![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
o-k-x.livejournal.com posting in ![[community profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/community.png){kind=small}
urb_aУ XVIII ст. в Росії не було жодної сфери інтелектуальної й адміністративної діяльності, в якій би не брали активної участі вихідці з Лівобережної України. Ця діяльність була дуже плідною й результативною в політиці, науці, освіті, літературі, культурі, музиці, журналістиці, образотворчому мистецтві й особливо в церковному житті (за Петра І вся вища церковна ієрархія складалася виключно з українців та білорусів). Серед найвідоміших постатей, які з України потрапили до Росії, - син козака Миргородського полку Федора Чайки Петро Федорович Чайка (у Росії він переробив своє прізвище на Чайковського) - дід відомого композитора Петра Ілліча Чайковського, Григорій Полетика (уклав порівняльний словник шістьма мовами - російською, давньогрецькою, латинською, французькою, німецькою, англійською), Федір Емін (зачинатель нового літературного жанру в Росії - російського роману), талановиті художники А. Лосенко, Д. Левицький, В. Боровиковськйй, І. Мартос, всесвітньо відомі композитори М. Березовський та Д. Бортнянський і сотні інших культурних діячів. З України до Москви прийшли й перші граматики та словники церковнослов'янської мови, історичні твори та різноманітна література інших жанрів.
Міграція українських діячів у Московщину не завжди була добровільною, а досить часто й примусовою із застосуванням драконівських методів (особливо стосовно неповнолітніх хлопців, яких систематично набирали для співацької капели при царському дворі й насильно, часто назавжди, розлучали їх з батьками). Ті ж, хто перебирався до Росії добровільно, керувалися різними мотивами: одні шукали там чинів, нагород, почестей і слави, інші наївно сподівалися окультурити ту "варварську" країну, підняти її до українського рівня. Проте не минуло й півстоліття, як настало гірке розчарування. Розвиток Російської імперії пішов не так, як того хотіли київські книжники, а згідно з політикою і законами панівної російської нації.
"Причини поразки українців у їх змаганнях на культурному полі, спрямованих на реформування Московської держави і наближення її до дійсних культурно-історичних традицій Київської Русі, інакше кажучи - до українських традицій, пояснюються причинами державно-політичного і культурного порядку. Нова російська держава своїм стилем і своїми порядками була московського походження і не могла бути перетворена лише культурними засобами і культурними силами іншого народу. І тому було утопією ту державу культурно завоювати і реформувати в дусі і стилі зовсім іншого народу й іншої культури. Які б не були великі українські впливи в російській культурі, російська держава абсорбувала тільки те, що відповідало їй і психології російського народу. Українська культура не могла перемогти тенденцій і традиційного ладу російського люду, бо вона була їй чужою і тому чинила спротив, який пізніше перейшов у наступ і нищення української культури всіма адміністративними, поліційними засобами держави"52. До цього слід додати, що послідовна, тривала і цілеспрямована боротьба російського царизму проти всього українського була спрямована не тільки на нищення багатовікових культурних здобутків нашого народу, але й на зміну його ментальності, перетворення його в пасивне "стадо баранов". Батогом (репресивними заходами) щодо простого люду і пряником (роздаванням привілеїв, дворянських звань, нагород, престижних і вигідних державних посад, маєтків з кріпаками) стосовно колишньої козацької старшини та її нащадків російській царській владі значною мірою вдалося досягнути своєї мети - знекровити українську еліту, знищити в ній почуття національної свідомості й солідарності і в такий спосіб обезглавити українське суспільство. Для України це мало фатальні наслідки. Адже коли в XIX ст. у багатьох народів Європи почався історичний етап національного відродження, і в них (зокрема, у західних і південних слов'ян) національно-патріотичні рухи очолили найбільш заможні, освічені і впливові верстви суспільства, в Україні переважна більшість представників панівних класів (дворяни, буржуазія) вже були настільки денаціоналізовані, що сприймали українську ідею байдуже, а українська мова, яка стала мовою переважно неосвічених селян, культура й національні інтереси українського народу загалом для них уже були далекими, чужими і навіть ворожими. Через це в боротьбі з українським національно-визвольним рухом денаціоналізована українська суспільна еліта, за незначними винятками, по суті виступила союзником царизму.
У 1721 р. за указом Петра І Московська держава дістала назву "Российская империя", яка об'єднала, крім власне російського, також й іншоетнічні та іншомовні народи. Похідний від іменника Россия прикметник российский став означати належність до Російської імперії.
