urb_a | Втеча і злочини, каральний шлях Богунського полку 44-ї дивізії Червоної армії літом 1941 р.

Червоний командир, уродженець Наддніпрянщини Семен Старов, який після війни опинився на американському континенті, у спогадах про початок війни, що застав його в Богунському полку 44-ї дивізії 12-ї армії на угорсько-радянському кордоні в Карпатах, згадував про бої з українськими повстанцями на території Івано-Франківської і Тернопільської областей.

«Дальший відступ дивізії, а точніше її полків, був зв'язаний безпосередньо з жорстокими безперервними боями з українськими партизанами. Дорога від Карпат аж до Бучача понад 250 км, якою проходив Богунський полк, вкрилася незчисленними трупами вояків дивізії та українських партизанів. Склалося так, що дивізія воювала не проти німців, а проти партизанів. [...]

Цим разом тим ворогом були українські партизани: вони зустріли полк в селі «Х» сильним гвинтівочним та кулеметним вогнем. Як по команді на перші військові підрозділи, що входили до села, посипалися кулі, гранати. Колони заметушилися. — Банди! — блискавично рознеслося по полку. — Напали українські банди!..

Полк стрепенувся. Пролунала команда до бою. І так, як хижак, почувши запах свіжої крові, кидається на свою жертву, так полк кинувся на село. За мить воно було окружене. Запрацювала зброя, спалахнули вогні... І полк вийшов переможцем. Вистріли замовкли, зате над селом розносився запах свіжої крові, чад пожарищ, над селом роздавався розпачливий крик. У цьому бою полк втратив понад 60 вояків. Скільки було вбито з боку партизанів — невідомо. Одне тільки відомо — це те, що розстрілювалося все, що тільки було похоже на мужчину. Такий був наказ. Хто з мужчин попався на очі вояків, той одразу ж розстрілювався. А з мужчинами загинуло багато жінок і дітей, бо всі хати понад дорогами обстрілювалися, а також закидалися гранатами. Гранати кидали також і в підвали і різні будівлі. Внаслідок цього виникли великі пожари. Розправа була жорстока. І при цьому ніхто не запитував, хто винний, а хто ні — карали всіх підряд. [...]

В сусідньому селі «3» полк знову наскочив на українських партизанів. Повторилася та сама картина, що й у попередньому селі. Правда, у цьому селі основна група партизанів уникла такої розправи. Розправа над мирним населенням не була такою жорстокою, бо по слідах полку наступали вже німці...»

Патриляк І. «Встань і борись! Слухай і вір...»: українське націоналістичне підпілля та повстанський рух (1939-1960 рр.): Монографія / Центр досліджень визвольного руху. — Львів: Часопис, 2012. — С. 104-106.