ИМЕНА НА КАМНЕ

[danieldefo.livejournal.com]

Оригинал взят у putnik1 в ИМЕНА НА КАМНЕ

"" (Watch on YouTube)

Кому лень тратить целый час, здесь и здесь Григорий говорит короче, а суть та же.

Одеса ніколи не була російським містом. Переписи населення 1799 року, середини ХІХ століття та 2001 року свідчать, що понад половину населення Одеси завжди становили українці, - пишет некая Роксана Панащук, далее пространно, со схемами доказывая, что "после провозглашения независимости Украины одесситов начали убеждать, что они живут в российском городе", и вот уже "два десятилетия на деньги соседней державы одесситам и туристам рассказывают альтернативную историю".

О девушке Роксане ни слова.
За двадцать лет надоело, да и бессмысленно бить мошку ладонью.
Она берет массой и напором. Её можно только выкурить, но искорки пока еще только разгораются.
Вот всплыхнет костерок, потянет сизым дымком, тогда и.
Впрочем, роксаны вообще не тема...

На самом деле, кто альтернативщик, а кто нет, известно более чем точно.

В 1897-м, - согласно официальным данным Первой Всероссийское переписи (полностью здесь), подтвержденным перекрестными данными исследователей-демографов, - православными назвали себя 56,3% от общего населения Одессы (403815 душ), в т.ч. "русскими" (по родному языку) самоопределились 183665 - 45,5% (некоторые при этом уточнили, что "великороссы", некоторые, - в частности, богатейшие купцы Яхненко, - что "малоросы", но большинство предпочло просто "русские"), "украинцами" же (по рiдной мове) записались 37925 - 9,4% (в основном, "новопришлые крестьянского сословия").

Спустя без малого 30 лет, в 1926-м, - по итогам Первой, но уже Всесоюзной переписи, когда вопрос о национальности задавался уже не косвенно, а прямо, "русскими" назвали себя 39,2% опрошенных, а "украинцами" - 17,7 %. То есть, если вместе, то те же 56 с лишним процентов, что и в 1897-м. Но внутри произошла перегруппировка: ок. 6% русских ушли в "украинцы". Что совершенно понятно: бушевала первая волна т.н. "коренизации" и власти щемили вовсю всех, кого могли щемить. Именно тогда, к слову сказать, из огромной семьи Топчий стали "украинцами" Нил Георгиевич (старший брат моей бабули Лидуси), убоявшийся разжалования из солистов Оперного театра в хористы, и, - по тем же соображениям, - Мария Георгиевна (младшая бабушкина сестра), прима Одесской оперетты. Остальные шесть братьев и сестер остались тем, кем были от роду, и до конца жизни, собираясь за общим столом, - это я хорошо помню, - добродушно подтрунивали над стесняющимися "украинцами".

На этом, в принципе, можно было бы забить на Роксану с ее бреднями осиновый кол.
Но есть нюанс.

Вершинины, если честно, в Одессе новенькие, всего-то с 1904-го (прапрадед приехал в самый аккурат накануне визита Государя с Наследником), а вот по маминой линии корнигораздо глубже. Первопредок Якоб, шорник, с братом-близнецом Леопольдом, кузнецом, прибыв из-под Лемберка, обосновались в Одессе в зиму с 1812 на 1813 год, сразу после Великой чумы, когда в на треть  опустевший город, отчаянно нуждавшийся в людях, по призыву Санкт-Петербурга потянулись первые евреи-ремесленники, на которых пресловутая "черта оседлости" никаких ограничений не налагала, ставшие вторым поколением коренных детей Мамы.

Но было и первое.

Не знаю, сохранились ли еще эти старые кладбищенские камни, но я их, - примерно дюжину, - видел своими глазами. Без дат, с полустертыми, заросшими мхом, с трудом различимыми фамилиями. Кваснюки, Бодайлы, Осташки, Адабаш и прочая, прочая, прочая. Самые-самые Отцы-Основатели. Козаки с Нерубайского и Куяльницкого хуторов, помогавшие Александру Васильевичу брать Хаджибей, а затем и переехавшие с семьями от лиманов поближе к морю.