Змінюючи назву своєї держави, Петро І прагнув таким чином не тільки знищити почуття окремості українців та білорусів стосовно московитів, але й присвоїти величезні політичні та культурні надбання Київської Русі. Однак постає питання: чому в такому разі він не використав традиційного терміна Русь ("Русская империя"), а запозичив грецький термін Россия? Річ у тому, що слово Русь у Московщині серед простого люду не вживалося. І там, і в усій Європі знали, що Русь - це край, який лежить північніше Чорного моря над Дніпром, Дністром, Бугом і Сяном. Якби Руссю було названо й Московську державу, це скрізь могло б сприйматися, що вона стала частиною споконвічної Русі-України. Щоб з'єднати Україну й Московщину в одну державу, в якій геополітичним центром сприймалася б московська територія, а Україна виступала б як придаток до неї, Петро І і вдався до штучного, але на той час досить поширеного церковного терміна Росія, Россія53.
Давній термін Русь, узятий в українців, у формі прикметника русский від XVI ст. в Московщині почав спорадично використовуватися для назви російської народності. Варто звернути увагу на незвичну атрибутивну форму цього етноніма. Аджесамоназви всіх слов'янських народів є субстантивними й відповідають на питання іменника хто? (українець, білорус, поляк, чех, словак, хорват), а не присвійного прикметника чий? Росіяни ж, на відміну від закономірної самоназви українця у часи Київської Русі - русин (хто?), коли йдеться про їхню національну належність, відповідають на питання чий? ("русский"), тобто фактично стверджують, що йдеться про тих, котрі належать русинам54. Проте є й інше тлумачення цього етноніма. На думку деяких дослідників, самоназву русские слід вважати реліктом колоніальної клички слов'янізованої чуді. Як відомо, протягом X- XII ст. київські та новгородські культуртреґери у процесі християнізації цих племен нав'язали їм богослужбову мову Києва і назву, яка вказувала на належність їх до Русі ("русские")55. За іншою версією, атрибутивна форма терміна русский пояснюється монголо-татарським впливом. У підвладному монголо-татарам Заліссі, згідно з їхніми уявленнями про державний устрій, будь-який підданець втрачав свою особистість, навіть національну належність, і ставав річчю, власністю правителя, який може ним довільно розпоряджатися. Зокрема, чудський за походженням підданий, що був власністю руського князя, для монголів теж ставав руською людиною, а не індивідуальною особистістю. При частих переписах прикметник русский закріпився серед населення Залісся на означення етноніма (народного імені)56. Через це й мова цього народу стала називатися "русским языком", а не "российским" (хоч М. Ломоносов назвав свою працю "Российская грамматика"), бо це означало б "мова всіх народів, які входять до російської держави".
В офіційному вжитку етнонім русский закріпився наприкінці XVIII ст., коли цариця Катерина II "высочайшим повелением" остаточно наказала московському народові називатися "русскими" і заборонила йому вживати назву "московитяне". Однак етнонім русские чи руські зовсім не сприймали сусідні з Московщиною народи - білоруси, поляки і тим більше українці, які не могли змиритися з тим, щоб їхня давня самоназва була перенесена на московитів. Першими на компроміс пішли поляки як найменш зацікавлена сторона: щодо московитів, які стали називати себе русскими, вони почали вживати похідний від грецького слова "Росія" термін росіяни (Rosjanie, Rosjanin, Rosjanka). Услід за ними цей термін у писемній мові, а потім і в усному мовленні почали використовувати й українські та білоруські автори, і в українській мові він став літературною нормою. На відміну від цього, в білоруській мові вживання термінів рускі, расійскі згодом було пристосоване до норм вживання рос. русский, российский.
Двозначність і некоректність прикметникової форми етноніма русский були очевидні й для самих росіян. Протягом XVIII-XIX ст. вони робили спроби виправити цей термін, запровадивши замість нього субстантивовані форми россы, россіяне. Однак ці форми, породжені високим "штилем", стали сприйматися як архаїчні й не прижилися57.
