![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
tristana073.livejournal.com posting in ![[community profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/community.png){kind=small}
urb_a...Народився я 30 грудня 1914 року в селянській родині у с. Боремщина Володимир-Волинського повіту на Волині. У моїх батьків було дев'ятеро дітей, але живими лишилося лише четверо. Я прийшов на світ останнім; моєму батькові було тоді вже п'ятдесят років, а мамі сорок три.
...З 1926 року наша хата стала неофіційною "хатою-читальнею". До нас у вечірній час збиралися найбільш поступові люди села і довгими осінніми вечорами читали вголос газети, журнали й книжки. Ініціатором і організатором того культурно-освітнього і громадсько-політичного життя був мій брат Антін. Під час Першої світової війни і революції в Росії він працював на залізниці в Москві і там по-знайомився з комуністичними ідеями. І як тільки на Волині пробудилося громадсько-політичне життя, в якому значними були тоді соціалістично-комуністичні впливи, брат відразу включився в це життя і став організатором сільського масштабу. Цей факт мав вирішальний вплив і на мій життєвий старт.
...У червні 1932 року мене обрали секретарем підпільного райкому комсомолу в Любомльському повіті. Це довір'я неабияк мене тішило.
У липні я організував і райком партії. Відтоді в нашому повіті закипіла підпільна комуністична діяльність. Для цієї діяльності я віддав весь свій вільний час, усі сили і хист. Під перше серпня комуністичне підпілля розгорнуло пропаганду за мир.
...А взагалі дуже важко було мені розібратися тоді, яка політична та ідеологічна течія в чому і наскільки була права чи неправа. Я, наприклад, не міг тоді йняти віри, щоб радянський уряд, "уряд робітників і селян", уряд комуністів, яких я тоді обожнював, міг свідомо і планомірно винищувати найстрашнішою голодовою смертю тих самих робітників і селян, з яких сам вийшов і чиїми руками завоював радянську владу. Я всім єством ненавидів тоді всю ту пресу і людей, що "опльовували Радянський Союз", а фашизм хвалили. У молодості я був емоційний і пристрасний, тому як уже віддавався якимсь ідеям, то цілком і беззастережно.
.. .У 1938 році КПП, КПЗУ і КПЗБ перестали існувати - їх фактично ліквідувала Москва у зв'язку зі своїми новими міжнародно-політичними планами. Цю звістку ми сприйняли в тюрмі з великим бо-лем, і відтоді ми вважали себе "безпартійними комуністами". Це припало якраз на той час, коли польська шовіністична машина працювала проти Чехо-Словаччини на свою власну загибель.
... 15 травня 1941 року мене призвали до армії. Дві доби нас тримали у Ковелі на території військового містечка. Тих дві доби ми там жили під відкритим небом. Військове начальство ставилося до нас, як до рабів. Останню ніч нас тримали на пероні залізничного вокзалу. Потім загнали у бидлячі вагони і відвезли до Львівської області у район Великі Мости. Там нас загнали у ліс і дали завдання копати землянки. Потім над кожною землянкою натягнули намет. На другий день нас переодягнули у стару латану військову форму і розмістили по 10 осіб у кожну землянку. У всіх землянках розмістили по одному сержанту з кадрової армії, яких представили нам як наших безпосередніх командирів.
Працювали ми там дуже тяжко по 12 годин на добу. Основними і постійними робочими інструментами були тачка і лопата. Годували дуже погано. Будували ми військові доти поблизу німецького кордону. Через днів десять ми відчули, що наші сили виснажуються до краю. Гонити тачки бігом по 12 годин на добу на голодному пайку було просто нестерпимо. Це була каторга, страшна каторга.
...На початку війни, після відступу, наш батальйон стояв над річкою Снов і займався саперними вправами. Там було поки що тихо і спокійно, але та тиша тривала недовго. Сталося неждане. Одного погідного літнього дня вишикували наш батальйон, і командир батальйону почав по списку викликати солдатів наперед колони. Викликали більше 120 осіб і відвели нас від колони за гущавину лісу на метрів 200. Там нам веліли скласти зброю. Це було для нас усіх несподіване, бо це ж не що-небудь - війна тільки розгоряється, а тут раптом віднімають зброю. Все це робилося за наказом головного командування. У той чорний список попали не тільки рядові, а й капітани і лейтенанти німецького походження. Одні тому усьому раділи, а другі мали вигляд розгубленості. Декілька хвилин я думав і вирішив піти у бункер до командира батальйону. У бункері я виструнчився і запитав: "Чому у самий розгар війни у мене відняли зброю?"