И когда Гриня Кваснюк сегодня говорит с экрана то, что говорит,
и когда Пашка Бодайла, мой одноклассник, - мы повидались в 2011-м, - несет "роксан" матом,
и когда Витька Адабаш, с которым мы вместе росли на Бондарева 7, повторяет слово в слово то же самое,
и когда прочая, прочая, прочая скрипят зубами, глядя на лимонно-лазурное безумие,
это уже вердикт, обжалованию не подлежащий.

Правда, малый Осташко, Саня, которого я помню еще совсем пацаном, сдал Маму с потрохами, но, в конце концов, и среди двенадцати апостолом был Иуда. А ставить на Иуд - гиблое дело.

Comments

[deratisator.livejournal.com]

Ликбез для якобы одессита:
…ЯК КОЗАКИ ПО СІЛЬ ХОДИЛИ

З 1540 року відома міждержавна угода між кримським ханом Менглі-Гіреєм та польським королем Сигізмундом про таке: «Купцям Корони й Литви вільно брати сіль у Капчибієві (=Хаджибеї) і, заплативши звичайне мито, розвозити до Києва й Луцька та міст інших». Далі попереджалось: «Якщо в Капчибієві шкоди заподіяно людям королівським, то цар (=хан) це відшкодує».
Добували сіль в озерах і лиманах навколо Хаджибея, який височів на причорноморській кручі на місці нинішньої Одеси. Тутешні соляні запаси мали аж ніяк не місцеве значення. Тому и виник цитований документ найвищих осіб сусідніх держав. Але незважаючи на це, подорож за сіллю для чумаків і купців була справою небезпечною, бо «сіль…збирають на озері Качибейському, а оскільки неподалік нього розташований татарський замок Очаков, то іноді візників солі перехоплюють і беруть в полон татари, разом з двомастами, а іноді й трьомастами возів». Ось тут і постають в обороні «соляників» (чумаків козацького походження») козаки-воїни. Постають взагалі в Північно-Західному Причорномор’ї, де ще до утворення Київської Русі жили східнослов’янські племена – уличі (між Південним Бугом і Дністром), тиверці (між Нижнім Дністром і гирлами Дунаю). Пізніше за будь-яких навал і завойовників краю тут виникали українські поселення, мешканці яких займалися городництвом, виноградарством, рибальством, пасовищним скотарством. Селилися, незважаючи на наруги від пришельців, тяжкі трудові повинності, фізичні розправи аж до взяття в полон і вбивства.
Козаки при захисті «смоляників» самі нападали на татар, та так завзято, що від мурів Хаджибеївської фортеці невдовзі залишилися тільки руїни. Навіть на морі не давали вони споко. Завойовникам. Турецький мандрівник Евлія Челебі засвідчував: «…Через ці місця пролягає головний шлях кораблів, котрі йдуть з Акермана (Бєлгород-Дністровський) до Очакова і далі в Крим. Але козаки збираються у ватаги і очікують біля місць, зручних для стоянки суден, і ніхто з подорожніх не може бути у захисті від того, щоб не бути пійманим. Борони нас Боже, це дуже небезпечний шлях». Той же Челебі доволі однозначно висловився з приводу приналежності територій навколо Хаджибея: «Протилежний (лівий за течією) берег Дністра – це справжній край козаків».
ТО ЧОМУ ТОДІ ПРОДОВЖУЮТЬ ЗАЗІХАТИ НА НИХ РІЗНІ ПРИШЕЛЬЦІ?

[deratisator.livejournal.com]

