Свідки безглуздя
Jan. 20th, 2014 08:50 am![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
ihorhulyk.livejournal.com posting in ![[community profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/community.png){kind=small}
urb_aOriginally posted by ![[livejournal.com profile]](https://www.dreamwidth.org/img/external/lj-userinfo.gif)
ihorhulyk at Свідки безглуздя
Ілюстрація: mayak.if.ua
Тут Прохасько написав черговий гарний есей «Ефект свідка», у якому на прикладах Андрея Шептицького і Ганса Гроса намагається узагальнити, здавалося б, очевидні речі. «Ніхто зі свідків не бачить того, що відбувалося, бо кожен бачить тільки те, що дозволяють йому його попередні можливості. По-друге (і це випливає з першого), якщо є двоє, троє, сто, тисячу свідків, то кожен з них бачить не те, що бачать інші».
Реакція українського суспільства на черговий вибрик влади, - законодавчу «легітимацію» диктатури, - власне кажучи, лише підтверджує цей казус. Ті, хто безпосередньо голосував руками, тепер стверджують, що не розуміли взагалі, що від них вимагалося. Дехто з них, пересиливши сором, пробує перекласти відповідальність з хворої голови на здорову. Хоча навряд чи опозиція, яку Юрій Мірошниченко назвав винною у парламентській вакханалії 16 січня, навряд чи претендує на роль отієї «здорової голови».
Ті ж, для кого акурат і написані ці, з дозволу сказати, закони, - теж перебувають у якихось паралельних світах. По-перше, диктаторських новел так багато, і вони стосуються чи не усіх прошарків спільноти. Тому кожен воліє насамперед бачити ту, яка торкнеться його приватного побуту або ж роботи. По-друге, є відчайдухи (метафора умовна), котрі досі гадають, що їх особисто ніяким чином не зачепить авторитарний леміш, що пробує перевернути пласти звичного життєвого трибу. Ця легковірність, з точністю до ста відсотків, таки гикнеться їм за найменшої нагоди (зокрема, при невдалій зустрічі з нарваним міліціянтом), але поки вони воліють жити собі у звичному комфортному гетто.
По-третє, і це показово. Оскільки алярмове і шахрайське дійство у стінах під куполом парламенту було спровоковане майже тваринним страхом його учасників, причому страхом, що має різні джерела (хто потерпає за власний бізнес, хто – за конкретні злочини, прикриті до часу депутатським мандатом, хто – просто страхом перед перспективою опинитися віч-на-віч зі своїми виборцями без традиційних для такого випадку боді-гардів), - так от множинність джерел цього страху позначається на враженнях цих свідків. Відтак страх проектується зі свого осередку на все суспільство, бо його первинно сформульовано у драконівських обмеженнях і карах, передбачених за «переступання дозволеного». І, звісно, цю напасть кожен сприймає по-своєму, множачи варіанти, інтерпретуючи наслідки, наперед страждаючи за ще не скоєне, можливо, й не замислене…
Я, як і Прохасько, маю на те свою раду. Спочатку – про власну. Вона полягає насамперед в Ісусовому «Не бійтеся!» (Мф. 10. 27 – 39), а ще - у вірі в те, що відчуваю. А наразі моя інтуїція підказує мені, що погані часи направду не тривають довго, і що найтемніше буває перед світанком.
Тепер – про раду Прохаська: «Я вірю в те, що похибок пізнання дійсності є в декілька разів більше від кількості об’єктивних свідків і спостерігачів.
Але ця віра не приводить до заперечення того, як є, того, що хто бачив. Вона попросту дещо коригує висновки. Від яких – знаючи про все – ніяк не в змозі відмовитися».
Вибирайте, який варіант вам пасує…
Ігор Гулик
Свидетели безумия
Тут Прохасько написал очередное хорошее эссе «Эффект свидетеля», в котором на примерах Андрея Шептицкого и Ганса Гросса пытается обобщить, казалось бы, очевидные вещи. «Никто из свидетелей не видит того, что происходило, потому что каждый видит только то, что позволяют ему его прежние возможности. Во-вторых (и это вытекает из первого), если есть двое, трое, сто, тысячу свидетелей, то каждый из них видит не то, что видят другие».
Реакция украинского общества на очередную выходку власти - законодательную «легитимацию» диктатуры, - собственно говоря, лишь подтверждает этот казус. Те, кто непосредственно голосовал руками, теперь утверждают, что не понимали вообще, что от них требовалось. Некоторые из них, пересилив стыд, пытаются переложить ответственность с больной головы на здоровую. Хотя вряд ли оппозиция, которую Юрий Мирошниченко назвал виновной в парламентской вакханалии 16 января, вряд ли претендует на роль той «здоровой головы».
