Дологічне мислення
Jan. 16th, 2018 12:24 am![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
vnukbanderivca.livejournal.com posting in ![[community profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/community.png){kind=small}
urb_aДологічне мислення, як таке. Перелічимо характерні функціональні риси дологічного мислення, за якими й можна судити про його наявність.
1. На перше місце слід поставити, можливо, один визначальний факт — функціонально обмежену поємність мислення. Вона — в нормі, зустрічається як у малих дітей, так і в літніх старих. Коротко та наочно, це можна втілити до слів: “більше одної думки нараз — до голови не міститься”.
Підкреслимо тут, що йдеться не тільки й не стільки про реальну поємність мозку, скільки про функціональну, — його посилену домінантність. Перша, основна думка, набуває сили домінанти, сили внутрішнього імпринтінгу, витіснюючи всі останні; поводить себе немов оте пташеня зозулі у чужому гнізді.
Але, ніж читати описи, краще хоч раз побачити на власні очі, почути самому.
Прислухайтеся до бесіди двох не зіпсованих ні освітою, ні вихованням “простих совєтскіх людєй”; помилуйтеся, як воно весь час товче одне одному про те саме, скільки разів повторюється та починає спочатку… Смішно й сумно.
До того, ця перша та основна думка — далеко не завжди є насправді такою в схемі подальшого, навіть логічного розумування, а з цього може виникнути самостійна низка непорозумінь.
Посилена домінантність заважає хуткій переміні думок, гальмує хід процесів мислення, оскільки вже елементарне логічне заключения типу: “Людина — смертна. Іван — людина, значить Іван смертний”, вимагає подвійної зміни центрів уваги.
2. Осмислення будь–якої реальності, це відтворення, шляхом спостереження та розумування, тих ланцюжків подій, що пов’язують причину та її наслідки. Дологічне мислення в цьому, як правило, безсиле. А звідси плинуть, принаймні, два висновки.
По–перше, ніколи не можуть бути виявлені справжні причини того чи іншого, отже… Коли йдеться про щось негативне — боряться тільки проти наслідків, ніколи — проти причини; бо вона так і залишається не з’ясованою.
По–друге, врешті–решт, незнання причини замінюється вимисленням більш–менш універсального чинника. Для дикуна — це різні духи, злі або й добрі. Для середньовічного чернеця — незмінно диявол. Коли він, хильнувши напередодні зайвого, та описуючи життя чергового неіснуючого мученика, — перевертає тремтячою рукою чорнилку, він певний, що це йому підштовхнув руку диявол. Коли червоний директор із лікнепівською освітою переобтяжував машину та вона ламалася, — все було ясне: її поламав “врєдітєль”, “враг”. Ним, як правило, виявлявся булий інженер або майстер, що знався на справах та попереджував заздалегідь, що машина такого не витримає. Отже, в дологічному мисленні це норма: “враг нє дрємлєт, дєйствуєт враг”.
Не відмовимо собі в приємності навести досить характерного та барвистого уривку з гарантовано пролетарського письменника, Бориса Горбатова, краще — не написати:
Так впервые увидел я врага с плоскогубцами в руках, как видел раньше врага с кулацким обрезом подмышкой, а потом врага с автоматом наперевес, и врага с вечным золотым пером и фотоаппаратом “контакс” через плечо, и врага в безукоризненном дипломатическом фраке. О, сколько врагов завывало и бесновалось вокруг нашей стройки, они и сейчас не перевелись.
Красиво, чи не так? Такий собі “парад–аллє врагов всєх мастєй”. (“оні і сейчас нє пєрєвєлісь”, — вони ніколи не переводились і не переведуться. Бо більшовики, по–перше, — досконало уміли створювати собі ворогів (“кто нє с намі — тот враг”), а по–друге, — вони вороги завжди існуватимуть в свідомості людей, що користуються дологічним мисленням.