У російському прикметнику русский злилися два поняття: руський (тобто "український") і русский "російський", а це призводить до непорозумінь і навіть до політичних спекуляцій. У сучасних російських засобах масової інформації і навіть у деяких наукових працях поняття руський епохи Київської Русі, що однозначно означає "український", передається словом русский і трактується як "російський". Пропозиція академіка Д. Лихачова увести в російську мову прикметник русьский від іменника Русь, на відміну від русский у значенні "російський", не знайшла підтримки з боку російських учених і російської громадськості. Більше того, нині стало модним навіть підміняти поняття Древняя Русь, древнерусский (тобто "належний до періоду Київської Русі") простішими і декому вигіднішими Русь (у розумінні "Росія"), русский. А звідси - далекосяжні висновки: Київська Русь - це те саме, що й Росія, а давньоруська мова - це "русский язык". Отже, виходить так, що нинішня російська мова звучала у золотоверхому стольному граді Києві, а це значить, що давньоруські мешканці Києва (та й усе слов'янське населення Київської Русі) були русскими, тобто росіянами. Коли і звідки взялися тут українці, для багатьох українофобів залишається загадкою. Для її розгадки дехто робить спробу відродити сумнозвісну гіпотезу середини минулого століття акад. M. Погодіна, щиро вірячи, услід за ним, що в давньому Києві й на всій Наддніпрянщині споконвічно жили росіяни, а українці нібито прийшли сюди з-під Карпат і заселили спустошені монголо-татарами простори аж наприкінці XV ст. Як ми вже відзначали, неспроможність цієї гіпотези переконливо довів ще М. Максимович відразу ж після її появи. Відтоді минуло понад століття, і дослідники давньоруської історії й давньо-київської писемної мови досягли величезних успіхів. Усі пізніші студії писемності Київської Русі, що базувалися на вивченні самих документів і фактів, а не на кон'юнктурних настановах, підтвердили слушність аргументації М. Максимовича про автохтонність українського населення на Середній Наддніпрянщині й, зокрема, у Києві, розкрили історичні передумови і сам процес формування ранніх східнослов'янських народностей, після чого гіпотеза М. Погодіна сприймається як прикре непорозуміння. Адже навіть нинішня елементарна шкільна програма з історії України забезпечує мінімум знань для правильної орієнтації в етномовній ситуації у Київській Русі, і кожен школяр має знати, що Київська Русь - це не Росія, а руська мова - це не російська мова.
Маніпулювання термінами Русь, русский, Россия в політичних інтересах не обмежується лише погодінською гіпотезою. Адже назва країни Росія засвідчена...у "В(е)лесовій книзі", що в досвідченого читача викликає неабияке здивування. Цю книгу, написану на дерев'яних дощечках, від яких через воєнні лихоліття дослідники мають лише фотокопію однієї з них і транслітерований та перекладений Ю. Миролюбовим на сучасну російську мову текст усіх збережених дощечок, деякі аматори нашої старовини вважають найдавнішою пам'яткою України-Русі й відносять її до V-IX ст. Проте філологи-славісти цілком обґрунтовано сумніваються в автентичності "В(е)лесової книги", бо в ній натрапляємо на багато різних недоладностей у змісті й формі викладу, що абсолютно суперечать загальновідомим і безсумнівним історичним та мовним фактам.
Крім величезної кількості (понад 400) старослов'янських (тобто староболгарських) і штучно сконструйованих під старослов'янські фонетичних та лексичних компонентів (як саме вони могли потрапити в "українську" пам'ятку язичницької доби, невідомо, бо до прийняття християнства на Русі було ще дуже далеко), "мовного вінегрету" з химерно змішаних елементів майже всіх слов'янських мов різних історичних періодів їхнього розвитку, що являє собою своєрідний "загальнослов'янський суржик", у "В(е)лесовій книзі" дуже насторожує її виразна проросійська ідеологічна спрямованість.
Анонімний автор цього твору вважав, що слов'яни походять з Індії, їхню основу становили росіяни, від яких відгалузилися всі інші слов'янські народи. Він твердить, що найперші міста виниклив Росії ("оу РосіЂ"), що "руські" (тобто русини-українці) прийшли також з Росії ("од Росіе") на наддніпрянські землі, і там Кий заснував місто Київ (спочатку воно мало назву Індікиів). Прийшовши з Індії, слов'яни ще не були християнами, але вже були готові до сприйняття християнства. Однак справжнє християнство - це лише православ'я, бо західні слов'яни мають хибну віру (католицьку). Оскільки слов'яни колись були єдині, така єдність має бути відновлена для того, щоб усі вони створили єдину велику і могутню спільнослов'янську державу під гегемонією Росії.