- Такий наказ прийшов з Главки, - відповів капітан, зовсім не дивлячись на мене.
- А чому мене торкнувся той наказ; чим я завинив перед совєтською владою? - з обуренням запитав я.
Командири переглянулися між собою, а потім якийсь чужий полковник, пронизло подивившись на мене, запитав: "А де ваш брат?!"
- А звідкіля я можу знати, де зараз мій брат, - стривожено відповів я.
- Оце тому ви і попали у таке положення, що не знаєте, де ваш брат, - сказав полковник.
Одному із роззброєних офіцерів, капітанові, доручили вести нас на місце призначення. Того самого дня ми і вирушили у невідому нам дорогу. Ті капітани і лейтенанти знали про те, що їм не довіряють тому, що вони німці, а всі інші не знали, чому вони попали у чорний список.
.. .Село Богдани сховане у яру, так як і більшість степових сіл, над маленьким потічком. Селянські хатинки невеличкі, але чепурненькі. Школа мурована з червоної цегли. Нас розмістили у якійсь пустій великій хаті і зразу ж повели у колгоспний двір обідати. Вели нас через цвинтар. Дуже боляче мене вразило те, що цвинтар був необгороджений і по могилках всюди паслися коні, корови і свині.
За цвинтарем був колгоспний двір. Там нас нагодували смачними українським борщем і гречаною кашею. Люди ставилися до нас привітно. Здавалося, що такі люди повинні б шанувати могили своїх батьків, а от не шанують. Це питання лягло мені на душу тяжким каменем. Поївши смачного обіду і розглянувшись навколо, я побачив осторонь старого діда із сивою пишною бородою. Я підійшов до нього і запитав:
- Дідусю, скажіть мені, будь ласка, чому у Вас, у такому гарному селі, необгороджений цвинтар?Це ж святе місце. У нас на цвинтарі завжди тиша, спокій і зразкова чистота, а тут, у Вас, на цвинтарі свині і корови пасуться, - сказав я.
Дід подивився на мене сумними очима, похитав своєю сивою бородою і сказав: "Був колись гарно обгороджений і оцей наш цвинтар, тоді і тут були свята тиша і спокій. Все це знищено, знівечено у 1933 році. Це був рік страшного мору, страшної скверни. Люди щоденно вмирали, і їх трупи лежали в хатах, на дворі, по дорогах і городах. Хоронити не було кому. Оце від того часу наші люди опустились, живуть з дня на день і не вірять у ніщо".
- Невже ж по всій країні була така страшна засуха? - запитав я.
- Ні, хліб вродив, але у березні увесь хліб забрали, ввесь, до однієї зернинки, - сумно відповів дід.
- А хто ж забрав? - обурено запитав я.
- Забрали ті, що не трудилися на той хліб, забрали ті, що зараз збираються тікати, - відповів дід.
Та розмова подіяла на мене так, як удар молота, під яким розсипається все. Я втратив ціль, я втратив смисл життя. Все наче б покрилося безпросвітною мрякою і суцільним гріхом. З тієї пори я замкнувся сам у собі і більше ні з ким не заводив розмов.
.. .Але прояснення мого розуму, що через пізнання цих фактів очищався від смертоносного опіуму комуністичної ідеології, було для мене в той час рівнозначне духовній і моральній смерті. Адже комуністична ідеологія від ранніх юнацьких років була моєю ідеологією. Я боровся за здійснення комуністичних ідеалів і страждав за це в польській тюремній неволі. І я щиро вірив, що компартія є носієм найвищих і найшляхетніших ідеалів людства, а радянська влада в СРСР - реальним втіленням цих ідеалів у житті. Втрачаючи ж віру в це, я втрачав, як мені здавалося, навіть і сам сенс свого життя. Бо те, що було мені найдорожчим, виявилось жахливим, а фашизм, що його я щойно пізнав і відчув на собі, був для мене ще жахливішим.
Одначе з цього часу комуністичний режим Сталіна став для мене таким же осоружним, як і фашистський режим Гітлера. І відтоді не лише сталінсько-гітлерівська війна-, але й усе взагалі навколо втратило для мене свій попередній сенс, і я відчув себе неймовірно самотнім, безборонним і покинутим перед нищівним, лукавим і лицемірним злом.
...В той тяжкий час увесь наш народ на Волині й Поліссі об'єднався довкола тих, хто виступив супроти німецьких окупантів. Історично склалося так, що ця боротьба була пов'язана з діяльністю тієї найбільш організованої в той час української політичної сили, якою були тоді українські націоналісти. І моє пов'язання своєї долі з ними в той час було послідовним кроком у шуканні нового шляху до тієї Правди, в прагненні до якої я в юнацькі роки заблукав на комуністичні манівці.