Але, шкода не помітити, є в цьому біснуванні з “врагамі”, — й елемент примітивної, дикунської ж логіки. Він полягає на тому, що ми ж — самі кращі в світі, будуємо небачене й нечуване, — рай для людей на землі. А значить? — значить нам всі повинні заздрити, нас всі повинні ненавидіти. Не за всезагальний бестіальний терор ЧК, не за розправи з “врагамі”, ні. А саме й тільки — за “свєтлоє будущєє”. Саме це мав на увазі “вєлікій Сталін”, коли вчив, що з кожним новим успіхом соціалізму “в одной, отдєльной странє” — шалено зростає й опір його ворогів, “агєнтов буржуазіі”.
А це вже — своєрідна логіка божевільного, бо манія величі та манія переслідування, — у божевільного нероздільні. Бо переслідують вороги, — за віщо? — саме зе велич, за те, що кращий від інших.
В пом’якшеному вигляді цю ж думку про фіктивного ворога можна зустріти в газетних виразах: “Тут дєйствуют опрєдєлєнниє сіли”, “Ето вигодно опрєдєлєнним сілам” і т. і. Але, що ж то за “сіли”? Бо “опрєдєлєнниє”, — це щось дуже, дуже “нєопрєдєлєнноє”…
Те, що цим ворогом є, насамперед та здебільшу, — своя власна дурість, таке — бачите, — ніколи й на думку не спадае.
Відмітимо тут, що введення фіктивних, неіснуючих реалій, на кшталт “духів”, “диявола”, “врага” або “сіл”, — здатне повернути на хибний шлях і цілком послідовне, логічне розумування. Це вперше помітив професор Оксфорду в Англії, Вільям Окгем (1290–1349), що сформулював універсальний принцип: виключати з логічного процесу будь–які реалії, справжнє існування яких — вичерпно не доведене, так звана “бритва Окгема”. Принцип, відомий вже більше шести (!) століть, та, як бачите, — не всюди…
3. Дологічне мислення — протирічливе: воно досить часто (система!), сполучає те, що не сполучується. А, як учив іще в Х ст. кайсарос ромеїв, освічений Константінос УІІ (Порфірогенетес): “Сполучення того, що не сполучується, — є першою та найбільшою брехнею”.
Зауважимо, що ця типова риса дикунського мислення — сполучувати те, що не сполучується, нечекано знайшла собі чималу підпору в “наукє наук” — діалектичному матеріалізмові. Починаючи з ідіотичної тези “всєобщєй взаімосвязі” та покінчуючи на перекрученні діалектики, відкриття великого Гегеля, що його так звульгарізували до ступеню звичайного безглуздя “основоположній марксізма–ленінізма”. Які теж не чужі були дологічному мисленню.
Ствердимо, що всє в міре “взаімосвязано” — то й є, власне, уявлення дикуна. Якби воно дійсно так було, то світ був би непізнавальним взагалі, в принципі. На щастя — це світ дуже слабих взаємодій, та це й тільки це дає нам деякі можливості розібратися в ньому. Що ж до “діалєктікі”…
Пригадую, як один викладач цієї “наукі наук”, котрий добре знав їй справжню ціну, — вишукував у “класиків” найбільш дурні протиріччя (яких можна назбирати чималенько) та демонстрував студентам, супроводжуючи досить скупим власним коментарем: “Что ето — путаніца, протіворєчіє? Нєт! — діалєктіка!!”
4. Важливою стороною дологічного мислення є погана здатність розрізнювати, диференціювати дійсність. Формулюючи це знову коротко та виразно, це “нездатність відрізнити супу від помиїв”.
Така недолугість — теж неоднопланова, та проявляе себе, насамперед, у бажанні всіх стригти під одну гребінку.