Дуже дивно, що цей замаскований під старовину політичний памфлет якогось російського великодержавника-шовініста XVIII або XIX ст. дехто називає "скрижалями буття українського народу", писемною пам'яткою, якою слід пишатися, якнайширше її популяризувати і навіть включати її до шкільної програми. Уже саме некоректне, недоречне вживання назви Росія в пам'ятці нібито V-IX ст., коли цього терміна не було і не могло бути (він з'явився на початку XIV ст.), незаперечно свідчить (разом з багатьма іншими доказами) про те, що "В(е)лесова книга" - це в основному фальсифікація, хоч деякі дощечки могли бути давніми (або скопійованими з ориґіналів). Цілком очевидна й необізнаність її автора з історією топонімів Русь, Росія, чим він викрив сам себе як фальсифікатор. Однак не можна виключати й того, що автор-підроблювач "В(е)лесової книги" використав якийсь невідомий давній документ (літопис, хроніку, легенду), створений первісним кириличним письмом, тобто пам'ятку від того періоду, який досі в науці вважається безписемним, але вона, якщо справді була, не дійшла до нашого часу.
ПРИМІТКИ
1. Ковалев Г. Ф. Этнонимия славянсНаконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. - Львів, 1998. - С. 30-41, 75-90. Див. також: Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. - Т. І. - К., 1994. - С. 44, 248.
5. Голубенка П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. - К., 1993. - С. 129.
6. Пекарский П. Наука и литература в России при Петре Великом. - СПб. 1862. - С. 2.
7. Голубенка П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. - Нью-Йорк - Париж - Торонто. - 1987. - С. 288. Цит. за працею: Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. - Львів, 1998. - С. 86.
8. Детальніше див.: Цегельський Л. Звідки взялися і що значать назви "Русь" і "Україна"? - Львів, 1907. - С.
9. Див. також: Наконечний Є. Зазнач. праця. - С. 87.
10. Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. - С. 90-91.
11. Липа Ю. Призначення України. - Нью-Йорк, 1953. - С. 153.
12. Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями.-С. 93.
13. Агеева Р. Страны и народы: Происхождение названий. - М., 1990. - С. 152; Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. - С. 92.
referatcentral.org.ua/ukrainian_load.php?id=63&startext=5
Міграція українських діячів у Московщину не завжди була добровільною, а досить часто й примусовою із застосуванням драконівських методів (особливо стосовно неповнолітніх хлопців, яких систематично набирали для співацької капели при царському дворі й насильно, часто назавжди, розлучали їх з батьками). Ті ж, хто перебирався до Росії добровільно, керувалися різними мотивами: одні шукали там чинів, нагород, почестей і слави, інші наївно сподівалися окультурити ту "варварську" країну, підняти її до українського рівня. Проте не минуло й півстоліття, як настало гірке розчарування. Розвиток Російської імперії пішов не так, як того хотіли київські книжники, а згідно з політикою і законами панівної російської нації.
"Причини поразки українців у їх змаганнях на культурному полі, спрямованих на реформування Московської держави і наближення її до дійсних культурно-історичних традицій Київської Русі, інакше кажучи - до українських традицій, пояснюються причинами державно-політичного і культурного порядку. Нова російська держава своїм стилем і своїми порядками була московського походження і не могла бути перетворена лише культурними засобами і культурними силами іншого народу. І тому було утопією ту державу культурно завоювати і реформувати в дусі і стилі зовсім іншого народу й іншої культури. Які б не були великі українські впливи в російській культурі, російська держава абсорбувала тільки те, що відповідало їй і психології російського народу. Українська культура не могла перемогти тенденцій і традиційного ладу російського люду, бо вона була їй чужою і тому чинила спротив, який пізніше перейшов у наступ і нищення української культури всіма адміністративними, поліційними засобами держави"52. До цього слід додати, що послідовна, тривала і цілеспрямована боротьба російського царизму проти всього українського була спрямована не тільки на нищення багатовікових культурних здобутків нашого народу, але й на зміну його ментальності, перетворення його в пасивне "стадо баранов". Батогом (репресивними заходами) щодо простого люду і пряником (роздаванням привілеїв, дворянських звань, нагород, престижних і вигідних державних посад, маєтків з кріпаками) стосовно колишньої козацької старшини та її нащадків російській царській владі значною мірою вдалося досягнути своєї мети - знекровити українську еліту, знищити в ній почуття національної свідомості й солідарності і в такий спосіб обезглавити українське суспільство. Для України це мало фатальні наслідки. Адже коли в XIX ст. у багатьох народів Європи почався історичний етап національного відродження, і в них (зокрема, у західних і південних слов'ян) національно-патріотичні рухи очолили найбільш заможні, освічені і впливові верстви суспільства, в Україні переважна більшість представників панівних класів (дворяни, буржуазія) вже були настільки денаціоналізовані, що сприймали українську ідею байдуже, а українська мова, яка стала мовою переважно неосвічених селян, культура й національні інтереси українського народу загалом для них уже були далекими, чужими і навіть ворожими. Через це в боротьбі з українським національно-визвольним рухом денаціоналізована українська суспільна еліта, за незначними винятками, по суті виступила союзником царизму.
