urb_a | Травматичний шок (Reply)

Originally posted by

Ілюстрація: udachny.ru

Іноді можна не йти проти течії,
а просто вийти з неї.
Блаженніший Святослав Шевчук
Учора у Львові прощалися із Юрієм Вербицьким, кандидатом наук, сейсмологом, активістом Майдану. Викраденого і замордованого «невідомими», його знайшли у лісі під Києвом.
Учора ж перед журналістами страшну правду про «ескадрони смерті» розповів буковинець Михайло Гаврилюк. Йому дивом вдалося врятуватися від озвірілих «правоохоронців».
Сумний мартиролог протистояння щодень зростає, як множиться й кількість звісток про вчинки, несумісні з нормальним людским сприйняттям світу й інших у цьому світі.
З усіх-усюд, - з трибун, церковних вівтарів, академічних кафедр, з розмов у маршрутках чи коротких діалогах із сусідами, - чуємо слова, які так чи інакше свідчать про якусь дику деградацію, щось із узбіччя цивілізаційного мейнстриму, абсолютно патологічне в обставинах постмодерністського світу. Та ще й посеред колиски цієї цивілізації – Європі.
Гадаю, і цю думку поділяють чимало моїх співрозмовників останніх днів, - що корінь проблеми слід таки шукати у майже 24-літньому кружлянні України колами посттоталітарного пекла. Майже за Міхніком: найстрашніше у комунізмі те, що після нього.
Тих чверть століття тяжким карбом запеклися у мізках зневіреного, сотні разів обдуреного суспільства, яке, власне, не мало часу на рефлексії над сенсами доби, над інтерпретаціями світового контексту, на розважання індивіда про власне призначення і власну роль в цій країні. Кожен міркував, як вижити, як виборсатися зі злиднів, нужди, як виховати дітей, вберегти родину. Спільнота балансувала на грані звиродніння, а коли на видноколі з’являвся найменший промінчик надії, вона плекало її, аби знову зневіритися і жорстоко, до нестями депресувати.
Єдиним сенсом, - фальшивим, контраверсійним, - для багатьох стали гроші. Вони перетворилися на фетиш, на мірило успіху у країні, де сам успіх виглядав не надто переконливо. Бо той, хто досягав його, - у бізнесі, кар’єрі, науці, - мав спочатку так чи інак уволити захцянку державного багатоликого монстра (не важливо, дрібного клерка, міліціонера чи податківця). А ще – дотримуватися не загальнолюдських норм чи бодай зафіксованих на папері законів, перед якими рівні всі, а правил, запропонованих чинними режимами. Правил, які передбачали насамперед визнання твоєї мізерності, нікчемності перед сильними світу цього.
Ця аномалія нівелювала критерії успіху – було не важливо, зароблені статки тяжкою працею, розумом чи грабунком, рейдерством, дерибаном чужого. Тому зараз не варто дивуватися, що «тітушки» продаються за дві сотні (там, у регресивних містечках, для них, мабуть, то шалені гроші), що «беркутята» гублять людські невинні душі за тисячу баксів (казкове багатство, якщо порівняти із ставкою в «мирні часи»). Тільки ж чи притлумить воно голос сумління (я знаю найжорстокішого ката – це голос власної совісті)?
Я думаю, що всі ми переходимо через травматичний шок. І ті, хто позбувся зору від прицільних куль снайперів, і ті, хто в інтернеті переглядає відео, від якого мурашки по шкірі. І ті, хто вишукує чергову жертву в прицілі гвинтівки, і ті, хто на барикадах чекає на свинцевий дощ. Цей шок мине, залишивши посттравматичний синдром, - у переможців – радість на межі ейфорії, у переможених – відчай на грані безумства.
Та чи зможемо зібратися з силами, аби втямити просту річ: у світі немає ні переможців, ні переможених? Є ми – люди, які хочуть жити по-людськи, не плекаючи помсти і не ховаючи очей за свої вчинки. Питання риторичне. Чи зрозуміємо, що «глибоко помиляється той, хто вважає більш міцною і твердою владу, що спирається на силу, ніж ту, яка заснована на любові»? Риторичне стократ.
Ігор Гулик