Пам’ятаєте, коли треба було, час від часу, піднімати дисципліну, яка знову була занепала? — повинні були піднімати конче всі! Або, економіка должна бить економной” — заощаджувати всім абсолютно! А тому, хто послався б на те, що він і так дисціплінований та ощадливий (а були ж і такі!), — не позаздрити. В парткомі таких відразу ставили на місце. От і виходило, що кращі — були в найгіршому стані: їм не було чим відповісти на черговий заклик партії. Яка вживала і вживає — суто, зразково дологічного мислення.
А тому й провалювалися, кінець кінцем, чергові кампанії, полишуючи сліди тільки в паперах.
Зворотній бік уніфікації та однакового підходу до всіх — подвійні стандарти; тут же, за прикладами далеко не ходити.
Чи не найяскравішою даниною дологічному мисленню стало в “новій” післясоюзній Росії, утворення так званих “субъєктов фєдєраціі”. В ній, “єдіной і нєдєлімой”, час узяв своє та рештки недонищених нею народів — почали вимагати свого незаперечного права на національне самовизначення.
Але, яке вже там самовизначення, коли мало хто з них пам’ятає, а чи була в них колись своя, не російська мова? — та всі вони міцно та невідривно — намертво прив’язані до Москви економічно. Отже… ерзац самовизначення отримав назву “сувєрєнітєта” та булі народи, нації, — стали “субъєктамi фєдєраціі”. Хоч, як і перед тим, не було навіть певно відоме, — а хто ж, власне, в отій “фєдєрації” — був сфедерувався? Чи не ті “автономниє рєспублікі”? — трохи менше “самовизначені” ніж оті “бантустани” в булій Південній Африці.
Але, все це є, покищо, в рамках якоїсь історичної логіки. Повне її порушення наступило тоді, коли російські, імперські частини Росії, — почали й для себе вимагати “суверенітета”, статусу “субъєктов фєдєрації”, тобто — повели себе як національні утворення.
Таке щось виглядає, як свідоме намагання розпустити, розчинити національне самовизначення в регіональному самоуправлінні, та таким, можливо для когось було, але… Але, загальне сприйняття подібного мавпування, як чогось належного, нормального, — безпомилково свідчить про домінацію дологічного мислення.
Саме оте мавпування — один стандарт для абсолютно різних, — є щось не ліпше, ніж подвійний стандарт для однакових.
Росія є фєдєрацією за Конституцією, тобто — складена з частин, але… вона “єдіна і нєдєліма”. Соборна Україна? — вона має бути тільки федеративною: “регіональноє самоуправленіє” (щоб як не вдасться знову загарбати разом — розтаскати по частинах). Росія? — “незавісімая” (від кого?). Україна? — “ігра в самостійность”.
Творці геноциду на Балканах, агресори серби? — до них треба застосувати таке саме ставлення, як і до їх жертов. Прийняття цієї, нав’язаної Росією точки зору, хибної в основі, — розтягнуло конфлікт у Боснії на три роки (!). В той час, як сили НАТО могли б ліквідувати агресію (вкупі з агресором), — за якийсь місяць.
5. Обмеженість та зла здатність до розрізнювання, породжує, в свою чергу, нерозбірливість у засобах. Як знову формулювати це коротко та виразно, — назвемо це “заколочуванням цвяхів мікроскопом”. Перша та головна думка — “треба заколотити цвяха”; чим — то вже друга. Отже, як нема молотка — заколочують хоч мікроскопом.
Тут досить лише навести нескінченні совєцькі використання працівників вищої кваліфікації — де завгодно: на прибиранні снігу, на перебиранні овочів на базах, на прополці сільськогосподарських культур… Важко оцінити ту шкоду, матеріальну та духовну, яку спричинив суспільству цей перманентний комуністичний балаган...
...Можливо, саме тому Союз прийшов до руїни та розпався, на щастя для цілого світу. Бо так і не встиг засвоїти “нового мислення”.
Завдяки дологічному мисленню він був справжнім театром політичного абсурду, який продовжує буяти в його останньому заповіднику — Росії. Чимало з цього політичного абсурду наслідували, на жаль, і ми. Вкупі з численними “лєнінцамі” (як “вєрнимі”, так і всякими іншими). Це все й треба долати; за будь–яку ціну.
