urb_a | „Український проект”: гробарі і мрійники (Reply)

Originally posted by

ihorhulyk at „Український проект”: гробарі і мрійники

Ілюстрація: day.kiev.ua

"Європа вчить не боятися сказати: то я.
Вона взагалі вчить не боятися,
бо стільки вже було, і невідомо, як буде,
але врешті закінчиться тільки отим запитанням – хто там?"
Тарас Прохасько
Політична криза настільки глибоко всілася у мізки вітчизняним теоретикам від політології, що дехто, попри оптимістичні прогнози колег, почав говорити про необхідність… „ліквідації українського проекту”. Є над чим замислитися, оскільки досі уявлення про зміцнення держави банально порівнювалися зі зведенням домівки: для кого – елітної, для кого – чогось на кшталт „хрущовки”.
Думаю, малювати апокаліптичні перспективи не слід, ба навіть шкідливо. Якими б не були наслідки, в Україні все, зазвичай, завершується виборами. Не виключено, що Євромайдан спровокує дочасні парламентські, а то й президентські перегони. Відтак певне погіршення якості життя нова влада спише на «папєрєдніків, і житиме за принципом: „аби до нових виборів”.
Однак сьогоднішня криза мала б застановити нинішніх владоможців на доволі специфічному, до того ж, – насправді фатальному моменті. В Україні, зрештою, на всьому пострадянському просторі, триває природний, абсолютно не керований ні Америкою, ні Москвою, процес зміни елітних поколінь. Ті, що їх маємо нині, – екс-комсомолята і учорашні пристосуванці, – не можуть дати раду із завданнями, якими просто-таки вагітний нинішній світ. Вони зуміли реалізуватися в умовах хаосу, а сьогодні доля кинула їм виклик до системних змін, і він, далебі, залишається без відповіді. Я вже не кажу про потребу порозумітися: елементарщина, яку десь інде сприймають за аксіому, у нас виявилася непосильним завданням для самовпевнених і егоцентричних вождів. Я кажу про те, що справді амбітні провідники, бажаючи наголосити на своїх амбіціях, пропонують спільноті шляхи виходу з глухого кута, – чим несподіваніші, тим цікавіші. Наші ж надають перевагу словесним баталіям, які майже нічим не відрізняються від засідань „тройок” у сталінські часи, з різницею у тому, що наразі після рішень „надзвичайки” ніхто нікого не розстрілює. Що ж, "у кожного століття буває своє середньовіччя", - казав Станіслав Єжи Лєц.
Такий „український проект” і справді слід „закрити”, висунувши згадане мною гасло "Que se vayan todos!". Натомість постає запитання: а що далі? Далі, ймовірно, загал, громадянське суспільство, перш за все, студентство, що таки зуміє самотужки виборсатися із чергової пастки розчарування, самі спродукують належних часові й умовам керівників, які зможуть започаткувати новий проект, справді український і справді актуальний. Учасник "Революції на граніті" Маркіян Іващишин, принаймні, схиляється до такого варіанту. А політолог Вадим Карасьов зауважує: "Студентський рух – найбільша проблема влади. Не опозиція, не рейтингові кандидати, а саме ця молодь, бо вона не знає, що з ними робити… Цю молодь ніхто не вивчав, її не знає нинішній політичний клас… Студентський майдан не можна розігнати, домовитися чи посадити".
Проблема не в тому, як піде ця еліта – добровільно чи, може, "через Майдан". Проблема у тому, щоб належно засвоїти вчорашні і нинішні уроки, аби не спокуситися на дешеві обіцянки, не чекати манни небесної від влади, а втямити, що її якість – це, перш за все, мірило нас усіх.
Ігор Гулик

"Украинский проект": могильщики и мечтатели
Европа учит не бояться сказать: это я.
Вона вообще учит не бояться,
ибо столько уже было, и неизвестно, как будет,
но в конце концов закончится только этим вопросом – кто там?
Тарас Прохасько
Политический кризис настолько глубоко въелся в мозги отечественным теоретикам от политологии, что некоторые, несмотря на оптимистические прогнозы коллег, ззаговорили о необходимости... "ликвидации украинского проекта". Есть над чем задуматься, поскольку до сих пор представления об укреплении государства банально сравнивались с возведением дома: для кого - элитного, для кого - чего-то вроде "хрущевки".
Думаю, рисовать апокалиптические перспективы не следует, даже вредно. Какими бы ни были последствия, в Украине все, как правило, завершается выборами. Не исключено, что Евромайдан спровоцирует преждевременные парламентскую, а, возможно, и президентскею гонки. Поэтому некоторое ухудшение качества жизни новая власть спишет на "папередникив", а дальше попытается жить по принципу: "к новым выборам".
Однако нынешний кризис должен сфокусировать актуальных власть имущих на достаточно специфическом, а на самом деле роковом моменте. В Украине, впрочем, на всем постсоветском пространстве, продолжается естественный, абсолютно не управляемый ни Америкой, ни Москвой, процесс смены элитных поколений. Те, которые имеем сейчас, - экс-комсомолята и вчерашние приспособленцы, - не могут справиться с задачами, которыми прямо-таки беременный нынешний мир. Они сумели реализоваться в условиях хаоса, а сегодня судьба бросила им вызов к системным изменениям, и он, увы, остается без ответа. Я уже не говорю о необходимости диалога: элементарщина, воспринимаемая почти всюду как аксиома, у нас оказалась непосильной задачей для самоуверенных и эгоцентрических вождей. Я говорю о том, что действительно амбициозные руководители, желая подчеркнуть свои амбиции, предлагают общества пути выхода из тупика, - чем неожиданней, тем интересней. Наши же предпочитают это словесным баталиям, которые почти ничем не отличаются от заседаний "троек" в сталинские времена, с той лишь разницей, что сейчас после решений "чрезвычайки" никто никого не расстреливает. Что ж, "у каждого века есть свое средневековье", - говаривал Станислав Ежи Лец.
Такой "украинский проект" действительно следует "закрыть", выдвинув лозунг, о котором я уже писал: "Que se vayan todos!". Зато возникает вопрос: а что дальше? Далее, вероятно, общественность, гражданское общество, особенно, студенчество, самостоятельно освободившись из очередной ловушки разочарований, сами спродуцируют созвучных времени и условиям руководителей, которые смогут начать новый проект, действительно украинский, действительно актуальный. Участник "Революции на граните" Маркиян Иващишин, похоже, подтверждает такой вариант. А политолог Вадим Карасев заметил: «Студенческое движение – самая большая проблема власти. Не оппозиция, не рейтинговые кандидаты, а именно эта молодежь, потому что она не знает, что с ними делать… Эту молодежь никто не изучал, ее не знает нинешний политический класс… Студенческий майдан нельзя розогнать, договориться или посадить".
Проблема не в том, как уйдет старая элита - добровольно или, может, "через Майдан". Проблема в усвоениии вчерашних и нынешних уроков. Чтобы опять не соблазниться на дешевые обещания, не ждать манны небесной от власти, а понять, что ее качество - это, прежде всего, мерило нас самих.
Игорь Гулык