Хіба я сторож брату моєму ?
Nov. 28th, 2015 10:16 pm![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
foshter.livejournal.com posting in ![[community profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/community.png){kind=small}
urb_aOriginally posted by ![[livejournal.com profile]](https://www.dreamwidth.org/img/external/lj-userinfo.gif)
bell_mess at Хіба я сторож брату моєму ?
bell_mess at Хіба я сторож брату моєму ?У нас вдома ніколи не було куснів.
Кусень - надкусаний шматочок хліба чи пиріжка.
Ну знаєте, як то буває? Діти надкусять і покинуть. - Потім доїм.
А потім хліб засохне і вже ніхто не доїдає, бо он свіжий пухкий і теплий стоїть.
У нас всі кусні доїдав батько. І крихти теж. Збирав зі столу, змітав в долоню і їв.
Не тому що хліба не вистачало, не дай Боже, а тому що батько пережив Голодомор.
Він тоді був маленьким хлопчиком, але це не забувається ніколи.
Відтоді і крихти не викидав. І нас навчив.
Я із здивуванням помітив, що несвідомо завжди кладу хліб правильно - шкоринкою догори, щоб лежав красиво. І перевертаю і рівняю, коли хтось покладе не так. Це теж від того виховання з дитинства.
Мене завжди судомить, коли бачу викинутий шматок булочки чи окрайця.
Теж татове виховання.
Колись я записав на касету його розповідь про Голодомор. Кілька разів зупиняв запис, бо тато плакав.
Не можу примусити себе переслухати цей запис ще раз.
Я і так все запам'ятав з першого разу.
Про те, як моя бабуся не відпускала мого тата, тоді ще малого, нікуди від себе і водила за ручку щоб не з'їли.
І про те, як прибігла сусідка в сльозах,бо зникла її донечка.
І про те, як люди пішли її шукати, видивляючись в якій хаті із комина іде дим, а значить там топиться в печі.
І як знайшли в тій хаті безумну від голоду жінку а на припічку баняк із розрубаною і звареною дитиною.
І як мати витягала голими руками з окропу і цілувала розварену половинку обличчя своєї Танечки.
І як син безумної ховався під ліжком і кричав щоб його не чіпали, бо він їв тільки печінку.
І про те, як моя прабабуся рятувала онуків, викладаючи сім збережених дорогоцінних пшеничних зерняток на поріг і зачиняла двері, коли в сіни залітав горобець, щоб їх клювати. А потім ганчіркою збивала того горобця і варила з нього юшку для дітей. А зернятка знову загортала в хусточку і тримала при собі, нікому не довіряючи цей скарб, і плакала, коли онуки просили одне зернятко посмоктати.
Пам'ятаю про те, як в село Сабадаш приїхали із Жашкова на бричках комісари в шкірянках і комісарки в червоних хустинках. І як ходили із красноармєйцами з рушницями і наганами по хатах, забираючи все що можна було з'їсти. А торбинку крупи, яку бабуся сховала в колисці під немовлятком знайшли і висипали надворі птахам, бо дитинка її запісяла.
І як цукор викладали просто в мішках на землю перед огорожею цукрозаводу у Верхнячці, бо не було де його тримати, оскільки вся територія заводу була завалена тими мішками. Дощ розмивав той цукор по навколишнім полям, і люди вночі повзли і їли солодку землю. А червоноармійці не підпускали людей до цієї Божої їжі і убивали їх штиками, щоб не витрачати кулі.
І ще пам'ятаю, як ми вивчали у моєму морському виші класичний випадок втрати судном несхитності- це коли в Чорному морі затонув танкер,який замість нафти завантажили на продаж за кордон пшеницею в Одеському порту. Під час шторму пшениця змістилася на один борт і танкер,не пристосований для сипкого вантажу, перекинувся. Це було в "голодний" 1933 рік, коли комуністичній владі не вистачало суховантажних суден для вивоза пшениці з України і використовували для цього танкери. Зерно вивозили за кордон танкерами,а в цей час в європейській житниці - Україні вмирали мільйони українців,у яких окупаційна влада відібрала їжу.
А головне пам*ятаю про те, що із комісарами ходили по хатах місцеві "активісти"- "партєйні" комнезамівці і комсомольці, які потім теж виздихали від голоду, що самі допомагали організовувати за злиденний пайок і похвалу від окупантів.