Те же, для кого аккурат и написаны эти, с позволения сказать, законы, - тоже находятся в каких-то параллельных мирах. Во-первых, "диктаторских новелл" много, и они касаются чуть ли всех слоев сообщества. Поэтому каждый предпочитает видеть прежде всего ту, которая имеет отношение у его частному быту или работе . Во-вторых, есть отчаянные (метафора условная), которые до сих пор думают, что их лично никак не затронет авторитарный лемех, пробующий перевернуть пласты привычного жизненного образа. Эта легковерность, с точностью до ста процентов, все-таки икнется им при малейшей возможности (в частности, при неудачной встрече с нахрапистым милиционером), но пока они предпочитают жить себе в привычном комфортном гетто.
В-третьих, и это показательно. Поскольку лихорадочное и мошенническое действо в стенах под куполом парламента было спровоцировано почти животным страхом его участников, причем страхом, питающимся из разных источников (кто боится за свой бизнес, кто - за конкретные преступления, прикрытые до времени депутатским мандатом, кто - просто страхом перед перспективой оказаться лицом к лицу со своими избирателями без традиционных для такого случая боди-гардов ), - так вот множественность источников этого страха сказывается на впечатлениях этих свидетелей. Потом страх проецируется из своего очага на все общество, потому что его первично сформулировано в драконовских ограничениях и наказаниях, предусмотренных за «преступание дозволенного». И, конечно, эту напасть каждый воспринимает по-своему, умножая варианты, интерпретируя последствия, заранее страдая за еще не совершенное, возможно, и не задуманное...
Я, как и Прохасько, имею на эти вещи свой совет. Сначала - о собственном. Он заключается прежде всего в Иисусовом «Не бойтесь!» (Мф. 10. 27-39), а еще - в вере в то, что чувствую. А пока моя интуиция подсказывает мне, что плохие времена действительно не длятся долго, и очень темно бывает лишь перед рассветом.
Теперь - о совете Прохасько: «Я верю в то, что ошибок познания действительности в несколько раз больше, чем объективных свидетелей и наблюдателей.
Но эта вера не приводит к отрицанию того, как есть, того, что видели. Она попросту несколько корректирует выводы. От каких - зная обо всем - никак не в состоянии отказаться».
Выбирайте, какой вариант вам подходит...
Игорь Гулык
ihorhulyk at Свідки безглуздяІлюстрація: mayak.if.ua
Тут Прохасько написав черговий гарний есей «Ефект свідка», у якому на прикладах Андрея Шептицького і Ганса Гроса намагається узагальнити, здавалося б, очевидні речі. «Ніхто зі свідків не бачить того, що відбувалося, бо кожен бачить тільки те, що дозволяють йому його попередні можливості. По-друге (і це випливає з першого), якщо є двоє, троє, сто, тисячу свідків, то кожен з них бачить не те, що бачать інші».
Реакція українського суспільства на черговий вибрик влади, - законодавчу «легітимацію» диктатури, - власне кажучи, лише підтверджує цей казус. Ті, хто безпосередньо голосував руками, тепер стверджують, що не розуміли взагалі, що від них вимагалося. Дехто з них, пересиливши сором, пробує перекласти відповідальність з хворої голови на здорову. Хоча навряд чи опозиція, яку Юрій Мірошниченко назвав винною у парламентській вакханалії 16 січня, навряд чи претендує на роль отієї «здорової голови».
Ті ж, для кого акурат і написані ці, з дозволу сказати, закони, - теж перебувають у якихось паралельних світах. По-перше, диктаторських новел так багато, і вони стосуються чи не усіх прошарків спільноти. Тому кожен воліє насамперед бачити ту, яка торкнеться його приватного побуту або ж роботи. По-друге, є відчайдухи (метафора умовна), котрі досі гадають, що їх особисто ніяким чином не зачепить авторитарний леміш, що пробує перевернути пласти звичного життєвого трибу. Ця легковірність, з точністю до ста відсотків, таки гикнеться їм за найменшої нагоди (зокрема, при невдалій зустрічі з нарваним міліціянтом), але поки вони воліють жити собі у звичному комфортному гетто.
