До питання про євромотивації
Nov. 20th, 2013 09:09 am![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
ihorhulyk.livejournal.com posting in ![[community profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/community.png){kind=small}
urb_aOriginally posted by ![[livejournal.com profile]](https://www.dreamwidth.org/img/external/lj-userinfo.gif)
ihorhulyk at До питання про євромотивації
Ілюстрація: newsradio.com.ua
Андрєй Піонтковскій, зірка російської журналістики, на радіо «Эхо Москвы» сказав кілька дуже важливих слів. Важливих і для українців, і, смію думати, для своїх земляків. Ці слова сказані після перегляду київського матчу національних збірних України та Франції. Ось вони (цитую мовою оригіналу): «Так могут только умирать на поле за свою страну. Но для этого прежде всего должна быть страна. Теперь мы знаем: она есть у украинцев – и у футболистов, и у зрителей. Россияне никогда не смогут так петь залатанный михалковский текст, как пел свой гимн стадион в Киеве. И никто не будет умирать на поле за путинскую «Дзюдохерию», даже одиннадцать очень обеспеченных и лояльных дзюдохерийцев». Шкода тільки, що в українців забракло запалу на учорашній матч-відповідь...
Звісно, попри опозиційність Піонтковского (одного із підписантів знаменитої відозви «Путін мусить піти»), є всі підстави визнати, що сказане ним таки правда. І про українців, і про росіян, як би не боляче вони це не сприймали.
Україна, не зважаючи на нинішні «окаянні дні», не завдяки, а якраз наперекір обставинам, зуміла за двадцять з лишком років викультивувати серед свого громадянства відчуття власного терену, батьківщини. Це її еліта не чує, чи не хоче чути «під собою країни». Але є моменти, коли цей велетенський обшир – від Хутора Михайлівського до Чопа, - безапеляційно нагадує про себе своїм забудькуватим правителям.
Путінський режим, як на мене, позбавив росіян їхньої батьківщини. Не треба зважати на ура-патріотичну риторику, на спроби реанімувати сталінізм, імперію, «русский мир»... Усе це бутафорія, порівняно з тим, що відбувається насправді. Варто тільки побіжно ознайомитися із прогнозами аналітиків (хоч б тут), аби зрозуміти, що сусідські «проекти» - свого роду спецоперації для прикриття невідворотної катастрофи. Якщо направду на сибірських вокзалах вже стало звиклим повідомлення «Потяг відходить у Росію...», якщо влада у регіонах фактично плювала на федеральні структури із, скажімо, високих сахалінських сопок, - то про яку імперію може йти мова? Хіба лише про химерну конструкцію у мізках однієї людини, не здатної позбутися манії величі і фобій власного майбутнього.
Мені видається, що песимістичні прогнози, які так часто і так вже надривно ритуально проголошують речники Кремля на адресу потенційно асоційованої з ЄС України, - це фройдівська трансформація їхніх «важких дум» про прийдешнє Росії.
Я не кажу, що нам буде легко. Я навіть напевно знаю, що у перші роки асоціації (якщо угоду таки підпишуть) із тих 60 відсотків моїх співвітчизників, які нині висловлюються «за Європу», залишиться набагато менше. Це як після референдуму 1991 року, коли «так» незалежності сказали понад 90 відсотків громадян. Скільки їх залишилося зараз? Звісно, менше. Але країна - реальність. Як гімн, що об’єднав усіх 45 мільйонів у прагненні перемоги.
Ігор Гулик
P.S. Соціологи з "Левада-Центра" провели опитування росіян, аби з'ясувати рівень патріотизму в країні. Загальне число патріотично налаштованих громадян РФ зменшилося майже на 10%. Якщо 2007 року патріотами вважали себе 78% громадян, то 2013-го їх поменшало до 69%. Кількість осіб, які відкрито заявяють, що не є патріотами, навпаки, зросла - з 12 до 19 відсотків.
К вопросу о евромотивациях
Андрей Пионтковский, звезда российской журналистики, на радио «Эхо Москвы» сказал несколько важных слов. Важных и для украинцев, и, смею думать, для своих земляков. Эти слова сказаны после просмотра киевского матча национальных сборных Украины и Франции. Вот они: «Так могут только умирать на поле за свою страну. Но для этого прежде всего должна быть страна. Теперь мы знаем: она есть в украинцев - и у футболистов, и у зрителей. Россияне никогда не смогут так петь залатанный михалковский текст, как пел свой гимн стадион в Киеве. И никто не будет умирать на поле за путинскую «Дзюдохерию», даже одиннадцать очень обеспеченных и лояльных дзюдохерийцев». Жаль только, что в украинцев не хватило сил для вчерашнего ответного матча...
