urb_a | Коротке есе про нас (Reply)

Originally posted by

Ілюстрація: carikatura.ru

Коли природі стає сутужно з теплом, і вона розщедрюється хіба на багрянець як сурогат сонця, ми намагаємося шукати його в оселях, дещо покинутих на літо, зневажених перед спокусами цієї благодатної пори. І з подивом з’ясовуємо, що навіть серед домашнього затишку нас намагається діймати політика, так ніби їй не досить мітингів під палючими променями сонця чи замало місця на всеньких парканах, звідки намагаються зазирнути в очі перехожих її знайомі обличчя.
Дивна все-таки річ, – попри здоровий глузд і доволі багатий життєвий досвід, ми віримо багатьом політикам, яким і віри йняти не слід. Якщо б це був пересічний громадянин, сусід, знайомий і кілька разів поспіль ми діставали б од нього такі уроки легковірства, погодьтеся, його прізвище давно б було викресленим з усіх записників, а при випадковій зустрічі ми навряд чи подали б йому руку. Йдеться навіть про дріб’язок, – борг в три гривні, ще якісь несуттєвості.
Чим же беруть ті, кого між виборами ми згадуємо „незлим тихим словом”, на кого тицяємо пальцями, бажаючи окреслити винуватців усіх бід та нещасть? Невже своїм знанням того, як нам живеться, невже прагненням змінити щось у цьому світі? Бо сумнівно, що дешеві „сувеніри” зваблять нині когось, окрім викінченого люмпена, на тлі очевидного здорожчання всього і вся.
Міркую, що є кілька причин, з яких відтак формується влада, те, що маємо у її коридорах та затишних бюрках. Перша і, мабуть, найнесуттєвіша: з атавістичним інстинктом „совка” ми усвідомлюємо обов’язок проголосувати за когось, і робимо це абияк, для „галочки”, „бо так всі чинять”. Але, виявляється, не кожен обов’язок є адекватним відповідальності. Обов’язок необміркований, незважений, а тому, безвідповідальний, скидається на вчинок вояка чи правоохоронця, який заповзятливо виконує первинно незаконний наказ. Він має цілковите право відмовитися від такої місії, однак для того, аби вчинити це, треба докласти зусиль, ризикувати зіпсутими стосунками з начальством, кар’єрою, добробутом родини. А так, – усе за правилами, усе, як в статуті. І совіть буцімто чиста, хоча...
Ця маленька причина натомість приховує поважний підтекст: загальну упевненість, що хто б не дістався влади, однаково нічого не змінить. А, отже, голосувати можна навпомацки, куди палець ляже. А чим обертається такий вибір, – відвертими „бандюками” у парламенті, схильними до клептоманії типами, ласими до слави популістами.
Другий момент, який рельєфно видається на загальному тлі, – внутрішня потреба спільноти мати офірного цапа. У вітчизняних реаліях це мало б бути ціле стадо рогатих, відсепароваване від решти в окремий загін, який асоціюється з відомими будівлями на відомих вулицях. Власне кажучи, ситуація з колективними „відповідачами” не є надто зручною, загал звик до одноосібної офіри, а тому й досі час од часу чуємо тугу за президентською республікою, коли знаємо, кому дякувати, і кого ганити, і це знання перетворюється у стійкий стереотип, втілюється в конкретну особу, якій можна писати усе, що запрагнемо, навіть скарги на продавця за овочевою лядою. Причому, отой папірець „на село дідусеві” ми розглядаємо як виконаний обов’язок, на якому вичерпується наш потенціал впливу на владу. Важливо, що не отримавши жодної відповіді, у ліпшому разі – відписку, ми матимемо нагоду місяцями обговорювати у ближньому колі несправедливість та бездушність обраних нами ж владців.
То чому ж ми ховаємося від політики у затишних домашніх кублах: Чи не від власних помилок, від того, що справді зазирає нам у вічі, – наслідків нашої недбалості, моральної неохайності та. якщо бажаєте, неперебірливості? Може, ми втікаємо від самих себе?
Ігор Гулик

