urb_a | Що робити? Жити! (Reply)

Originally posted by

Ілюстрація: vk.com

«Доля стає людською справою,
яку визначають люди»
Альбер Камю
Ось тут всі довкола запитують: «Що робити?». Це запитання зависло дамоклевим мечем над усією Україною, і своєю прямотою та недвозначністю потребує відповіді. Поза тим, як усіляке питання, воно вже містить у собі зерно відповіді.
Що робити? Робити…
Жити далі. Правда, змінивши свої погляди на життя, зауважити в його багатоманітті нові сенси, нові можливості і нові мрії.
Що маю на увазі. Перш за все, відмовитися від звички брехати. Навіть за умови, що "у часи загальної брехні говорити правду - екстремізм" (Орвелл).
Особливо, брехати самому собі. Особливо, коли ідея-фікс, у яку ми запопадливо віримо, не припускаючи при цьому ані йоти сумніву в її правильності/неправильності, нав’язана нам кимось. Зокрема, політиками. Позбутися самообману, - це крок до самодостатності, до можливості діяти і досягати справді гідного зусиль.
По-друге: стати зрячим. Адже досі ми послуговувалися сумнівним принципом: «У країні сліпих і ти примруж одне око». Сліпота, спричинена самообманом, - це крок до капітуляції перед маніпуляторами, перед «загальною опінією», перед сірістю посередностей. Згаданий колись мною Севьйорек так характеризує цей процес: «Демократія знецінюється пропорційно до сліпоти виборців до того факту, що отруєний лихоманкою влади кишеньковий Наполеон опозиції замість програми підсовує їм згірклі месіанські міфи, особисті порахунки та комплекси, загорнуті у плащаницю з національного прапора».
По-третє: відчути себе успішним. Тут і зараз. Зневіра – мати поразки майбутньої, поза тим, поразку минулу слід перегорнути, як сторінку календаря, занотувавши з неї лише необхідні уроки. З ними йти далі, відкинувши звичку покладатися на когось (царя, президента, добру маму чи жалісливого сусіда), зарубавши собі на носі те, що ніхто, крім тебе, крім нас нічого за нас і для нас не зроблять.
І ще. Завжди пам’ятати, що жоден правитель чи режим не встояв перед часом. Його викликами, його несподіваними стрибками і не менш несподіваною застиглістю. Зрештою, перед його плином. Час не тільки зарубцьовує старі рани, нівелює давній розпач. Він знищує тих, хто кволо пробує жити не суголосно з ним, хто уважає, що є під сонцем щось вічне, крім самого сонця…
Що робити тим, хто на Майдані? А хіба Янукович у Вільнюсі вкрав їхню мрію? Ні, він просто вибрав між нею і особистим інтересом. Він зробив свій вибір, і він же відповість за нього. Як, - питання того ж таки часу, легковажно зігнорованого нашим недолугим гарантом. Він, за звичкою, вдався до ґешефту, спробував купити собі індульгенцію, - перед Сім’єю, Росією, оточенням, ким іще? Але не сторгувався.
А ті, хто на Майдані мерз, відживляючи свою європейську мрію, вже стали європейцями. Без Януковича. Отже, зможуть й надалі обійтися без нього…
Ігор Гулик

Что делать? Жить!

«Судьба становится человеческим делом,
определяющимся людьми»
Альбер Камю
Вот здесь все вокруг спрашивают: «Что делать»?. Этот вопрос повис дамокловым мечом над всей Украиной, и своей прямотой и недвусмысленностью требует ответа. Но как всякий вопрос, он уже содержит в себе зерно ответа.
Что делать? Делать...
Жить дальше. Правда, изменить свои взгляды на жизнь, заметить в его многообразии новые смыслы, новые возможности и новые мечты.
Что я имею в виду. Прежде всего, отказаться от привычки лгать. Даже при условии, что "во времена всеобщей лжи говорить правду - экстремизм" (Оруэлл).
Особенно, лгать самому себе. Особенно, когда идея-фикс, в которую мы усердно верим, не предполагая при этом ни йоты сомнения в ее правильности/неправильности, навязанная нам кем-то. В частности, политиками. Избавиться самообмана, - это шаг к самодостаточности, к возможности действовать и добиваться действительно достойного усилий.
Во-вторых: прозреть. Ведь до сих пор мы пользовались сомнительным принципом: «В стране слепых и ты прищурь один глаз». Слепота, вызванная самообманом, - это шаг к капитуляции перед манипуляторами, перед «общественным мнением», перед серостью посредственностей. Упомянутый когда-то мной Севьйорек так характеризует этот процесс: «Демократия обесценивается пропорционально к слепоте избирателей к тому факту, что отравленный лихорадкой власти карманный Наполеон оппозиции вместо программы подсовывает им прогорклые мессианские мифы, личные расчеты и комплексы, завернутые в плащаницу из национального флага».
В-третьих: почувствовать себя успешным. Здесь и сейчас. Уныние - мать будущих поражений, кроме того, поражение былое нужно перевернуть, как страницу календаря, законспектировав из нее лишь необходимые уроки. С ними идти дальше, отбросив привычку полагаться на кого-то (царя, президента, добрую маму или сострадательного соседа), зарубив себе на носу, что никто, кроме тебя, кроме нас ничего за нас и для нас не сделает.
И еще. Всегда помнить, что ни один правитель или режим не устояли перед временем. Его вызовами, его неожиданными скачками и не менее неожиданной застылостью. Наконец, перед его течением. Время не только зарубцовывает старые раны, нивелирует давние отчаяния. Он уничтожает тех, кто тщетно пробует жить не созвучно с ним, кто считает, что есть под солнцем что-то вечное, кроме самого солнца...
Что делать тем, кто на Майдане? А разве Янукович в Вильнюсе украл их мечту? Нет, он просто выбрал между ней и личным интересом. Он сделал свой выбор, и он же ответит за него. Как - вопрос того же времени, легкомысленно проигнорированного нашим бестолковым гарантом. Он по привычке попробовал делать гешефт, попытался купить себе индульгенцию, - перед Семьей, Россией, окружением, кем еще? Но не сторговался.
А те, кто на Майдане мерз, лелея свою европейскую мечту, уже стали европейцами. Без Януковича. Поэтому смогут и теперь обойтись без него...
Игорь Гулык