ІЗ КНИГИ "ПЕРЕЖИТЕ І ПЕРЕДУМАНЕ"
...З 1926 року наша хата стала неофіційною "хатою-читальнею". До нас у вечірній час збиралися найбільш поступові люди села і довгими осінніми вечорами читали вголос газети, журнали й книжки. Ініціатором і організатором того культурно-освітнього і громадсько-політичного життя був мій брат Антін. Під час Першої світової війни і революції в Росії він працював на залізниці в Москві і там по-знайомився з комуністичними ідеями. І як тільки на Волині пробудилося громадсько-політичне життя, в якому значними були тоді соціалістично-комуністичні впливи, брат відразу включився в це життя і став організатором сільського масштабу. Цей факт мав вирішальний вплив і на мій життєвий старт.
...У червні 1932 року мене обрали секретарем підпільного райкому комсомолу в Любомльському повіті. Це довір'я неабияк мене тішило.
У липні я організував і райком партії. Відтоді в нашому повіті закипіла підпільна комуністична діяльність. Для цієї діяльності я віддав весь свій вільний час, усі сили і хист. Під перше серпня комуністичне підпілля розгорнуло пропаганду за мир.
...А взагалі дуже важко було мені розібратися тоді, яка політична та ідеологічна течія в чому і наскільки була права чи неправа. Я, наприклад, не міг тоді йняти віри, щоб радянський уряд, "уряд робітників і селян", уряд комуністів, яких я тоді обожнював, міг свідомо і планомірно винищувати найстрашнішою голодовою смертю тих самих робітників і селян, з яких сам вийшов і чиїми руками завоював радянську владу. Я всім єством ненавидів тоді всю ту пресу і людей, що "опльовували Радянський Союз", а фашизм хвалили. У молодості я був емоційний і пристрасний, тому як уже віддавався якимсь ідеям, то цілком і беззастережно.
.. .У 1938 році КПП, КПЗУ і КПЗБ перестали існувати - їх фактично ліквідувала Москва у зв'язку зі своїми новими міжнародно-політичними планами. Цю звістку ми сприйняли в тюрмі з великим бо-лем, і відтоді ми вважали себе "безпартійними комуністами". Це припало якраз на той час, коли польська шовіністична машина працювала проти Чехо-Словаччини на свою власну загибель.
... 15 травня 1941 року мене призвали до армії. Дві доби нас тримали у Ковелі на території військового містечка. Тих дві доби ми там жили під відкритим небом. Військове начальство ставилося до нас, як до рабів. Останню ніч нас тримали на пероні залізничного вокзалу. Потім загнали у бидлячі вагони і відвезли до Львівської області у район Великі Мости. Там нас загнали у ліс і дали завдання копати землянки. Потім над кожною землянкою натягнули намет. На другий день нас переодягнули у стару латану військову форму і розмістили по 10 осіб у кожну землянку. У всіх землянках розмістили по одному сержанту з кадрової армії, яких представили нам як наших безпосередніх командирів.
Працювали ми там дуже тяжко по 12 годин на добу. Основними і постійними робочими інструментами були тачка і лопата. Годували дуже погано. Будували ми військові доти поблизу німецького кордону. Через днів десять ми відчули, що наші сили виснажуються до краю. Гонити тачки бігом по 12 годин на добу на голодному пайку було просто нестерпимо. Це була каторга, страшна каторга.
...На початку війни, після відступу, наш батальйон стояв над річкою Снов і займався саперними вправами. Там було поки що тихо і спокійно, але та тиша тривала недовго. Сталося неждане. Одного погідного літнього дня вишикували наш батальйон, і командир батальйону почав по списку викликати солдатів наперед колони. Викликали більше 120 осіб і відвели нас від колони за гущавину лісу на метрів 200. Там нам веліли скласти зброю. Це було для нас усіх несподіване, бо це ж не що-небудь - війна тільки розгоряється, а тут раптом віднімають зброю. Все це робилося за наказом головного командування. У той чорний список попали не тільки рядові, а й капітани і лейтенанти німецького походження. Одні тому усьому раділи, а другі мали вигляд розгубленості. Декілька хвилин я думав і вирішив піти у бункер до командира батальйону. У бункері я виструнчився і запитав: "Чому у самий розгар війни у мене відняли зброю?"
- Такий наказ прийшов з Главки, - відповів капітан, зовсім не дивлячись на мене.
- А чому мене торкнувся той наказ; чим я завинив перед совєтською владою? - з обуренням запитав я.