Дві культури. Боргардт Олександр
1. На перше місце слід поставити, можливо, один визначальний факт — функціонально обмежену поємність мислення. Вона — в нормі, зустрічається як у малих дітей, так і в літніх старих. Коротко та наочно, це можна втілити до слів: “більше одної думки нараз — до голови не міститься”.
Підкреслимо тут, що йдеться не тільки й не стільки про реальну поємність мозку, скільки про функціональну, — його посилену домінантність. Перша, основна думка, набуває сили домінанти, сили внутрішнього імпринтінгу, витіснюючи всі останні; поводить себе немов оте пташеня зозулі у чужому гнізді.
Але, ніж читати описи, краще хоч раз побачити на власні очі, почути самому.
Прислухайтеся до бесіди двох не зіпсованих ні освітою, ні вихованням “простих совєтскіх людєй”; помилуйтеся, як воно весь час товче одне одному про те саме, скільки разів повторюється та починає спочатку… Смішно й сумно.
До того, ця перша та основна думка — далеко не завжди є насправді такою в схемі подальшого, навіть логічного розумування, а з цього може виникнути самостійна низка непорозумінь.
Посилена домінантність заважає хуткій переміні думок, гальмує хід процесів мислення, оскільки вже елементарне логічне заключения типу: “Людина — смертна. Іван — людина, значить Іван смертний”, вимагає подвійної зміни центрів уваги.
2. Осмислення будь–якої реальності, це відтворення, шляхом спостереження та розумування, тих ланцюжків подій, що пов’язують причину та її наслідки. Дологічне мислення в цьому, як правило, безсиле. А звідси плинуть, принаймні, два висновки.
По–перше, ніколи не можуть бути виявлені справжні причини того чи іншого, отже… Коли йдеться про щось негативне — боряться тільки проти наслідків, ніколи — проти причини; бо вона так і залишається не з’ясованою.
По–друге, врешті–решт, незнання причини замінюється вимисленням більш–менш універсального чинника. Для дикуна — це різні духи, злі або й добрі. Для середньовічного чернеця — незмінно диявол. Коли він, хильнувши напередодні зайвого, та описуючи життя чергового неіснуючого мученика, — перевертає тремтячою рукою чорнилку, він певний, що це йому підштовхнув руку диявол. Коли червоний директор із лікнепівською освітою переобтяжував машину та вона ламалася, — все було ясне: її поламав “врєдітєль”, “враг”. Ним, як правило, виявлявся булий інженер або майстер, що знався на справах та попереджував заздалегідь, що машина такого не витримає. Отже, в дологічному мисленні це норма: “враг нє дрємлєт, дєйствуєт враг”.
Не відмовимо собі в приємності навести досить характерного та барвистого уривку з гарантовано пролетарського письменника, Бориса Горбатова, краще — не написати:
Так впервые увидел я врага с плоскогубцами в руках, как видел раньше врага с кулацким обрезом подмышкой, а потом врага с автоматом наперевес, и врага с вечным золотым пером и фотоаппаратом “контакс” через плечо, и врага в безукоризненном дипломатическом фраке. О, сколько врагов завывало и бесновалось вокруг нашей стройки, они и сейчас не перевелись.
Красиво, чи не так? Такий собі “парад–аллє врагов всєх мастєй”. (“оні і сейчас нє пєрєвєлісь”, — вони ніколи не переводились і не переведуться. Бо більшовики, по–перше, — досконало уміли створювати собі ворогів (“кто нє с намі — тот враг”), а по–друге, — вони вороги завжди існуватимуть в свідомості людей, що користуються дологічним мисленням.