У 1721 р. за указом Петра І Московська держава дістала назву "Российская империя", яка об'єднала, крім власне російського, також й іншоетнічні та іншомовні народи. Похідний від іменника Россия прикметник российский став означати належність до Російської імперії.
Змінюючи назву своєї держави, Петро І прагнув таким чином не тільки знищити почуття окремості українців та білорусів стосовно московитів, але й присвоїти величезні політичні та культурні надбання Київської Русі. Однак постає питання: чому в такому разі він не використав традиційного терміна Русь ("Русская империя"), а запозичив грецький термін Россия? Річ у тому, що слово Русь у Московщині серед простого люду не вживалося. І там, і в усій Європі знали, що Русь - це край, який лежить північніше Чорного моря над Дніпром, Дністром, Бугом і Сяном. Якби Руссю було названо й Московську державу, це скрізь могло б сприйматися, що вона стала частиною споконвічної Русі-України. Щоб з'єднати Україну й Московщину в одну державу, в якій геополітичним центром сприймалася б московська територія, а Україна виступала б як придаток до неї, Петро І і вдався до штучного, але на той час досить поширеного церковного терміна Росія, Россія53.
Давній термін Русь, узятий в українців, у формі прикметника русский від XVI ст. в Московщині почав спорадично використовуватися для назви російської народності. Варто звернути увагу на незвичну атрибутивну форму цього етноніма. Аджесамоназви всіх слов'янських народів є субстантивними й відповідають на питання іменника хто? (українець, білорус, поляк, чех, словак, хорват), а не присвійного прикметника чий? Росіяни ж, на відміну від закономірної самоназви українця у часи Київської Русі - русин (хто?), коли йдеться про їхню національну належність, відповідають на питання чий? ("русский"), тобто фактично стверджують, що йдеться про тих, котрі належать русинам54. Проте є й інше тлумачення цього етноніма. На думку деяких дослідників, самоназву русские слід вважати реліктом колоніальної клички слов'янізованої чуді. Як відомо, протягом X- XII ст. київські та новгородські культуртреґери у процесі християнізації цих племен нав'язали їм богослужбову мову Києва і назву, яка вказувала на належність їх до Русі ("русские")55. За іншою версією, атрибутивна форма терміна русский пояснюється монголо-татарським впливом. У підвладному монголо-татарам Заліссі, згідно з їхніми уявленнями про державний устрій, будь-який підданець втрачав свою особистість, навіть національну належність, і ставав річчю, власністю правителя, який може ним довільно розпоряджатися. Зокрема, чудський за походженням підданий, що був власністю руського князя, для монголів теж ставав руською людиною, а не індивідуальною особистістю. При частих переписах прикметник русский закріпився серед населення Залісся на означення етноніма (народного імені)56. Через це й мова цього народу стала називатися "русским языком", а не "российским" (хоч М. Ломоносов назвав свою працю "Российская грамматика"), бо це означало б "мова всіх народів, які входять до російської держави".
В офіційному вжитку етнонім русский закріпився наприкінці XVIII ст., коли цариця Катерина II "высочайшим повелением" остаточно наказала московському народові називатися "русскими" і заборонила йому вживати назву "московитяне". Однак етнонім русские чи руські зовсім не сприймали сусідні з Московщиною народи - білоруси, поляки і тим більше українці, які не могли змиритися з тим, щоб їхня давня самоназва була перенесена на московитів. Першими на компроміс пішли поляки як найменш зацікавлена сторона: щодо московитів, які стали називати себе русскими, вони почали вживати похідний від грецького слова "Росія" термін росіяни (Rosjanie, Rosjanin, Rosjanka). Услід за ними цей термін у писемній мові, а потім і в усному мовленні почали використовувати й українські та білоруські автори, і в українській мові він став літературною нормою. На відміну від цього, в білоруській мові вживання термінів рускі, расійскі згодом було пристосоване до норм вживання рос. русский, российский.