Командири переглянулися між собою, а потім якийсь чужий полковник, пронизло подивившись на мене, запитав: "А де ваш брат?!"
- А звідкіля я можу знати, де зараз мій брат, - стривожено відповів я.
- Оце тому ви і попали у таке положення, що не знаєте, де ваш брат, - сказав полковник.
Одному із роззброєних офіцерів, капітанові, доручили вести нас на місце призначення. Того самого дня ми і вирушили у невідому нам дорогу. Ті капітани і лейтенанти знали про те, що їм не довіряють тому, що вони німці, а всі інші не знали, чому вони попали у чорний список.
.. .Село Богдани сховане у яру, так як і більшість степових сіл, над маленьким потічком. Селянські хатинки невеличкі, але чепурненькі. Школа мурована з червоної цегли. Нас розмістили у якійсь пустій великій хаті і зразу ж повели у колгоспний двір обідати. Вели нас через цвинтар. Дуже боляче мене вразило те, що цвинтар був необгороджений і по могилках всюди паслися коні, корови і свині.
За цвинтарем був колгоспний двір. Там нас нагодували смачними українським борщем і гречаною кашею. Люди ставилися до нас привітно. Здавалося, що такі люди повинні б шанувати могили своїх батьків, а от не шанують. Це питання лягло мені на душу тяжким каменем. Поївши смачного обіду і розглянувшись навколо, я побачив осторонь старого діда із сивою пишною бородою. Я підійшов до нього і запитав:
- Дідусю, скажіть мені, будь ласка, чому у Вас, у такому гарному селі, необгороджений цвинтар?Це ж святе місце. У нас на цвинтарі завжди тиша, спокій і зразкова чистота, а тут, у Вас, на цвинтарі свині і корови пасуться, - сказав я.
Дід подивився на мене сумними очима, похитав своєю сивою бородою і сказав: "Був колись гарно обгороджений і оцей наш цвинтар, тоді і тут були свята тиша і спокій. Все це знищено, знівечено у 1933 році. Це був рік страшного мору, страшної скверни. Люди щоденно вмирали, і їх трупи лежали в хатах, на дворі, по дорогах і городах. Хоронити не було кому. Оце від того часу наші люди опустились, живуть з дня на день і не вірять у ніщо".
- Невже ж по всій країні була така страшна засуха? - запитав я.
- Ні, хліб вродив, але у березні увесь хліб забрали, ввесь, до однієї зернинки, - сумно відповів дід.
- А хто ж забрав? - обурено запитав я.
- Забрали ті, що не трудилися на той хліб, забрали ті, що зараз збираються тікати, - відповів дід.
Та розмова подіяла на мене так, як удар молота, під яким розсипається все. Я втратив ціль, я втратив смисл життя. Все наче б покрилося безпросвітною мрякою і суцільним гріхом. З тієї пори я замкнувся сам у собі і більше ні з ким не заводив розмов.
.. .Але прояснення мого розуму, що через пізнання цих фактів очищався від смертоносного опіуму комуністичної ідеології, було для мене в той час рівнозначне духовній і моральній смерті. Адже комуністична ідеологія від ранніх юнацьких років була моєю ідеологією. Я боровся за здійснення комуністичних ідеалів і страждав за це в польській тюремній неволі. І я щиро вірив, що компартія є носієм найвищих і найшляхетніших ідеалів людства, а радянська влада в СРСР - реальним втіленням цих ідеалів у житті. Втрачаючи ж віру в це, я втрачав, як мені здавалося, навіть і сам сенс свого життя. Бо те, що було мені найдорожчим, виявилось жахливим, а фашизм, що його я щойно пізнав і відчув на собі, був для мене ще жахливішим.
Одначе з цього часу комуністичний режим Сталіна став для мене таким же осоружним, як і фашистський режим Гітлера. І відтоді не лише сталінсько-гітлерівська війна-, але й усе взагалі навколо втратило для мене свій попередній сенс, і я відчув себе неймовірно самотнім, безборонним і покинутим перед нищівним, лукавим і лицемірним злом.
...В той тяжкий час увесь наш народ на Волині й Поліссі об'єднався довкола тих, хто виступив супроти німецьких окупантів. Історично склалося так, що ця боротьба була пов'язана з діяльністю тієї найбільш організованої в той час української політичної сили, якою були тоді українські націоналісти. І моє пов'язання своєї долі з ними в той час було послідовним кроком у шуканні нового шляху до тієї Правди, в прагненні до якої я в юнацькі роки заблукав на комуністичні манівці.
ІЗ КНИГИ "ПЕРЕЖИТЕ І ПЕРЕДУМАНЕ"
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}