Харківський фронт

[ihorhulyk.livejournal.com]

Originally posted by ihorhulyk at Харківський фронт

Ілюстрація: kobzar0903.blogspot.com
Маємо ситуацію, майже списану зі сторінок української історії майже столітньої давнини. Харків став «другою столицею»і водночас місцем дислокації «генштабу» другого фронту протистояння народу і влади, яка не вважає цей народ ні суб’єктом реальності, ні взагалі своїм народом.
Направду, читати про такий поворот не можливо «без брому». Хоча ті, хто власне обмірковував і відтак, у суботу, втілив цей диявольський план, мабуть, не читають, і в принципі, для заспокоєння нервів вживають далебі не цей простий препарат.
В іншому, мирному контексті, з’їзд «тітушок» під орудою Добкіна і К можна було б розглядати як філантропічну витівку напівбожевільних «тіней минулого», а в нормальній країні організатори і натхненники харківського збіговиська вже під вечір давали б свідчення місцевим силовикам. Тепер, коли громадянське суспільство і влада зійшлися у жорсткому клінчі, якому наразі не видно ні кінця, ні краю, ні,в принципі, якоїсь втямливої розв’язки, харківський путч слід трактувати як спробу третьої сторони скористати зі ситуації. Спробу підлу, нечистоплотну і ризиковану. Більше того, - спробу, яка, не зважаючи на будь-який фінал, закінчиться для її затійників повним фіаско.
Я напрочуд спокійно ставився до ідеї регіоналізації України, хоча, у принципі, розумів, що за бажання, а головне, - політичної волі еліт унітарний устрій держави все ж має свої переваги. Так, звісно, говорити про уніфікацію світоглядів, уподобань, орієнтирів «східняка» і «західняка» не доводилося через різний історичний досвід, спричинений різними історичними ж обставинами. Та й, у принципі, жоден із попередників Януковича й не наполягав на такому дещо дикому варіанті «національної ідеї», хіба за часів Ющенка найзатятіші його опоненти заговорили про спроби «насильної українізації». Але який з Ющенка президент, до того ж ще й здатний застосувати силу:)
Але крок харківських «фронтовиків» явно інспірований третьою стороною. Якщо уважно почитати Іларіонова (екс-радника Путіна), то він цілком лежить у площині третього варіанту, сформованого кремлівськими стратегами: «Якщо не вдасться встановити контроль над усім Південним Сходом, то встановити його над найважливішими районами. Перші кандидати – Одеса, Миколаїв, Луганськ, Донецьк, Харківська область, Крим». Ясно, амбіції, викладені у перших двох сценаріях, значно вищі, але, мабуть, їх втіленню перешкодила низка локальних народних революцій у зовсім несподіваних регіонах, зокрема Черкасах, Чернігові, Сумах. Тобто зараз маємо фактичну кальку грузино-російського конфлікту 2008 року. Фантазії малувато, однак і реакції Заходу, який би міг вже навчитися на південно-абхазькому конспекті, теж.
Упевненості в тому, що порядок денний харківського з’їзду затверджувався у Москві, додає і миттєва заява комуністів, які, в принципі, ніколи не світилися з ініціативами щодо територіального устрою країни. Мабуть, Симоненко з К згадали, що власне їх духовні попередники (Антонов-Овсієнко, Василь Шахрай та ін.) подарували тодішній большевицькій Росії дивний державний устрій під назвою УСРР. Правда, усього на кілька місяців, коли Москва, змушена визнати УНР, вивела свої війська з українського сходу.
Я, звісно, не ясновидець, але маю схильність думати, що за харківський «сєвєродонецьк» платитимуть сповна не тільки Допа і Гепа, але й найвищі наразі чинні київські владоможці. З їх мовчазної згоди, - не сумніваюся у тому, - й утілено цю злочинну затію. Так, вона може коштувати для України і крові і зусиль, але, гадаю, приречена на поразку. Двічі в одну вирву снаряд не влучає. І те, що вдалося у Грузії навряд чи реальне для нинішньої, - наголошу, - нинішньої України. Чому? Там йшлося про алергію між двома президентами. Тут – про значно важливіші справи – про небажання мільйонів йти на бійню заради купки бандитів.
Ігор Гулик