Двозначність і некоректність прикметникової форми етноніма русский були очевидні й для самих росіян. Протягом XVIII-XIX ст. вони робили спроби виправити цей термін, запровадивши замість нього субстантивовані форми россы, россіяне. Однак ці форми, породжені високим "штилем", стали сприйматися як архаїчні й не прижилися57.
У російському прикметнику русский злилися два поняття: руський (тобто "український") і русский "російський", а це призводить до непорозумінь і навіть до політичних спекуляцій. У сучасних російських засобах масової інформації і навіть у деяких наукових працях поняття руський епохи Київської Русі, що однозначно означає "український", передається словом русский і трактується як "російський". Пропозиція академіка Д. Лихачова увести в російську мову прикметник русьский від іменника Русь, на відміну від русский у значенні "російський", не знайшла підтримки з боку російських учених і російської громадськості. Більше того, нині стало модним навіть підміняти поняття Древняя Русь, древнерусский (тобто "належний до періоду Київської Русі") простішими і декому вигіднішими Русь (у розумінні "Росія"), русский. А звідси - далекосяжні висновки: Київська Русь - це те саме, що й Росія, а давньоруська мова - це "русский язык". Отже, виходить так, що нинішня російська мова звучала у золотоверхому стольному граді Києві, а це значить, що давньоруські мешканці Києва (та й усе слов'янське населення Київської Русі) були русскими, тобто росіянами. Коли і звідки взялися тут українці, для багатьох українофобів залишається загадкою. Для її розгадки дехто робить спробу відродити сумнозвісну гіпотезу середини минулого століття акад. M. Погодіна, щиро вірячи, услід за ним, що в давньому Києві й на всій Наддніпрянщині споконвічно жили росіяни, а українці нібито прийшли сюди з-під Карпат і заселили спустошені монголо-татарами простори аж наприкінці XV ст. Як ми вже відзначали, неспроможність цієї гіпотези переконливо довів ще М. Максимович відразу ж після її появи. Відтоді минуло понад століття, і дослідники давньоруської історії й давньо-київської писемної мови досягли величезних успіхів. Усі пізніші студії писемності Київської Русі, що базувалися на вивченні самих документів і фактів, а не на кон'юнктурних настановах, підтвердили слушність аргументації М. Максимовича про автохтонність українського населення на Середній Наддніпрянщині й, зокрема, у Києві, розкрили історичні передумови і сам процес формування ранніх східнослов'янських народностей, після чого гіпотеза М. Погодіна сприймається як прикре непорозуміння. Адже навіть нинішня елементарна шкільна програма з історії України забезпечує мінімум знань для правильної орієнтації в етномовній ситуації у Київській Русі, і кожен школяр має знати, що Київська Русь - це не Росія, а руська мова - це не російська мова.
Маніпулювання термінами Русь, русский, Россия в політичних інтересах не обмежується лише погодінською гіпотезою. Адже назва країни Росія засвідчена...у "В(е)лесовій книзі", що в досвідченого читача викликає неабияке здивування. Цю книгу, написану на дерев'яних дощечках, від яких через воєнні лихоліття дослідники мають лише фотокопію однієї з них і транслітерований та перекладений Ю. Миролюбовим на сучасну російську мову текст усіх збережених дощечок, деякі аматори нашої старовини вважають найдавнішою пам'яткою України-Русі й відносять її до V-IX ст. Проте філологи-славісти цілком обґрунтовано сумніваються в автентичності "В(е)лесової книги", бо в ній натрапляємо на багато різних недоладностей у змісті й формі викладу, що абсолютно суперечать загальновідомим і безсумнівним історичним та мовним фактам.
Крім величезної кількості (понад 400) старослов'янських (тобто староболгарських) і штучно сконструйованих під старослов'янські фонетичних та лексичних компонентів (як саме вони могли потрапити в "українську" пам'ятку язичницької доби, невідомо, бо до прийняття християнства на Русі було ще дуже далеко), "мовного вінегрету" з химерно змішаних елементів майже всіх слов'янських мов різних історичних періодів їхнього розвитку, що являє собою своєрідний "загальнослов'янський суржик", у "В(е)лесовій книзі" дуже насторожує її виразна проросійська ідеологічна спрямованість.
