Допис можна сприймати за продовження попереднього.
Хто з нас, українців, не мав у дитинстві мороки з оцим дивним, дикуватим для нашого вуха аканням (aдин, аднажды, Барис, Валодя, Альона (це ж наша Олена!), абдирать, пайдьом, саветский саюз, каси, каса, пака, раса, Москва, малако, касаваротка, балван тощо)? Мені особисто довелось так багато помучитись, поки я опанував більш-менш його. В Єнакієвому я провчився майже чотири роки в українській школі. Тому й не мав жодних клопотів з мовою, бо в родині ми говорили нормально, по-своєму. Та навесні 1948 року, тікаючи від голоду, батьки переїздять до міста Первомайська, тоді Одеської области, на мамину батьківщину (вона з Кіровоградщини, Вільшанський район). Тут батько віддає мене до московської школи, вважаючи, що в інституті доведеться мені вчитися московською (!?) Досі мені боляче і прикро згадувати весну 48-го року, мою четверту чверть у четвертому класі середньої школи № 12... Попознущалися наді мною мої дорогі однокласники від усієї душі! І за моє нормальне Г, і за моє "як? який?", і за "кудою"
І оце ось акання. У мене просто не повертався язик вимовляти ВАДА замість ВОДА, МАЛАКО замість МОЛОКО. Як я заздрив своїм мучителям, коли вони вільно повторяли: КАСІ КАСА, ПАКА РАСА...
Дикість! - кричало у мені все в душі. Але я мусив повторяти: КАСІ КАСА, ПАКА РАСА, КАСІ КАСА, ПАКА РАСА і сміючись, і плачучи над самим собою. Замість нормального ПІДЕМО я мусив вичавлювати з себе ПАЙДЬОМ, замість МОЛОДИЙ - якесь спотворене МАЛАДОЙ! І навіть столицю Московії МОСКВУ називати чомусь МАСКВА...
Коли ж виникло і утвердилося акання? А точніше було б спитати: коли ж почалося розтерзання нашого спокійного і превелебного О?
Думаю, що одразу ж як наші предки почали нав'язувати нашу мову туземцям Залісся (угро-фіннам) та Білорусі (балтам). Г. А. Хабургаєв називає ще оце акання-якання так: "нерозрізнення голосних поверхього піднесення в першому перед наголосом складі". Воно дещо схоже на "неразличение" фіннами звуків Ц і Ч. Воно може бути від недбалого вимовляння, від нехлюйства, а також від недосконалого артикуляційного апарату чи непризвичаєного для цих звуків.
Бо ж не міг я, не червоніючи, вимовляти слова "как?", "какой", бо асоціювалися вони у моїй свідомості з дитячим "какати", "кака", а однокласники всі звикли до цього слова і навіть не розуміли, чому я стидаюся "какати". А з тим "ґ" я мав мороку ще й в Одесі, бо, здається, і досі не опанував його... З роками я звикся з цими проблемами, вони мене вже так болюче не зачіпали, я вже міг кпити над собою, дозволяти собі анекдотики типу отого, що винесений в заголовок: "АТВАРИ" так гарно об'єднує два омоніми "отвори" (відчини) і "отвари" (відвари). Чи отой, з грузином: "Разрешите, я прайду к акну..."
Як тут не згадати легендарне сравни, фактично запитання, або калабка ☺
Хто з нас, українців, не мав у дитинстві мороки з оцим дивним, дикуватим для нашого вуха аканням (aдин, аднажды, Барис, Валодя, Альона (це ж наша Олена!), абдирать, пайдьом, саветский саюз, каси, каса, пака, раса, Москва, малако, касаваротка, балван тощо)? Мені особисто довелось так багато помучитись, поки я опанував більш-менш його. В Єнакієвому я провчився майже чотири роки в українській школі. Тому й не мав жодних клопотів з мовою, бо в родині ми говорили нормально, по-своєму. Та навесні 1948 року, тікаючи від голоду, батьки переїздять до міста Первомайська, тоді Одеської области, на мамину батьківщину (вона з Кіровоградщини, Вільшанський район). Тут батько віддає мене до московської школи, вважаючи, що в інституті доведеться мені вчитися московською (!?) Досі мені боляче і прикро згадувати весну 48-го року, мою четверту чверть у четвертому класі середньої школи № 12... Попознущалися наді мною мої дорогі однокласники від усієї душі! І за моє нормальне Г, і за моє "як? який?", і за "кудою"
І оце ось акання. У мене просто не повертався язик вимовляти ВАДА замість ВОДА, МАЛАКО замість МОЛОКО. Як я заздрив своїм мучителям, коли вони вільно повторяли: КАСІ КАСА, ПАКА РАСА...
Дикість! - кричало у мені все в душі. Але я мусив повторяти: КАСІ КАСА, ПАКА РАСА, КАСІ КАСА, ПАКА РАСА і сміючись, і плачучи над самим собою. Замість нормального ПІДЕМО я мусив вичавлювати з себе ПАЙДЬОМ, замість МОЛОДИЙ - якесь спотворене МАЛАДОЙ! І навіть столицю Московії МОСКВУ називати чомусь МАСКВА...
Коли ж виникло і утвердилося акання? А точніше було б спитати: коли ж почалося розтерзання нашого спокійного і превелебного О?
Думаю, що одразу ж як наші предки почали нав'язувати нашу мову туземцям Залісся (угро-фіннам) та Білорусі (балтам). Г. А. Хабургаєв називає ще оце акання-якання так: "нерозрізнення голосних поверхього піднесення в першому перед наголосом складі". Воно дещо схоже на "неразличение" фіннами звуків Ц і Ч. Воно може бути від недбалого вимовляння, від нехлюйства, а також від недосконалого артикуляційного апарату чи непризвичаєного для цих звуків.
Бо ж не міг я, не червоніючи, вимовляти слова "как?", "какой", бо асоціювалися вони у моїй свідомості з дитячим "какати", "кака", а однокласники всі звикли до цього слова і навіть не розуміли, чому я стидаюся "какати". А з тим "ґ" я мав мороку ще й в Одесі, бо, здається, і досі не опанував його... З роками я звикся з цими проблемами, вони мене вже так болюче не зачіпали, я вже міг кпити над собою, дозволяти собі анекдотики типу отого, що винесений в заголовок: "АТВАРИ" так гарно об'єднує два омоніми "отвори" (відчини) і "отвари" (відвари). Чи отой, з грузином: "Разрешите, я прайду к акну..."
Як тут не згадати легендарне сравни, фактично запитання, або калабка ☺