Але, шкода не помітити, є в цьому біснуванні з “врагамі”, — й елемент примітивної, дикунської ж логіки. Він полягає на тому, що ми ж — самі кращі в світі, будуємо небачене й нечуване, — рай для людей на землі. А значить? — значить нам всі повинні заздрити, нас всі повинні ненавидіти. Не за всезагальний бестіальний терор ЧК, не за розправи з “врагамі”, ні. А саме й тільки — за “свєтлоє будущєє”. Саме це мав на увазі “вєлікій Сталін”, коли вчив, що з кожним новим успіхом соціалізму “в одной, отдєльной странє” — шалено зростає й опір його ворогів, “агєнтов буржуазіі”.
А це вже — своєрідна логіка божевільного, бо манія величі та манія переслідування, — у божевільного нероздільні. Бо переслідують вороги, — за віщо? — саме зе велич, за те, що кращий від інших.
В пом’якшеному вигляді цю ж думку про фіктивного ворога можна зустріти в газетних виразах: “Тут дєйствуют опрєдєлєнниє сіли”, “Ето вигодно опрєдєлєнним сілам” і т. і. Але, що ж то за “сіли”? Бо “опрєдєлєнниє”, — це щось дуже, дуже “нєопрєдєлєнноє”…
Те, що цим ворогом є, насамперед та здебільшу, — своя власна дурість, таке — бачите, — ніколи й на думку не спадае.
Відмітимо тут, що введення фіктивних, неіснуючих реалій, на кшталт “духів”, “диявола”, “врага” або “сіл”, — здатне повернути на хибний шлях і цілком послідовне, логічне розумування. Це вперше помітив професор Оксфорду в Англії, Вільям Окгем (1290–1349), що сформулював універсальний принцип: виключати з логічного процесу будь–які реалії, справжнє існування яких — вичерпно не доведене, так звана “бритва Окгема”. Принцип, відомий вже більше шести (!) століть, та, як бачите, — не всюди…
3. Дологічне мислення — протирічливе: воно досить часто (система!), сполучає те, що не сполучується. А, як учив іще в Х ст. кайсарос ромеїв, освічений Константінос УІІ (Порфірогенетес): “Сполучення того, що не сполучується, — є першою та найбільшою брехнею”.
Зауважимо, що ця типова риса дикунського мислення — сполучувати те, що не сполучується, нечекано знайшла собі чималу підпору в “наукє наук” — діалектичному матеріалізмові. Починаючи з ідіотичної тези “всєобщєй взаімосвязі” та покінчуючи на перекрученні діалектики, відкриття великого Гегеля, що його так звульгарізували до ступеню звичайного безглуздя “основоположній марксізма–ленінізма”. Які теж не чужі були дологічному мисленню.
Ствердимо, що всє в міре “взаімосвязано” — то й є, власне, уявлення дикуна. Якби воно дійсно так було, то світ був би непізнавальним взагалі, в принципі. На щастя — це світ дуже слабих взаємодій, та це й тільки це дає нам деякі можливості розібратися в ньому. Що ж до “діалєктікі”…
Пригадую, як один викладач цієї “наукі наук”, котрий добре знав їй справжню ціну, — вишукував у “класиків” найбільш дурні протиріччя (яких можна назбирати чималенько) та демонстрував студентам, супроводжуючи досить скупим власним коментарем: “Что ето — путаніца, протіворєчіє? Нєт! — діалєктіка!!”
4. Важливою стороною дологічного мислення є погана здатність розрізнювати, диференціювати дійсність. Формулюючи це знову коротко та виразно, це “нездатність відрізнити супу від помиїв”.
Така недолугість — теж неоднопланова, та проявляе себе, насамперед, у бажанні всіх стригти під одну гребінку.
Пам’ятаєте, коли треба було, час від часу, піднімати дисципліну, яка знову була занепала? — повинні були піднімати конче всі! Або, економіка должна бить економной” — заощаджувати всім абсолютно! А тому, хто послався б на те, що він і так дисціплінований та ощадливий (а були ж і такі!), — не позаздрити. В парткомі таких відразу ставили на місце. От і виходило, що кращі — були в найгіршому стані: їм не було чим відповісти на черговий заклик партії. Яка вживала і вживає — суто, зразково дологічного мислення.
