urb_a | На Харківщині був свій “Чорний Ворон”. Історія повстанця Григорія Савонова (Reply)

Маловідомі сторінки історії повстанського руху на Харківщині проти червоних окупантів.

Зараз мало хто знає, що на Харківщині, в лісах Ізюмщини, був свій легендарний “Чорний Ворон”, який кілька років боровся проти червоних окупантів. Звали його отаман Савонов. Інформатор розповість про історію відомого у свій час, але забутого отамана.

Григорій Савонов народився в 1897 році у Цареборисові. Під час першої світової війни він добровольцем пішов на фронт простим солдатом, дослужився до офіцера. За бойові заслуги Григорій Савонов був удостоєний двох Георгіївських хрестів і двох Георгіївських медалей.
1918 року він створив найбільший на Ізюмщині партизанський загін, який боровся з німцями. Згодом у 1919 році приєднався до загонів Махна, де став командиром піхотного полку Повстанської армії України (анархістів Махна).
Разом з махновцями Савонов проходить еволюцію від союзника більшовиків до їхнього затятого супротивника. При червоних, ще двадцятитрирічною молодою людиною, він займав генеральську посаду воєнкома Ізюмського району.

Однак Савонова, як і багатьох інших героїв громадянської війни, торкнулася кадрова зачистка. Втікаючи від арешту, у червні 1920 року він зі своїм загоном у 50 шабель пішов у Теплянскій ліс східніше Ізюму, де зібрав навколо себе повстанців. Його загін Савонова діяв на території Харківщини та Донеччини. Отаман Савонов почав активну боротьбу з продрозкладкою. Нападаючи на загони червоноармійців, він забирав вилучений у селян хліб і повертав їм його. Побороти отамана намісники радянської влади довгий час не могли.

Проте, у вересні цього ж року, після союзу більшовиків з Махном, Савонов разом з червоноармійськими частинами йде у Крим проти Врангеля. Наприкінці грудня 1920 Савонов, військовий комісар повіту, йде проти діючої влади, побачивши її справжнє людоїдське обличчя. Він знову створює партизанський загін, який базувався у Теплянському лісі, в районі сіл Синичене, Червоний Оскіл, Піски-Радьківські, і налічував 500 шабель. До цього загону приєднався і загін махновців на чолі з Харлашком. Далі розгорнулася справжня локальна війна, у якій лише червоні залучили 4 полки: 19-й кавалерійський, 1-й та 2-й зведені кавалерійські, 3-я кавалерійська дивізія “ВНУС”. При цьому на боці Савонова були селяни і загін у 400 шабель.

З цього часу донесення червоних з околиць Ізюму нагадують фронтові зведення: 5 січня 1921 року – наступ савонівців на село Довгеньке, вбито 8 червоноармійців (тут і далі втрати з радянської сторони); 16 січня– у селі Крючки вбито міліціонера І. Бардака, 28 січня зайнято село Чистоводівка, загинуло 3 працівники військкомату, 17 лютого наступ на Петровське, вбито 14 чоловік, того ж дня – на Велику Комишуваху, вбито голову комітету незаможних селян і 3 червоноармійців; 14 лютого у Прокопівці захоплено сарай із хлібом, забраний у селян “продрозвєдкою” і розданий отаманом селянам; 5 березня у Великій Комишувасі каральні більшовицькі загони розбили загін Савонова і взяли в полон до 50 партизанів.

У березні-квітні 1921 року проти повстанців послали загін на чолі з І.Я. Майбородою, П.К. Скрипкою, С.П. Хижняком, В.С. Трощиловим. Але цей загін був розброєний Савоновим, Майбороду, Скрипку, Хижняка розстріляли, а решту відпустили. Та вже наступного дня червоні напали на загін Савонова і знищили його. До полону потрапили 100 чоловік. Проте отаман знову з частиною вояків зміг утекти і продовжував діяти на Ізюмщині до 17 липня 1921 року у тому ж Теплянському лісі. Цього дня він, тяжко хворий на туберкульоз, був захоплений у полон біля села Синичине. Його помічник Шкарупа з декількома повстанцями все ж вирвалися з оточення і пішли на Кавказ. А самого Григорія Савонова (за свідченнями Я. Іщенка) судили у Харкові і у січні 1922, після чого стратили. За іншими свідченнями, Григорія Савонова забили ногами під час допиту енкаведисти у одній зі своїх катівень. Як би там не було, – слобожанський отаман не дожив до своїх повних 25 років.

Теплинський ліс, особливо з гори, чимось нагадує холодноярські ліси Наддніпрянщини. Звісно, слобожанський ліс менший, але від нього віє такою ж древністю, як і від знаменитих чигиринських лісів. Такі ж столітні дуби і реліктові сосни, такі ж яри і балки, встелені весняним рястом та рослинністю дольодовикових часів. Цей ліс, по якому повзе така синя, що аж чорна, гадюка Сіверського Дінця і який стелиться до підніжжя древніх крейдяних гір, увінчаних золотими банями Святогірської Свято-Успенської лаври, приховує багато таємниць – скіфо-сарматських, хозарських, половецьких, козацьких. Тут, кажуть, закопано чимало таємниць та скарбів.
У якому закутку лісу заховав Григорій Савонов золото Святогірського монастиря, експроприйоване ним у ченців ще тоді, коли він під п’ятикутною зіркою служив світовій революції, ніхто не знає. Чекісти, які схопили отамана, хворого на “здобуті” у сирих лісах сухоти, не встигли запитати його про скарб. Можливо, намагаючись довідатися, де знаходиться повстанська казна, тюремник насмерть забив його ногами.
Наречена отамана, Оксана з Яремівки, через той скарб потім не мала життя ні від чекістів, ні від колишніх повстанців, ні від односельців. Адже ніхто не йняв віри, що Савонов нічого дівчині не заповів. Де поділася потім кохана отамана, ніхто не знає.

Мешканці Цареборисова і сьогодні звуться “савонівцями”, однак правди про невідомого повстанського отамана довго не публікували. Що цікаво – більшість архівних свідчень про отамана до цих пір з невідомої причини засекречені. Лише в останні роки постаттю героя Слобожанщини зацікавились дослідники-краєзнавці. Так, об’єднаними зусиллями істориків Леся та Тараса Ісаївих, а також Леоніда Щибрі були зібрані по крихтах ті рештки інформації, які були наявні у спогадах очевидців та документах, після чого був відзнятий тридцятихвилинний документальний фільм.
Його автори проекту показували по усіх населених пунктах, де діяли повстанці Савонова.
Варто відзначити, серед багато селян почали пригадувати з пам’яті усе, що їм розповідали батьки та діди про ті події:
– Маленький був чоловік, а такий, що й чорта не боявся: як махне шаблею, то до сідла людину розрубає, – згадували на презентації розповіді дідів селяни.
однак, місцева влада та адміністрація намагалася активно завадити показу фільму та зібранням людей, – син комісара Якова Федорченка розповідав не лише історії, видумані чекістами про коханку отамана і його хвороби, а й про те, як «бандит» порятував батька від розстрілу.
Фільм та правду про повстанців до цих пір намагаються заборонити нащадки нелюдів, які кров’ю тушили багаття повстань проти червоних окупантів…

Сергій Дрозд