Конечно, несмотря на оппозиционность Пионтковского (одного из подписантов знаменитого обращения «Путин должен уйти»), есть все основания признать, что сказанное им - правда. И об украинцах, и о русских, как бы не болезненно они это не воспринимали.
Украина, несмотря на нынешние «окаянные дни», не благодаря, а как раз наперекор обстоятельствам, сумела за двадцать с лишним лет воспитать среди своих граждан ощущение собственной территории, родины. Это ее элита не слышит, не хочет слышать «под собой страны». Но есть моменты, когда этот огромный простор - от Хутора Михайловского до Чопа, - безапелляционно напоминает о себе забывчивым правителям.
Путинский режим, по-моему, лишил россиян их родины. Не надо брать во внимание ура-патриотическую риторику, попытки реанимировать сталинизм, империю, «русский мир»... Все это бутафория, по сравнению с тем, что происходит на самом деле. Стоит только бегло ознакомиться с прогнозами аналитиков (хотя бы здесь), чтобы понять, что соседские «проекты» - своего рода спецоперации для прикрытия неотвратимой катастрофы. Если действительно на сибирских вокзалах уже стало привычным сообщение «Поезд отходит в Россию... », если власти в регионах фактически плевали на федеральные структуры, скажем, с высоких сахалинских сопок, - то о какой империи может идти речь? Разве только о причудливой конструкции в мозгах одного человека, не способного избавиться от мании величия и фобий собственного будущего.
Мне кажется, что пессимистические прогнозы, которые так часто и так надрывно ритуально провозглашают спикеры Кремля в адрес потенциально ассоциированной с ЕС Украины - это фрейдовская трансформация их «тяжелых дум» о грядущем России.
Я не говорю, что нам будет легко. Я даже точно знаю, что в первые годы ассоциации (если соглашение все-таки подпишут) из тех 60 процентов моих соотечественников, которые сейчас высказываются «за Европу», останется намного меньше. Это как после референдума 1991 года, когда «да» независимости сказали более 90 процентов граждан. Сколько их осталось сейчас? Конечно, меньше. Но страна - реальность. Как гимн, объединивший все 45 миллионов в стремлении к победе.
Игорь Гулык
P.S. Социологи из "Левада-Центра" провели опрос россиян, чтобы выяснить уровень патриотизма в стране. Общее количество патриотически настроенных граждан РФ уменьшилось почти на 10%. Если 2007 году патриотами себя считали 78% граждан, то в 2013 их количество уменьшилось до 69%. Количество же людей, открыто заявивших о том, что они не являются патриотами, наоборот, выросло - с 12 до 19 процентов.
ihorhulyk at До питання про євромотиваціїІлюстрація: newsradio.com.ua
Андрєй Піонтковскій, зірка російської журналістики, на радіо «Эхо Москвы» сказав кілька дуже важливих слів. Важливих і для українців, і, смію думати, для своїх земляків. Ці слова сказані після перегляду київського матчу національних збірних України та Франції. Ось вони (цитую мовою оригіналу): «Так могут только умирать на поле за свою страну. Но для этого прежде всего должна быть страна. Теперь мы знаем: она есть у украинцев – и у футболистов, и у зрителей. Россияне никогда не смогут так петь залатанный михалковский текст, как пел свой гимн стадион в Киеве. И никто не будет умирать на поле за путинскую «Дзюдохерию», даже одиннадцать очень обеспеченных и лояльных дзюдохерийцев». Шкода тільки, що в українців забракло запалу на учорашній матч-відповідь...
Звісно, попри опозиційність Піонтковского (одного із підписантів знаменитої відозви «Путін мусить піти»), є всі підстави визнати, що сказане ним таки правда. І про українців, і про росіян, як би не боляче вони це не сприймали.
Україна, не зважаючи на нинішні «окаянні дні», не завдяки, а якраз наперекір обставинам, зуміла за двадцять з лишком років викультивувати серед свого громадянства відчуття власного терену, батьківщини. Це її еліта не чує, чи не хоче чути «під собою країни». Але є моменти, коли цей велетенський обшир – від Хутора Михайлівського до Чопа, - безапеляційно нагадує про себе своїм забудькуватим правителям.
Путінський режим, як на мене, позбавив росіян їхньої батьківщини. Не треба зважати на ура-патріотичну риторику, на спроби реанімувати сталінізм, імперію, «русский мир»... Усе це бутафорія, порівняно з тим, що відбувається насправді. Варто тільки побіжно ознайомитися із прогнозами аналітиків (хоч б тут), аби зрозуміти, що сусідські «проекти» - свого роду спецоперації для прикриття невідворотної катастрофи. Якщо направду на сибірських вокзалах вже стало звиклим повідомлення «Потяг відходить у Росію...», якщо влада у регіонах фактично плювала на федеральні структури із, скажімо, високих сахалінських сопок, - то про яку імперію може йти мова? Хіба лише про химерну конструкцію у мізках однієї людини, не здатної позбутися манії величі і фобій власного майбутнього.