А тому й провалювалися, кінець кінцем, чергові кампанії, полишуючи сліди тільки в паперах.
Зворотній бік уніфікації та однакового підходу до всіх — подвійні стандарти; тут же, за прикладами далеко не ходити.
Чи не найяскравішою даниною дологічному мисленню стало в “новій” післясоюзній Росії, утворення так званих “субъєктов фєдєраціі”. В ній, “єдіной і нєдєлімой”, час узяв своє та рештки недонищених нею народів — почали вимагати свого незаперечного права на національне самовизначення.
Але, яке вже там самовизначення, коли мало хто з них пам’ятає, а чи була в них колись своя, не російська мова? — та всі вони міцно та невідривно — намертво прив’язані до Москви економічно. Отже… ерзац самовизначення отримав назву “сувєрєнітєта” та булі народи, нації, — стали “субъєктамi фєдєраціі”. Хоч, як і перед тим, не було навіть певно відоме, — а хто ж, власне, в отій “фєдєрації” — був сфедерувався? Чи не ті “автономниє рєспублікі”? — трохи менше “самовизначені” ніж оті “бантустани” в булій Південній Африці.
Але, все це є, покищо, в рамках якоїсь історичної логіки. Повне її порушення наступило тоді, коли російські, імперські частини Росії, — почали й для себе вимагати “суверенітета”, статусу “субъєктов фєдєрації”, тобто — повели себе як національні утворення.
Таке щось виглядає, як свідоме намагання розпустити, розчинити національне самовизначення в регіональному самоуправлінні, та таким, можливо для когось було, але… Але, загальне сприйняття подібного мавпування, як чогось належного, нормального, — безпомилково свідчить про домінацію дологічного мислення.
Саме оте мавпування — один стандарт для абсолютно різних, — є щось не ліпше, ніж подвійний стандарт для однакових.
Росія є фєдєрацією за Конституцією, тобто — складена з частин, але… вона “єдіна і нєдєліма”. Соборна Україна? — вона має бути тільки федеративною: “регіональноє самоуправленіє” (щоб як не вдасться знову загарбати разом — розтаскати по частинах). Росія? — “незавісімая” (від кого?). Україна? — “ігра в самостійность”.
Творці геноциду на Балканах, агресори серби? — до них треба застосувати таке саме ставлення, як і до їх жертов. Прийняття цієї, нав’язаної Росією точки зору, хибної в основі, — розтягнуло конфлікт у Боснії на три роки (!). В той час, як сили НАТО могли б ліквідувати агресію (вкупі з агресором), — за якийсь місяць.
5. Обмеженість та зла здатність до розрізнювання, породжує, в свою чергу, нерозбірливість у засобах. Як знову формулювати це коротко та виразно, — назвемо це “заколочуванням цвяхів мікроскопом”. Перша та головна думка — “треба заколотити цвяха”; чим — то вже друга. Отже, як нема молотка — заколочують хоч мікроскопом.
Тут досить лише навести нескінченні совєцькі використання працівників вищої кваліфікації — де завгодно: на прибиранні снігу, на перебиранні овочів на базах, на прополці сільськогосподарських культур… Важко оцінити ту шкоду, матеріальну та духовну, яку спричинив суспільству цей перманентний комуністичний балаган...
...Можливо, саме тому Союз прийшов до руїни та розпався, на щастя для цілого світу. Бо так і не встиг засвоїти “нового мислення”.
Завдяки дологічному мисленню він був справжнім театром політичного абсурду, який продовжує буяти в його останньому заповіднику — Росії. Чимало з цього політичного абсурду наслідували, на жаль, і ми. Вкупі з численними “лєнінцамі” (як “вєрнимі”, так і всякими іншими). Це все й треба долати; за будь–яку ціну.
Дві культури. Боргардт Олександр
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}