О мелочах: некий пысьмэннык Баранов

[zlobny-les.livejournal.com]

Originally posted by zlobny_les at О мелочах: некий пысьмэннык Баранов

Знаете ли вы такого выдающегося писателя, как Виктор Баранов?
Я, например, нет.
Я из современных украинских писателей читал разве что Андруховича и Жадана.
Слышал, правда, еще о прикарпатском вундеркинде Любке Дереше, который описывает мировосприятие наркоманов, сам эту гадость ни разу в жизни не попробовав.
Или о Забужке, которая описывала "секс без секса".
Весьма кстати неграмотная барышня в плане орфографии.

Но не об этом я пишу.
А о том, что Виктор Федорович вручил писателю Баранову орден "За заслуги" за "за вагомий особистий внесок у розвиток української культури і мистецтва, багаторічну плідну працю та високу професійну майстерність".
Единственная заслуга сего культурного деятеля в том, что он, а не Яворивский, принципиальный сторонник Тимошенко, стал председателем национального союза писателей.
С нарушением протокола,  регламента и прочих буржуазных премудростей, но все-таки стал.

А вот что написал этот Баран, вряд ли кто-то ответит.
Да и зачем что-то писать, если прислуживаешь. Достаточно лизать задницу власти и и исполнять ее требования/просьбы, все остальное по госзаказу напечатают, да еще и ордэн дадут.

Comments

[gew36.livejournal.com]

Медаль за то чтобы не писал книги.

[deratisator.livejournal.com]

Жери, мацкаль!

Віктор Баранов
До українців

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми — українці?
І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в'ється,
І що ми на Вкраїні — таки український народ,
А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.
І що хміль наш — у пісні, а не у барилах вина,
І що щедрість — в серцях, а не в магазинних вітринах.
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край — територія, а не Вкраїна.
Я до себе кажу і до кожного з вас: — Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?
Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чом солодшим од меду нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога?
Українці мої! То вкраїнці ми з вами — чи як?
Чи в "моголах" і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у душах смиренністю "меншого брата"?
Українці мої! Як гірчать мені власні слова...
Знаю добре, що й вам вони теж — не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.
Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?..

[zlobny-les.livejournal.com]

Красивые слова, правильные, скучные и банальные, как большинство правильных текстов.
Не за них "голубые" ордена и медальки раздают.