Мені видається, що песимістичні прогнози, які так часто і так вже надривно ритуально проголошують речники Кремля на адресу потенційно асоційованої з ЄС України, - це фройдівська трансформація їхніх «важких дум» про прийдешнє Росії.
Я не кажу, що нам буде легко. Я навіть напевно знаю, що у перші роки асоціації (якщо угоду таки підпишуть) із тих 60 відсотків моїх співвітчизників, які нині висловлюються «за Європу», залишиться набагато менше. Це як після референдуму 1991 року, коли «так» незалежності сказали понад 90 відсотків громадян. Скільки їх залишилося зараз? Звісно, менше. Але країна - реальність. Як гімн, що об’єднав усіх 45 мільйонів у прагненні перемоги.
Ігор Гулик
P.S. Соціологи з "Левада-Центра" провели опитування росіян, аби з'ясувати рівень патріотизму в країні. Загальне число патріотично налаштованих громадян РФ зменшилося майже на 10%. Якщо 2007 року патріотами вважали себе 78% громадян, то 2013-го їх поменшало до 69%. Кількість осіб, які відкрито заявяють, що не є патріотами, навпаки, зросла - з 12 до 19 відсотків.
К вопросу о евромотивациях
Андрей Пионтковский, звезда российской журналистики, на радио «Эхо Москвы» сказал несколько важных слов. Важных и для украинцев, и, смею думать, для своих земляков. Эти слова сказаны после просмотра киевского матча национальных сборных Украины и Франции. Вот они: «Так могут только умирать на поле за свою страну. Но для этого прежде всего должна быть страна. Теперь мы знаем: она есть в украинцев - и у футболистов, и у зрителей. Россияне никогда не смогут так петь залатанный михалковский текст, как пел свой гимн стадион в Киеве. И никто не будет умирать на поле за путинскую «Дзюдохерию», даже одиннадцать очень обеспеченных и лояльных дзюдохерийцев». Жаль только, что в украинцев не хватило сил для вчерашнего ответного матча...
Конечно, несмотря на оппозиционность Пионтковского (одного из подписантов знаменитого обращения «Путин должен уйти»), есть все основания признать, что сказанное им - правда. И об украинцах, и о русских, как бы не болезненно они это не воспринимали.
Украина, несмотря на нынешние «окаянные дни», не благодаря, а как раз наперекор обстоятельствам, сумела за двадцать с лишним лет воспитать среди своих граждан ощущение собственной территории, родины. Это ее элита не слышит, не хочет слышать «под собой страны». Но есть моменты, когда этот огромный простор - от Хутора Михайловского до Чопа, - безапелляционно напоминает о себе забывчивым правителям.
Путинский режим, по-моему, лишил россиян их родины. Не надо брать во внимание ура-патриотическую риторику, попытки реанимировать сталинизм, империю, «русский мир»... Все это бутафория, по сравнению с тем, что происходит на самом деле. Стоит только бегло ознакомиться с прогнозами аналитиков (хотя бы здесь), чтобы понять, что соседские «проекты» - своего рода спецоперации для прикрытия неотвратимой катастрофы. Если действительно на сибирских вокзалах уже стало привычным сообщение «Поезд отходит в Россию... », если власти в регионах фактически плевали на федеральные структуры, скажем, с высоких сахалинских сопок, - то о какой империи может идти речь? Разве только о причудливой конструкции в мозгах одного человека, не способного избавиться от мании величия и фобий собственного будущего.
Мне кажется, что пессимистические прогнозы, которые так часто и так надрывно ритуально провозглашают спикеры Кремля в адрес потенциально ассоциированной с ЕС Украины - это фрейдовская трансформация их «тяжелых дум» о грядущем России.
Я не говорю, что нам будет легко. Я даже точно знаю, что в первые годы ассоциации (если соглашение все-таки подпишут) из тех 60 процентов моих соотечественников, которые сейчас высказываются «за Европу», останется намного меньше. Это как после референдума 1991 года, когда «да» независимости сказали более 90 процентов граждан. Сколько их осталось сейчас? Конечно, меньше. Но страна - реальность. Как гимн, объединивший все 45 миллионов в стремлении к победе.
Игорь Гулык
P.S. Социологи из "Левада-Центра" провели опрос россиян, чтобы выяснить уровень патриотизма в стране. Общее количество патриотически настроенных граждан РФ уменьшилось почти на 10%. Если 2007 году патриотами себя считали 78% граждан, то в 2013 их количество уменьшилось до 69%. Количество же людей, открыто заявивших о том, что они не являются патриотами, наоборот, выросло - с 12 до 19 процентов.
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}