І не було кому захистити беззбройних українських селян. Не було української армії, українських воїнів і українських вождів.
Зате були в очепленні червоноармійці із Рязані і Вологди із штиками, комісари в шкірянках із Москви і Пітера із наганами і катівнями. А ще свої запроданці і гниди.
Спогади про Голодомор-геноцид це привід не тільки поплакати і посумувати.
Це примус до дії.
Хочеш вижити? Не хочеш щоб наших дітей вбивали і нищили наш український народ?
Дій !
Те що окупантів із північного "братського" народу треба нищити - це аксіома. Це як вошей вбивати.
А із своїми Каїнами треба вчиняти не так.
Запорозькі козаки мали свою кару для таких "активістів", які вбивали своїх.
Викопували глибоку могилу, опускали туди вбивцю, а на плечі йому клали домовину із убитим. І так засипали їх разом.
Зраджуєш Україну? Нищиш українську армію? Крадеш у війська і волонтерів? Торгуєш із ворогом? Продаєш народ свій? Співробітничаєш із окупантом? Вихваляєш убивць? Розказуєш про те,що "голод бил вєздє"? Брешеш, що "тогда бил нєурожай" ? Патякаєш про те ,що "украінци убівалі самі сєбя"?
- В яму !
І на плечі домовину із загиблими від Голодомору і війни, із кусниками хліба, із зерном і звареними дітьми, із солодкою землею і вкраденим життям поколінь українців.
Важка та домовина..
Засипаємо, хлопці та дівчата!
Кожен по жмені,не зупиняємось.Щодня.
І дітей привчайте ті жмені кидати...
https://site.ua/lirnyksashko/1757-hiba-ya-storoj-bratu-moemu-/
Кусень - надкусаний шматочок хліба чи пиріжка.
Ну знаєте, як то буває? Діти надкусять і покинуть. - Потім доїм.
А потім хліб засохне і вже ніхто не доїдає, бо он свіжий пухкий і теплий стоїть.
У нас всі кусні доїдав батько. І крихти теж. Збирав зі столу, змітав в долоню і їв.
Не тому що хліба не вистачало, не дай Боже, а тому що батько пережив Голодомор.
Він тоді був маленьким хлопчиком, але це не забувається ніколи.
Відтоді і крихти не викидав. І нас навчив.
Я із здивуванням помітив, що несвідомо завжди кладу хліб правильно - шкоринкою догори, щоб лежав красиво. І перевертаю і рівняю, коли хтось покладе не так. Це теж від того виховання з дитинства.
Мене завжди судомить, коли бачу викинутий шматок булочки чи окрайця.
Теж татове виховання.
Колись я записав на касету його розповідь про Голодомор. Кілька разів зупиняв запис, бо тато плакав.
Не можу примусити себе переслухати цей запис ще раз.
Я і так все запам'ятав з першого разу.
Про те, як моя бабуся не відпускала мого тата, тоді ще малого, нікуди від себе і водила за ручку щоб не з'їли.
І про те, як прибігла сусідка в сльозах,бо зникла її донечка.
І про те, як люди пішли її шукати, видивляючись в якій хаті із комина іде дим, а значить там топиться в печі.
І як знайшли в тій хаті безумну від голоду жінку а на припічку баняк із розрубаною і звареною дитиною.
І як мати витягала голими руками з окропу і цілувала розварену половинку обличчя своєї Танечки.
І як син безумної ховався під ліжком і кричав щоб його не чіпали, бо він їв тільки печінку.
І про те, як моя прабабуся рятувала онуків, викладаючи сім збережених дорогоцінних пшеничних зерняток на поріг і зачиняла двері, коли в сіни залітав горобець, щоб їх клювати. А потім ганчіркою збивала того горобця і варила з нього юшку для дітей. А зернятка знову загортала в хусточку і тримала при собі, нікому не довіряючи цей скарб, і плакала, коли онуки просили одне зернятко посмоктати.
Пам'ятаю про те, як в село Сабадаш приїхали із Жашкова на бричках комісари в шкірянках і комісарки в червоних хустинках. І як ходили із красноармєйцами з рушницями і наганами по хатах, забираючи все що можна було з'їсти. А торбинку крупи, яку бабуся сховала в колисці під немовлятком знайшли і висипали надворі птахам, бо дитинка її запісяла.