По-третє, і це показово. Оскільки алярмове і шахрайське дійство у стінах під куполом парламенту було спровоковане майже тваринним страхом його учасників, причому страхом, що має різні джерела (хто потерпає за власний бізнес, хто – за конкретні злочини, прикриті до часу депутатським мандатом, хто – просто страхом перед перспективою опинитися віч-на-віч зі своїми виборцями без традиційних для такого випадку боді-гардів), - так от множинність джерел цього страху позначається на враженнях цих свідків. Відтак страх проектується зі свого осередку на все суспільство, бо його первинно сформульовано у драконівських обмеженнях і карах, передбачених за «переступання дозволеного». І, звісно, цю напасть кожен сприймає по-своєму, множачи варіанти, інтерпретуючи наслідки, наперед страждаючи за ще не скоєне, можливо, й не замислене…
Я, як і Прохасько, маю на те свою раду. Спочатку – про власну. Вона полягає насамперед в Ісусовому «Не бійтеся!» (Мф. 10. 27 – 39), а ще - у вірі в те, що відчуваю. А наразі моя інтуїція підказує мені, що погані часи направду не тривають довго, і що найтемніше буває перед світанком.
Тепер – про раду Прохаська: «Я вірю в те, що похибок пізнання дійсності є в декілька разів більше від кількості об’єктивних свідків і спостерігачів.
Але ця віра не приводить до заперечення того, як є, того, що хто бачив. Вона попросту дещо коригує висновки. Від яких – знаючи про все – ніяк не в змозі відмовитися».
Вибирайте, який варіант вам пасує…
Ігор Гулик
Свидетели безумия
Тут Прохасько написал очередное хорошее эссе «Эффект свидетеля», в котором на примерах Андрея Шептицкого и Ганса Гросса пытается обобщить, казалось бы, очевидные вещи. «Никто из свидетелей не видит того, что происходило, потому что каждый видит только то, что позволяют ему его прежние возможности. Во-вторых (и это вытекает из первого), если есть двое, трое, сто, тысячу свидетелей, то каждый из них видит не то, что видят другие».
Реакция украинского общества на очередную выходку власти - законодательную «легитимацию» диктатуры, - собственно говоря, лишь подтверждает этот казус. Те, кто непосредственно голосовал руками, теперь утверждают, что не понимали вообще, что от них требовалось. Некоторые из них, пересилив стыд, пытаются переложить ответственность с больной головы на здоровую. Хотя вряд ли оппозиция, которую Юрий Мирошниченко назвал виновной в парламентской вакханалии 16 января, вряд ли претендует на роль той «здоровой головы».
Те же, для кого аккурат и написаны эти, с позволения сказать, законы, - тоже находятся в каких-то параллельных мирах. Во-первых, "диктаторских новелл" много, и они касаются чуть ли всех слоев сообщества. Поэтому каждый предпочитает видеть прежде всего ту, которая имеет отношение у его частному быту или работе . Во-вторых, есть отчаянные (метафора условная), которые до сих пор думают, что их лично никак не затронет авторитарный лемех, пробующий перевернуть пласты привычного жизненного образа. Эта легковерность, с точностью до ста процентов, все-таки икнется им при малейшей возможности (в частности, при неудачной встрече с нахрапистым милиционером), но пока они предпочитают жить себе в привычном комфортном гетто.
В-третьих, и это показательно. Поскольку лихорадочное и мошенническое действо в стенах под куполом парламента было спровоцировано почти животным страхом его участников, причем страхом, питающимся из разных источников (кто боится за свой бизнес, кто - за конкретные преступления, прикрытые до времени депутатским мандатом, кто - просто страхом перед перспективой оказаться лицом к лицу со своими избирателями без традиционных для такого случая боди-гардов ), - так вот множественность источников этого страха сказывается на впечатлениях этих свидетелей. Потом страх проецируется из своего очага на все общество, потому что его первично сформулировано в драконовских ограничениях и наказаниях, предусмотренных за «преступание дозволенного». И, конечно, эту напасть каждый воспринимает по-своему, умножая варианты, интерпретируя последствия, заранее страдая за еще не совершенное, возможно, и не задуманное...
Я, как и Прохасько, имею на эти вещи свой совет. Сначала - о собственном. Он заключается прежде всего в Иисусовом «Не бойтесь!» (Мф. 10. 27-39), а еще - в вере в то, что чувствую. А пока моя интуиция подсказывает мне, что плохие времена действительно не длятся долго, и очень темно бывает лишь перед рассветом.
Теперь - о совете Прохасько: «Я верю в то, что ошибок познания действительности в несколько раз больше, чем объективных свидетелей и наблюдателей.
Но эта вера не приводит к отрицанию того, как есть, того, что видели. Она попросту несколько корректирует выводы. От каких - зная обо всем - никак не в состоянии отказаться».
Выбирайте, какой вариант вам подходит...
Игорь Гулык
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}