Коли вже се перекинство характер нашого народного організму, то знак, що сей організм вже розпадаєсь. Перекидаймось отже хто в що хоче! Катюзі по заслузі. Пропадаймо! – Чому ж здержувати сей розклад почуттям песього обов’язку! Раз коли я в такім самім був настрою, про котрий Ви пишете і вже страх як чув себе погано прочитав я Ваше «Життя і Слово» а в нім лист Драгоманова, до кого вже не згадаю. Там він каже: Нераз я хватаю себе обіруч за голову і питаю себе: невжеж ціле життя посвятив ти для химери? А доки все передумаю розумом і серцем то приходжу до думки, що коли б мені ще раз на світ народитись, то почав би я знов ту саму дію! – Сі слова додали мені отухи. Скажіть і Ви таке слово! Додайте віри, бо віри, багато віри нам треба. Ваш щирий Д-р Ярослав Окуневський».

Отілія в українському народному одязі

10 січня 1899 р. 38-річний Ярослав одружився з молодшою на 14 років Отілією Зайзер, донькою мельника з нижньоавстрійського Маркт-Пістінга. Її брат, власне, теж служив в імперському флоті. 11 листопада 1900 року у подружжя народилася донька Теодора, яку Ярослав кликав Даркою. Утім, батьки дружини настояли, щоб Отілія з дитиною залишилися у Відні, а не моталася услід за чоловіком по гарнізонам. Отак вони й жили. 14 січня 1902 р. у чеському Брно, де герой нашої розповіді був на стажуванні, в Ярослава й Отілії народилася друга донька, яку за бажанням батька назвали Ольгою. Але дружина так і продовжувала жити з доньками в імперській столиці, на значній відстані від чоловіка. А згодом ще й закружляли чутки, що Ярослав Окуневський, який вже досяг адміральського рівня, закидає квітами й відвідує, по можливості, усі концерти відомої співачки Соломії Крушельницької не лише з шанування її таланту, а й через особисту симпатію. Ледь не казали, що він вже був готовий просити руки своєї славетної землячки, але зупинився і не розірвав свій шлюб.

Йдучи вгору службовими сходами Окуневський також підготував низку медичних довідників, військово-медичний статут австро-угорського флоту. Цей документ став зразком і основою для аналогічних актів ВМС інших країн. Після років служби на кораблях, служить в Пулі у Морському шпиталі, два роки очолює цей заклад, неустанно працюючи над вдосконаленням медичної опіки над моряками.

Дочки Ярослава та Отілії Окуневських — Дора (Теодора) та Оля (праворуч)

У 1905 році Окуневського призначено головним лікарем 3-го хірургічного відділення Морського шпиталю в Пулі. Відтак його кар’єра успішно розвивалася, аж поки 1 листопада 1914 р., коли вже щосили гриміли гармати Першої світової, Ярослав отримав звання лікаря Морського генерального штабу, що за своїм статусом відповідало рангові контр-адмірала чи генерал-майора медичної служби. Його груди прикрашають, окрім вищеназваних, австро-угорські Орден Залізної корони 3-го ст., Офіцерський хрест ордена Франца Йосипа з воєнною відзнакою, бронзова Ювілейна пам’ятна медаль, Ювілейний хрест для військовослужбовців, а також німецький Залізний Хрест 2-го класу.

Окрім безпосередньої служби в Адміралтействі Ярослав знаходить час допомагати створенню Легіону Українських січових стрільців (зокрема, пожертвував на нього значні суми, сприяв забезпеченню Легіону медикаментами), вступив у Союз визволення України, став організатором та головою Української Санітарної Місії у Відні.

Ярослав Окуневський як один з представників Української Парламентарної Репрезентації, опівночі з 1 на 2 березня 1918 р. у Відні, разом з представниками Союзу визволення України та почесною чотою Українських Січових Стрільців під проводом Дмитра Катамая та генерала Захара Павлюка, зустрічає колишніх військовополонених з табору в Йозефштадті. Українців з числа колишніх вояків Російської імператорської армії тоді передислоковували до Володимира-Волинського з метою подальшої організації у т.зв. Сірожупанну дивізію. Він виступив з привітанням та побажав козакам успіхів у боротьбі з віковічним ворогом України, запевнив, що галицькі українці кожної хвилини допоможуть своїм братам, чим тільки зможуть. Станом на 27 липня 1918 року Ярослав Окуневський має вже звання марінегенеральоберштабсарцта, що фактично рівнялося рангу віце-адмірала імперського флоту.