Краткое эссе о нас
Когда в природе становится меньше тепла, и она расщедривается разве что на багрянец как суррогат солнца, мы ищем его в домах, заброшенных на лето перед соблазнами этой благодатной поры. И с удивлением выясняем, что даже среди домашнего уюта нас пытается донимать политика, как будто ей недостаточно митингов под палящими лучами солнца или мало места на заборах, откуда пытаются заглянуть в глаза прохожих ее знакомые лица.
Странная все-таки вещь - вопреки здравому смыслу и достаточно богатому жизненному опыту, мы верим многим политикам, которым и верить то не следует. Если бы на их месте оказался обычный гражданин, сосед, знакомый и мы несколько раз получали бы от него такие уроки обмана, то, согласитесь, его фамилия давно была бы вычеркнута из всех записных книжек, а при случайной встрече мы вряд ли подали бы ему руку. А ведь речь могла бы идти даже о мелоче, - долге в три гривны, каких-то других банальностях.
Чем же "берут" нас те, кого между выборами мы вспоминаем "незлым тихим словом", в кого тычем пальцем, желая определить виновников всех бед и несчастий? Неужели своим знанием того, как нам живется, неужели стремлением изменить что-то в этом мире? Потому что сомнительно, что дешевые "сувениры" соблазнят сейчас кого-то, кроме конченого люмпена, на фоне очевидного подорожания всего и вся.
Думаю, что есть несколько причин, по которым затем формируется власть, те, кого мы видем в ее коридорах и уютных офисах. Первая и, пожалуй, самая важная: с атавистическим инстинктом "совка" мы осознаем обязанность проголосовать за кого-нибудь, и делаем это кое-как, для "галочки", "потому что так все делают". Но, оказывается, не каждый долг означает ответственность. Обязанность необдуманная, невзвешенная, а потому, безответственная, напоминает поступок воина или милиционера, который усердно выполняет априори незаконный приказ. Он имеет полное право отказаться от такой миссии, однако для того, чтобы сделать это, нужно приложить усилия, рисковать испорченными отношениями с начальством, карьерой, благосостоянием семьи. А так - все по правилам, все, как в уставе. И совесть будто чистая, хотя...
Эта маленькая причина зато скрывает большой подтекст: общую уверенность, что кто бы ни попал во власть, все равно ничего не изменит. А, следовательно, голосовать можно наощупь, куда палец ляжет. А чем оборачивается такой выбор, - откровенными "бандюками" в парламенте, склонными к клептомании типами, лакомыми к славе популистами.
Второй момент, который рельефно выдается на общем фоне, - внутренняя потребность общества иметь козла отпущения. В отечественных реалиях это должно быть целое стадо рогатых, отсепармрованное от остальных в отдельный загон, который ассоциируется с известными зданиями на известных улицах. Собственно говоря, ситуация с коллективными "ответчиками" не слишком удобная, масса привыкла к единоличной жертве, а потому до сих пор время от времени слышим тоску по "царю-батюшке" по "сильному президенту". Тогда знаем, кого благодарить, и кого винить, и это знание превращается в устойчивый стереотип, воплощается в конкретное лицо, которому можно писать все, что пожелаем, даже жалобы на продавца овощной лавки. Причем, эту бумажку "на деревню дедушке" мы рассматриваем как выполненный долг, которым исчерпывается наш потенциал влияния на власть. Важно, что даже не получив никакого ответа, в лучшем случае - отписку, мы будем месяцами обсуждать в ближнем кругу несправедливость и бездушие избранных нами же властьимущих.
Так почему же мы прячемся от политики в уютных домашних гнездах? Не от ошибок ли, не от того ли, что действительно заглядывает нам в глаза, - последствий нашей небрежности, моральной нечистоплотности и, если хотите, неразборчивости? Может, мы убегаем от самих себя?
Игорь Гулык