urb_a | Олександр Довженко про побєдобєсіє.

1945
"Не було ні павзи, ні траурного маршу, ні мовчання. ... Тридцять, якщо не сорок мільйонів жертв і героїв ніби провалились в землю або й зовсім не жили ... Мені стало сумно, і я вже далі не інтересувався нічим. ... Мені було жалко убитих. Героїв, мучеників, жертв. Вони лежали в землі, безсловесні. Перед величчю їх пам’яті, перед кров’ю й муками не стала площа на коліна, не замислилися, не зітхнула, не зняла шапки. Мабуть, так і треба. Чи, може, ні? Бо чого ж плакала весь день природа? Чого лилися з неба сльози? Невже віщували живим?"

1946
"Огні горять. Музика грає. Майорять кров'ю стяги Перемоги. Гримить майдан Червоний під тягарем іржавої надлюдської божественної слави. Скрегочуть танки, виють радіо-поети панегірики маршалам, коням, залізу і знакам нагрудним великих подій. Салюти. Горді плани. Міжнарожний вплив. Свято Перемоги. А на полі, запрягшись у плуг, напруживши м'язи і голови зігнувши від потуги, орали вдови й корови і тихо плакали, вмиваючи слізьми свої права і обов'язки неухильні <...> О світе лихий! Що тобі до них? <...> І будь проклятий всяк, хто п'є, жере й сміється, пишучи сьогодні про добробут. І будуть проклята пафосна лож в устах його".