Після проголошення Західно-Української Народної Республіки Я. Окуневський очолює її Державну медичну місію у Відні. Наступного, 1919 року, він переїжджає остаточно до Галичини, стає головнокомандувачем у санітарних справах Державного Секретаріату військових справ [тобто начальником медичного управління військового міністерства – Joanerges] ЗУНР та начальником санітарної управи Галицької Армії. Завдяки давнім знайомствам у Відні зумів допомогти з поставками медикаментів і військово-медичного майна для армії УНР. Для неї ж сприяв у створені з галицьких гуцулів полків морської піхоти. Допоміг військово-морському аташе УНР у Відні капітану 2-го рангу Дашкевичу-Горбацькому організувати відправку з адріатичних портів галичан, що колись служили у флоті Австро-Угорщини, до Коломиї, де тих включали до 1-го Гуцульського полку морської піхоти армії УНР. Разом з морський міністром наддніпрянської республіки контр-адміралом Михайлом Білинським, його підлеглими капітаном 1-го рангу Миколою Злобіним та капітан-лейтенантом Святославом Шрамченком Ярослав Окуневський подорожує зі Станіславова [зараз Івано-Франківськ – Joanerges] до Коломиї, Заболотіва, Косіва, Жабєго [зараз Верховина – Joanerges] організовуючи набір новобранців для полку. Водночас (на жаль – малоуспішно) намагався протистояти розкраданню певними особами державних коштів, виділених на медичну опіку над вояками: вихований батьками згідно з традиційною християнською мораллю, знаючи про честь, як її трактувало офіцерство Дунайської монархії, та віддавши стільки сил українській громаді Ярослав Окуневський не міг і не хотів миритися з подібними речами.

Старшини 1-го куреня 1-ї козацько-стрілецької дивізії (сформована в Австро-Угорщині з числа етнічних українців – військовополонених вояків Російської імператорської армії) і гості. Ліворуч стоїть генерал Захар Павлюк, праворуч стоїть Ярослав Окуневський. Сидять зліва направо Роман Домбчевський, Петро Ганжа і Осип Охрімович. 1918 рік

Поразка Визвольних змагань стали тяжким ударом для вже немолодого Ярослава Окуневського. Особливо тому, що він безпосередньо бачив зраду й злодійство з боку тих, хто ще нещодавно бив себе у груди, розливаючи отруйний мед патріотичного пафосу, і без жодних ремінісценцій користався з його щедрості, беручи гроші на українську справу. Розпад Австро-Угорщини та війна знецінили заощадження героя нашої розповіді, польська влада, що стиснула орлині кігті на галицькій землі, відмовила йому в пенсії. Ярослав влаштовується лікарем у тій самій городенківській лікарні. Цікаво, що у 1921 році він був делегатом 2-го конгресу Міжнародної допомоги дітям у Женеві.

15 грудня 1924 року Окуневський надіслав до львівської газети «Діло» статтю, яку редактор відмовився опублікувати через те, що в ній автор став на захист свого давнього знайомого, лідера ЗУНР Петрушевича, гостро тоді критикованого у галицькому суспільстві. У статті екс-керівник медичної служби Адміралтейства цісарського флоту та щирий фанатик ідеї незалежної України писав, зокрема, звертаючись до Кирила Трильовського:

«Задній розум усе ліпший як передній, а в українців найпаче. Критикувати усе легше, як самому робити. Критиканство, то наша українська сила. Петрушевич не Наполеон І, признаю, але-ж ви пане Кирило що найбільше тут критикуєте і знаєте, як коли і що треба було робити, чому ж ви не вискочили на верх? Це ж був час революційний і кожний міг мати можливість вискочити на верх і взяти те місце, що має Петрушевич. Це найбільший жаль, що ціла Соборна Україна із сорока мільйонів не видала із свого нутра Наполеона, або хоть Наполеончика….Француз Thiers не тільки історію писав, але і історію Франції робити умів. Грушівський історію України пише, а робити її не потрафив… Наполеон І був малий ростом, а великий розумом. Між членами високої Директорії були люди дуже високого росту ... тай тільки! Петрушевич був би пречудним Президентом у впорядкованій республіці, може не гірший як Масарик… Джентльмен Петрушевич сів до стола в карти грати, а партнери його оказалися шулерами. Обіграли його фальшивими картами».

