urb_a | .ua: Про святість капищ комунізму. (Reply)

Originally posted by

none_smilodon at .ua: Про святість капищ комунізму.

Джерело фото: Вікіпедія.

Нещодавно закінчилась апеляція [link] по справу сосисок на «вічному вогні». Вирок залишили в силі, що є якщо не законним, то чимось справедливим. Основне виправдання Лисиці я вважаю недолугим. Цілком очевидно, що зображений на фото монумент є цілісним архітектурним комплексом невід’ємною частиною якого є як символічні надгробки та людські решти під ним, так і скульптурна композиція «Вічний вогонь».

Спроби довести інше, це все одно що доводити право руйнувати нагробки тим, що безпосереднього під надгробком часто труни немає. Тому позиція як Лисиці, так і її захисників була визначально лицемірною і багато в чому боягузливою.

Існує декілька способів реагування на подібні речі. Перший, що викликає повагу це спосіб Миколи Коханівського. Микола Коханівський взяв кувалду і відбив Бесарабському пам’ятнику самопроголошеного вождя світового пролетар’яту руку та носа. Хоча раніше я вандалізм не підтримував, але тут не міг не погодитись з його діями. І справа не в тому, що Ульянова, який сам був вандалом, що санкціонував знищення архітектурних пам’яток, наздогнала його карма. І не в тому, що тиран-сифілітик залишився саме без носа й без кінцівки яка за життя перетворилась на суцільний твердий шанкр. Викликає повагу саме пояснення своїх дій Коханівським.

Так, Володимир Ульянов за призвиськом Ніколай Лєнін був деспотом. Так, культова споруда на Бесарабській площі є нічим іншим, як сатанинським капищем комуністів з кам’яним ідолом у центрі. Так, набув законної сили вирок щодо людиноненависницької комуністичної ідеології чиї очільники вчинили Голодомор – страшний злочин, массове свідоме вбивство українців шляхом створення штучного голоду. Так, існує Указ президента України щодо декомунізації нашої Держави і його слід виконувати, послідовно і безжально викорінюючи місця шабашів червоних людожерів.

Послідовне використання підхожу Миколи Коханівського, мало б виглядати так: Лисиця разом зі спільницею вчинили акт десакралізації сатанинської культової споруди, яка була зведена в честь події (взяття Києва), що за своїм характером (посвяченість певній даті) та способом виконання (масове загнання людей у Дніпро біля Києва, т.ч. символічне “перекрещення” народу після Князя Володимира) присвячена не військовій операції, а масовому людському жертвоприношенню.

Така позиція проста і зрозуміло. Червоний вівтар має бути знищеним. Жодна церква чи правозахисна організація не може виступити проти цього й мали б захистити дівчат.

Існує інша позиція, позиція спільниці Лисиці, яка теж викликає повагу. Дівчина не знала про цвинтарний характер монументу й чистосердно покаялась у вчиненому. Поведінка особи зрозуміла: визнання вини, каяття, шкода у вчиненому. Адвокат може говорити про відсутність суб’єктивного розуміння вчинення наруги, а суддя з поведінки підсудної може зробити висновки, про відсутність таких мотивів і відповідно суб’єктивної часини складу злочину.

Третя позиція щодо події моя. Статті “хуліганство”, як кримінальне, так і адміністративне, мають бути скасовані. Людина має чітко знати, які дії вона чинити не може. Якщо це смаження сосисок на кладовищі – то так має бути і написано. Якщо ходіння у шортах після 12:37 на пляжі біля відкритих вікон – то також. Якщо танцювання у цвітастих головних уборах у церкві, то будьте люб’язні перелічити всі кольори і фасони у законі та описати заборонені рухи.

Лисиця обрала зручну і позицію. Визначально сподіваючись на адміністративний штраф, не врахувала цинічність своїх дій. Потім, визнаючи наявність поховань, почала стверджувати що саме під вогнем трун та кісток немає. Ну і нарешті, присвятила свою акцію не боротьбі з червоною єрессю, а якійсь абстрактній енергоефектиності і лицемірній турботі про злиденних, яким би “держава” мала допомогати, замість вшанування пам’яті принесених в жертву рабів комісарів.

Результат закономірний і навіть дещо законний.