Травматический шок
Іногда можно не идти против течения,
а просто выйти из него.
Блаженнейший Святослав Шевчук
Вчера во Львове прощались с Юрием Вербицким, кандидатом наук, сейсмологом, активистом Майдана. Похищенного и замученного «неизвестными», его нашли в лесу под Киевом.
Вчера же перед журналистами страшную правду об «эскадронах смерти» рассказал буковинец Михаил Гаврилюк. Ему чудом удалось спастись от озверевших «правоохранителей».
Печальный мартиролог противостояния растет каждодневно, как умножается и количество известий о поступках, несовместимых с нормальным человеческим восприятием мира и "других" в этом мире.
Отовсюду - с трибун, церковных алтарей, академических кафедр, из разговоров в маршрутках или в коротких диалогах с соседями, - слышим слова, которые так или иначе свидетельствуют о какой-то дикой деградации, о чем-то с обочины цивилизационного мейнстрима, совершенно патологическом в обстоятельствах постмодернистского мира. Да еще и посреди колыбели этой цивилизации - Европы.
Думаю, и это мнение разделяют многие мои собеседников последних дней, - что корень проблемы следует все-таки искать в почти 24-летнем блуждании Украины кругами посттоталитарного ада. Почти по Михнику: самое страшное в коммунизме то, что после него.
Тех четверть века отвратительной зарубкой запеклись в мозгах отчаявшегося, сотни раз обманутого общества, у которого, собственно, не вечно хватало времени на рефлексии над смыслами эпохи, над интерпретациями мирового контекста, на рассуждения индивида о собственном предназначении и собственной роли в этой стране. Каждый думал, как выжить, как выбраться из нищеты, нужды, как воспитать детей, уберечь семью. То есть общество балансировало на грани вырождения, а когда на горизонте появлялся маленький лучик надежды, оно лелеяло ее, чтобы снова отчаяться и жестоко, безумно депрессировать.
Единственным смыслом, - фальшивым, контраверсионным, - для многих стали деньги. Они превратились в фетиш, в мерило успеха в стране, где сам успех выглядел не слишком убедительно. Ибо тот, кто достигал его, - в бизнесе, карьере, науке, - должен был сначала так или иначе удовлетворить прихоти государственного многоликого монстра (не важно, мелкого клерка, милиционера или налоговика). А еще - соблюдать не общечеловеческие нормы или хотя бы зафиксированные на бумаге законы, перед которыми равны все, а правил, предложенные действующими режимами. Правила, которые предусматривали прежде всего признание твоей ничтожности, никчемности перед сильными мира сего.
Эта аномалия нивелировала критерии успеха - было не важно, как досталось тебе состояние: тяжелым трудом, умом или грабежом, рейдерством, дерибаном чужого. Поэтому сейчас не стоит удивляться, что «титушки» продаются за две сотни (там, в регрессивных городках, для них, наверное, это безумные деньги), что «беркутята» губят человеческие невинные души за тысячу долларов (сказочное богатство, если сравнить со ставкой в «мирное время»). Только заткнет ли оно внутренний неумолимый голос (я знаю самого жестокого палача - это голос собственной совести)?
Я думаю, что все мы переживает травматический шок. И те, кто лишился зрения от прицельных выстрелов снайперов, и те, кто в интернете просматривает видео, от которого мурашки по коже. И те, кто выискивает очередную жертву в прицеле винтовки, и те, кто на баррикадах ждет свинцового дождя. Этот шок пройдет, оставив посттравматический синдром, - у победителей - радость сравни эйфории, у побежденных - отчаяние на грани безумия.
Но сможем ли мы собраться с силами, чтобы понять простую вещь: в мире нет ни победителей, ни побежденных? Есть мы - люди, желающие жить по-человечески, не лелея мести и не пряча глаз за свои поступки. Вопрос риторический. Поймем ли, что «глубоко ошибается тот, кто считает более прочной и твердой власть, опирающаяся на силу, чем основанную на любви»? Риторический стократ.
Игорь Гулык