Ярослав та Отілія Окуневські з дочками Олею (ліворуч) та Дорою. Пула, імовірно 1906 рік.

Ярослав також приймав хворих у власній лікарській «канцелярії», розташованій у будинкові брата, але значних прибутків не мав, адже лікував незаможних земляків безплатно, навіть купував їм ліки. У монотонному житті в провінційному містечку розрадою був тільки щотижневий обмін великими і сповненими тепла листами з доньками та дружиною. Ярослав писав їм про те, як намагається заробити, щоб допомогти своїм рідним у скруті. Подовгу збирав на поїздки до них у Відень, відвідав кілька разів дружину та доньок, але не мав змоги остаточно перебратися до них чи забрати до себе. До того ж, давався взнаки вік…

Незадовго до своєї смерті, у 1929 році, Ярослав відвідав рідних у Маркт-Пістигу. Принагідно він хотів зустрітися з ідеологом українського консерватизму Липинским, але останній не зміг побачитися з Окуневським через хворобу.

У жовтні 1929 року Ярослав Окуневський переніс складну операцію під наркозом. Здавалося, що небезпечна хвороба вже відступила, про що він навіть говорив з родиною Теофіла, але 24 жовтня герой нашої розповіді помер від серцевого нападу. Ховали його урочисто, труну несли вояки, на похорон приїхала донька Ольга (Отілія доглядала хвору Теодору), були присутні навіть польські чиновники, включно з бургомістром Городенки та суддями. Утім, вже незабаром місцева польська газета почала поширювати брехню, начебто Ярослав вчинив самогубство, що було швидко підхоплено й деякими українськими ЗМІ (твердження про самогубство через злидні закралося навіть в некролог, написаний директором бібліотеки НТШ Володимиром Дорошенком) й змусило Теофіла спростовувати цю неправду. Доказом неправдивості цієї версії є й те, що померлого відспівував священик, тоді як ховати самогубців за церковними канонами суворо заборонено.

У некрологах від українських установ та організацій про нього писали:

«Д-р Ярослав Окуневський був справжнім європейцем, незвичайно культурною і вихованою людиною. Завжди елеґантно, із смаком одягнений, він був зразком джентельмена».
«…пішов з життя один з найвидатніших наших громадян кінця минулого і початку теперішнього віку...».

Родинний склеп, де поховали цю непересічну людину, був зруйнований за радянської влади. Відновили його вже у наш час. У 2006 році телерадіокомпанія українських ВМС «Бриз» разом з Громадським військово-історичним клубом ВМС України імені С. Шрамченка заснували літературно-мистецьку і медичну премію ВМС України імені адмірала Ярослава Окуневського за найкраще висвітлення військової, військово-патріотичної тематики, життя Збройних сил України, твори на теми мариністики, пропаганди військово-морських традицій, культури і мистецтва українського народу.

Кілька слів про родину героя нашої розповіді. Його брат Теофіл народився 7 грудня 1858 р., став відомим у Галичині адвокатом, громадським діячем. Разом з І. Франком та М. Павликом створював і готував програму та статут Русько-української радикальної партії (1890), а з 1899 р. був членом української Національно-демократичної партії. Обирався до австрійського парламенту (1897-1900, 1907-1908) та Галицького сейму (1880-1900, 1913-1914). Дружив з Франком, Лесею Українкою, Коцюбинським, Олександром Олесем, Кобилянською, Хоткевичем, Кобринською тощо. У період ЗУНР Теофіл – комісар Городенківського повіту, член Національної Ради республіки, член її Президії. Помер 19 липня 1937 р. Родину Теофіла Окуневського радянська влада у 1939 році вивезла в Сибір, його зять Остап Кульчицький загинув у Свердловській тюрмі, онук Остап після довгих поневірянь проживав у Івано-Франківську. Найстарша онука Теофіла Марія після заслання у Казахстані вийшла заміж за лікаря-рентгенолога, проживала в Косові.