Харьковский фронт
Имеем ситуацию, почти списанную со страниц украинской истории почти столетней давности. Харьков стал «второй столицей» и одновременно местом дислокации «генштаба» второго фронта противостояния народа и власти, которая не считает этот народ ни субъектом реальности, ни вообще своим народом.
Действительно, читать о таком повороте событий нельзя «без брома». Хотя те, кто собственно обдумывал и затем, в субботу, воплотил этот дьявольский план, видимо, не читают, и в принципе, для успокоения нервов принимают отнюдь не этот простой препарат.
В другом, мирном контексте, съезд «титушок» под руководством Добкина и К можно было бы рассматривать как филантропическую выходку полусумасшедших «теней прошлого», а в нормальной стране организаторы и вдохновители харьковского сборища уже под вечер давали бы показания местным силовикам. Теперь, когда гражданское общество и власть сошлись в жестком клинче, которому пока не видно ни конца, ни края, ни, в принципе, какой-то уразумительной развязки, харьковский путч следует трактовать как попытку третьей стороны воспользоваться ситуацией. Попытку подлую, нечистоплотную и рискованную. Более того, - попытку, которая, несмотря на любой финал, закончится для ее затейников полным фиаско.
Я на удивление спокойно относился к идее регионализации Украины, хотя, в принципе, понимал, что при желании, а главное, - политической воле элит унитарное устройство государства все же имеет свои преимущества. Да, конечно, говорить об унификации мировоззрений, предпочтений, ориентиров «схидняка» и «захидняка» не приходилось из-за разного исторического опыта, вызванного различными историческими же обстоятельствами. И, в принципе, ни один из предшественников Януковича не настаивал на таком несколько диком варианте «национальной идеи», только при Ющенко заядлые его оппоненты заговорили о попытках «насильственной украинизации». Но какой из Ющенко президент, к тому же разве мог он в принципе применить силу:)
Но шаг харьковских «фронтовиков» явно инспирирован третьей стороной. Если внимательно почитать Илларионова (экс-советника Путина), то он целиком лежит в плоскости третьего варианта, сформированного кремлевскими стратегами: «Если не удастся установить контроль над всем Южным Востоком, то установить его над важнейшими районами. Первые кандидаты - Одесса, Николаев, Луганск, Донецк, Харьковская область, Крым». Ясно, амбиции, изложенные в первых двух сценариях, значительно выше, но, видимо, их воплощению помешали локальные народные революции в совершенно неожиданных регионах, в частности Черкассах, Чернигове, Сумах. То есть сейчас имеем фактическую кальку грузино-российского конфликта 2008 года. Фантазии маловато, однако и реакции Запада, который мог бы уже вызубрить юго-абхазский конспект, тоже.
Уверенности в том, что повестка дня харьковского съезда утверждалась в Москве, добавляет и мгновенное заявление коммунистов, которые, в принципе, никогда не светились инициативами относительно территориального устройства страны. Видимо, Симоненко с К вспомнили, что собственно их духовные предшественники (Антонов-Овсеенко, Василий Шахрай и др.) подарили тогдашний большевистской России странное государственное образование под названием УССР. Правда, всего на несколько месяцев, потому что Москва вынуждена была признать УНР и вывести свои войска с украинского востока.
Я, конечно, не ясновидящий, но склонен думать, что за харьковский «северодонецк» заплатят сполна не только Допа и Гепа, но и высокие (пока) действующие киевские правители. С их молчаливого согласия, - не сомневаюсь в этом, - и воплощена эта преступная затея. Да, она может стоить для Украины и крови, и усилий, но, думаю, обречена на поражение. Дважды в одну воронку снаряд не попадает. И то, что удалось в Грузии, вряд ли реально для нынешней, - подчеркну, - нынешней Украины. Почему? Там речьшла об аллергии между двумя президентами. Здесь - о значительно более важном деле - о нежелании миллионов идти на бойню ради шайки бандитов.
Игорь Гулык