Анонімний автор цього твору вважав, що слов'яни походять з Індії, їхню основу становили росіяни, від яких відгалузилися всі інші слов'янські народи. Він твердить, що найперші міста виниклив Росії ("оу РосіЂ"), що "руські" (тобто русини-українці) прийшли також з Росії ("од Росіе") на наддніпрянські землі, і там Кий заснував місто Київ (спочатку воно мало назву Індікиів). Прийшовши з Індії, слов'яни ще не були християнами, але вже були готові до сприйняття християнства. Однак справжнє християнство - це лише православ'я, бо західні слов'яни мають хибну віру (католицьку). Оскільки слов'яни колись були єдині, така єдність має бути відновлена для того, щоб усі вони створили єдину велику і могутню спільнослов'янську державу під гегемонією Росії.
Дуже дивно, що цей замаскований під старовину політичний памфлет якогось російського великодержавника-шовініста XVIII або XIX ст. дехто називає "скрижалями буття українського народу", писемною пам'яткою, якою слід пишатися, якнайширше її популяризувати і навіть включати її до шкільної програми. Уже саме некоректне, недоречне вживання назви Росія в пам'ятці нібито V-IX ст., коли цього терміна не було і не могло бути (він з'явився на початку XIV ст.), незаперечно свідчить (разом з багатьма іншими доказами) про те, що "В(е)лесова книга" - це в основному фальсифікація, хоч деякі дощечки могли бути давніми (або скопійованими з ориґіналів). Цілком очевидна й необізнаність її автора з історією топонімів Русь, Росія, чим він викрив сам себе як фальсифікатор. Однак не можна виключати й того, що автор-підроблювач "В(е)лесової книги" використав якийсь невідомий давній документ (літопис, хроніку, легенду), створений первісним кириличним письмом, тобто пам'ятку від того періоду, який досі в науці вважається безписемним, але вона, якщо справді була, не дійшла до нашого часу.
ПРИМІТКИ
1. Ковалев Г. Ф. Этнонимия славянсНаконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. - Львів, 1998. - С. 30-41, 75-90. Див. також: Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. - Т. І. - К., 1994. - С. 44, 248.
5. Голубенка П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. - К., 1993. - С. 129.
6. Пекарский П. Наука и литература в России при Петре Великом. - СПб. 1862. - С. 2.
7. Голубенка П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. - Нью-Йорк - Париж - Торонто. - 1987. - С. 288. Цит. за працею: Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. - Львів, 1998. - С. 86.
8. Детальніше див.: Цегельський Л. Звідки взялися і що значать назви "Русь" і "Україна"? - Львів, 1907. - С.
9. Див. також: Наконечний Є. Зазнач. праця. - С. 87.
10. Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. - С. 90-91.
11. Липа Ю. Призначення України. - Нью-Йорк, 1953. - С. 153.
12. Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями.-С. 93.
13. Агеева Р. Страны и народы: Происхождение названий. - М., 1990. - С. 152; Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. - С. 92.
referatcentral.org.ua/ukrainian_load.php?id=63&startext=5
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
no subject
Date: 2015-08-10 12:36 pm (UTC)no subject
Date: 2015-08-10 01:25 pm (UTC)no subject
Date: 2015-08-10 02:30 pm (UTC)no subject
Date: 2015-08-10 03:20 pm (UTC)P.S. Для меня свинорусня вроде тебя не может бьіть суб'єктом дискусса Только об'єктом. Такшта на ху4 иди, иван.
no subject
Date: 2015-08-10 03:32 pm (UTC)no subject
Date: 2015-08-11 07:49 pm (UTC)Киевская Русь -- это термин "москальских" историков 18 века. Так называли Россию (Русь по гречески) в период от захвата Киева Олегом до нашествия татар на Русь. Никакой Киевской Руси, как государства с таким названием, не существовало.
Всё величие древней Руси только в том, что это ранняя Россия. Больше ни в чём.
ЗЫ, слово "руський", "руська" не встречается ни в одной летописи, ни в одном источнике до 1596 года (Брестская уния). Как я вся укромова.
no subject
Date: 2015-08-18 02:02 pm (UTC)И заткни свойо вонючее рьіло, грязньій и дурной кацап.
no subject
Date: 2015-08-19 03:07 pm (UTC)