Ольга Окуневська (в центрі) з сестрами Наталкою (ліворуч) та Емілією, батьком Іполитом – парохом Яворова

Сестра Ольга Окуневська (1875-1960) стала відомою піаністкою, чотири роки навчалася в Києві у Миколи Лисенка, акомпанувала в концертах Соломії Крушельницькій. З 1923 року і аж до смерті жила самотньо в батьківському будинку в Яворові. Вона дружила з Ольгою Кобилянською, яка часто гостювала в сім’ї Окуневських в Яворові, подарувала їм своє фото, а також повість «У неділю рано зілля копала...». Дружні стосунки підтримувала Ольга й з Лесею Українкою. Останні роки життя піаністка, якій аплодував свого часу Іван Франко, викладала у музичній школі в Косові.

Сестра Наталя (1864-1923) була активісткою українського жіночого руху в Галичині, який очолювала Н. Кобринська, їхня родичка по матері. Сестра Емілія (20 грудня 1862 – 17 березня1894). вийшла заміж за адвоката Михайла Дорундяка, але померла у молодому віці через туберкульоз. Рано, у 18 років, помер і брат Ярослава Іполіт.

Донька Ярослава Окуневського Теодора вийшла заміж у Відні за доктора медицини Бальцара, мала двох синів і двох доньок. Померла передчасно після операції в 1949 р., її дітей, двох синів та двох дочок, по-суті виховувала бабуся Отілія. Старший син Карл загинув у 18 років у транспортній катастрофі. Молодший син Егон Бальцар народився у 1942 році, закінчив Віденський університет, став доктором медицини, працював дитячим нефрологом, фахівцем з гемодіалізу і перітондіалізу після трансплантації нирки. Серед його чотирьох синів один – теж лікар. Доньки Теодори теж здобули медичну освіту, зараз проживають у США та Великій Британії.

Ольга Окуневська, Лондон, початок 1980-х

Інша дочка Ярослава – Ольга у 16 років поступила до Віденської академії мистецтв, де захопилася експресіонізмом, згодом вивчала мистецтво в Німеччині у Вищій школі будівництва і художнього конструювання в Веймарі, заснованій її віденським наставником Й. Іттеном, відомим теоретиком мистецтва. Мала виставку у Львові в 1926 р. Одружилася з нащадком емігрантів з Російської імперії, берлінцем Стефаном Вольпе, музикантом і композитором, ярим прихильником комуністичних ідей. Утім вже у 1930-у вагітна Ольга повертається до матері у Відень, а її чоловік упадає в німецькій столиці за румунською піаністкою (у 1933-у було оформлено розлучення Ольги). Після приходу в Німеччині до влади нацистів Стефан через своє єврейське походження виїхав до Австрії через Румунію та СРСР, згодом жив у Палестині, а відтак – у США, там теж був активним у комуністичному русі, помер у 1972 р. Ольга, натомість, у 1938 р. аби врятувати свою доньку (адже та за законами Рейху була єврейкою) після довгих поневірянь через Югославію та Швейцарію перебралася до Лондона, стала художницею-емалісткою. Відкрила власну художню студію, де безкоштовно давала уроки бідним. Якийсь час у 1950-х жила у Відні, згодом повернулася до Альбіону. Після того, як пожежа у студії знищила весь її творчий доробок, звертається до релігійної тематики, навчається на богословських курсах Товариства святого Франціска Сальського у Франції, працює над оформленням каплиць та церков. Ольга померла у лондонському будинку престарілих 3 квітня 1985-го року. Її донька Катаріна, яка народилася у 1930 р., стала відомою піаністкою, гастролювала в Європі та Америці, зараз живе на пенсії у британській столиці. Була в шлюбі з диригентом симфонічного оркестру Леонардом Лоуренсом, але дітей у них не було.