І як цукор викладали просто в мішках на землю перед огорожею цукрозаводу у Верхнячці, бо не було де його тримати, оскільки вся територія заводу була завалена тими мішками. Дощ розмивав той цукор по навколишнім полям, і люди вночі повзли і їли солодку землю. А червоноармійці не підпускали людей до цієї Божої їжі і убивали їх штиками, щоб не витрачати кулі.
І ще пам'ятаю, як ми вивчали у моєму морському виші класичний випадок втрати судном несхитності- це коли в Чорному морі затонув танкер,який замість нафти завантажили на продаж за кордон пшеницею в Одеському порту. Під час шторму пшениця змістилася на один борт і танкер,не пристосований для сипкого вантажу, перекинувся. Це було в "голодний" 1933 рік, коли комуністичній владі не вистачало суховантажних суден для вивоза пшениці з України і використовували для цього танкери. Зерно вивозили за кордон танкерами,а в цей час в європейській житниці - Україні вмирали мільйони українців,у яких окупаційна влада відібрала їжу.
А головне пам*ятаю про те, що із комісарами ходили по хатах місцеві "активісти"- "партєйні" комнезамівці і комсомольці, які потім теж виздихали від голоду, що самі допомагали організовувати за злиденний пайок і похвалу від окупантів.
І не було кому захистити беззбройних українських селян. Не було української армії, українських воїнів і українських вождів.
Зате були в очепленні червоноармійці із Рязані і Вологди із штиками, комісари в шкірянках із Москви і Пітера із наганами і катівнями. А ще свої запроданці і гниди.
Спогади про Голодомор-геноцид це привід не тільки поплакати і посумувати.
Це примус до дії.
Хочеш вижити? Не хочеш щоб наших дітей вбивали і нищили наш український народ?
Дій !
Те що окупантів із північного "братського" народу треба нищити - це аксіома. Це як вошей вбивати.
А із своїми Каїнами треба вчиняти не так.
Запорозькі козаки мали свою кару для таких "активістів", які вбивали своїх.
Викопували глибоку могилу, опускали туди вбивцю, а на плечі йому клали домовину із убитим. І так засипали їх разом.
Зраджуєш Україну? Нищиш українську армію? Крадеш у війська і волонтерів? Торгуєш із ворогом? Продаєш народ свій? Співробітничаєш із окупантом? Вихваляєш убивць? Розказуєш про те,що "голод бил вєздє"? Брешеш, що "тогда бил нєурожай" ? Патякаєш про те ,що "украінци убівалі самі сєбя"?
- В яму !
І на плечі домовину із загиблими від Голодомору і війни, із кусниками хліба, із зерном і звареними дітьми, із солодкою землею і вкраденим життям поколінь українців.
Важка та домовина..
Засипаємо, хлопці та дівчата!
Кожен по жмені,не зупиняємось.Щодня.
І дітей привчайте ті жмені кидати...
https://site.ua/lirnyksashko/1757-hiba-ya-storoj-bratu-moemu-/
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
no subject
Date: 2015-11-28 08:01 pm (UTC)В связи с распространением подобных беспорядков власти призвали армейские части для охраны запасов, и солдаты - это были не украинцы, а в основном русские или представители других национальностей, - не колеблясь пускали в ход оружие для защиты реквизированного зерна.
Путем различных законодательных мер советские власти усиливали губительное воздействие голода. Эти меры были направлены на то, чтобы жертвы нигде не могли найти продовольствие и не могли покинуть регион бедствия. Заслуживают упоминания:
- закон от 7 августа 1932 г. о защите социалистической собственности, запрещающий людям, умирающим от голода, под страхом самого жестокого наказания брать зерно, гниющее на складах или сваленное у железнодорожных станций;
- законы от 13 сентября 1932 г. и от 17 марта 1933 г., прикрепляющие крестьян к земле и запрещающие им оставлять свои колхозы в поисках другой работы иначе чем с разрешения колхозного руководства;
- закон от 4 декабря 1932 г., устанавливающий особый паспортный режим, который делал невозможным для людей, ставших жертвами голода, переезд на другое место без официального разрешения. Крестьян, стремившихся вырваться за пределы Украины, чтобы избежать голодной смерти, насильственно возвращали назад.
http://www.bibliotekar.ru/golodomor/30.htm