I. СтасIв-Калинець

[iglusha.livejournal.com]

Нині вигнанець із рідного краю на безбач,

дикими тропами вийшовши з лісу шаленства,

славне своє товариство лишивши під брамою ночі,

- Хто я? – питає себе на дорозі вигнання,-

винен я в тім, що лишився без друзів сьогодні?

Винен я в тім, що, неначе у мушлі,

в краї своїм на безчинність засуджений нині?

Свічка самотності впала під ноги... Лишилось

диво найбільше: світ весь уздріти,

вийшовши з світу... Дармо благаю

зір і небес повернути мені Батьківщину,

попіл із неї залишиться завтра, й назавтра

син мій забуде ім’я свого батька,

стовп соляний стане із жінки небавом.

Тут не тримають мене ні кохання, ні звірі,

ані боги, що вершать свою волю свавільно.

Тут не тримає мене ні покута, ні кара.

Спогад тримає мене і біль безконечний, бо знаю:

Тут ще живу я і тут Батьківщина

єдина до мене промовити може правдиво.

Тут я, самотній, ще чуюся вільний.

Жертву готую із себе не вогнище біле.

І не озветься до мене богиня прозріння:

- Син твій чекає тебе і меча твого син твій чекає!