…ЯК КОЗАКИ СВІЙ КРАЙ БОРОНИЛИ

Турки, прагнучи будь-що закріпитися в Північно-Західному Причорномор’ї, навесні 1765 року розпочинають будувати в Хаджибеї нову фортецю – Ені-Дунья (Новий світ). Перші про це довідалися козаки, які давно вже налагодили свою постійну розвідку в тилах ворога. У Петербурзі про оту халепу, що немало стривожила вище російське чиновництво, дізналися від військового судді запорожців. Те перепинити якось оте спорудження нової фортеці росіяни вже не були спроможні й оголошену в 1768 році турками війну мусили зустрічати, маючи проти себе в Причорномор’ї й заново укріплений Хаджибей. Першим до стін фортеці навідався загін козаків на чолі з полковником Семеном Галицьким восени 1769 року. Тут вони розгромили турецький загін, що налічував 200 вершників, захопили оселі турок і татар навколо фортеці, однак її саму, добре оснащену гарматами, штурмувати не наважилися. Натомість захопили понад 20 тисяч коней, тим самим серйозно підірвавши кінні резерви ворогів, чимало голів великої рогатої худоби, овець, верблюдів, з чим і відбули на Січ. Улітку наступного року (1770) повів запорожців під Хаджибей кошовий отаман Січі Петро Калнишевський, визволивши з неволі понад 5 тисяч православних осіб.
Російські війська та козаки оволоділи Хаджибеєм лише в 1774 році. Проте лишалися там недовго, бо за Кючук-Кайнарджійським мирним договором землі між Південним Бугом і Дністром разом з Хаджибеєм залишалися за Туреччиною. Та не це стало «головним болем» запорожців після завершення війни, а зовсім інше: у червні 1775 року російські війська зайняли Запорізьку січ, а ще через два місяці Катерина Друга своїм маніфестом санкціонувала знищення колиски українського козацтва…
Підступництво імператриці, її чорна невдячність так вразили козаків, що немало їх подалося аж за Дунай, маючи за краще жити «під бусурманами».
Але все ж, коли у 1787 році між Османською та Російською імперіями розпочалася нова війна, українські козаки, аби боронити свої землі, знову виступили на боці останньої. Правда, вчорашніх запорожців веліли тепер називати «вірними», а невдовзі дали їхньому війську нову офіційну назву – Чорноморське козацьке. Чорноморці, беручи участь у тривалій облозі турецької фортеці Очаків, водночас вели активну розвідку навколо не менш важливого в стратегічному плані Хаджибея. А кошовий отаман Захарій Чепіга і раз, і вдруге проникав до поселення й знищив тамтешні склади із запасами продовольства, що постачалося звідси й до Очакова. Це, певно, теж неабиякою мірою сприяло падінню отієї грізної фортеці.
А там настала черга й Хаджибея. Першими в похід вирушили полки Чорноморського козацького війська, що добре знали місцевість. Йшли через Живахову гору, через Пересип, до Кривої Балки. А оскільки сильний дощ завадив корпусу генерала Івана Гудовича (нащадка славетного українського козацького роду) своєчасно дістатися місця з’єднання з передовими загонами, то саме козакам-чорноморцям випала доля, спільно з двома російськими батальйонами Йосипа де Рибаса, штурмувати Хаджибей – місто й фортецю Справу було завершено за якусь чверть години. А коли турки, усвідомивши свою поразку, почали тікати з фортеці, аби знайти порятунок на кораблях, то по них ударив зі своїми кінними козацькими полками Захарій Чепіга. Сталося це 14 вересня 1789 року. А ще через два роки було підписано Ясський мирний договір.
БІЛЬШ ЯК ТРЬОХСОТРІЧНУ БОРОТЬБУ УКРАЇНСЬКИХ КОЗАКІВ ЗА ВИЗВОЛЕННЯ КРАЮ ВІД ТУРКІВ БУЛО ЗАВЕРШЕНО.

[deratisator.livejournal.com]

…ЯК КОЗАКИ МІСТО Й ПОРТ БУДУВАЛИ

Та невдовзі з’ясувалося, не для себе, не для своїх сімей козаки воювали – перемагали. Побоюючись, очевидно, виникнення нової січі, Катерина Друга вкотре вже виявила свою підступність, видавши у червні 1792 року указ «Про надання Чорноморському війську острова Тамані та земель між рікою Кубань і Азовським морем». Частина козаків мусила підкоритися й залишити потом-кров’ю политі рідні місця. Тоді ще не відали чорноморці, що російський уряд планував використати їх у війнах проти непокірних народів Північного Кавказу. Та багато хто не підкорився: розійшлися козаки по містах і селах Буго-Дунайського межиріччя, залишилися в Хаджибеї, у балках навколо нього. Зважаючи на це, власті змушені були піти на створення так званої «Чорноморської козачої команди». Тим більше, що для будівництва порту й міста були потрібні робочі руки.
«Высочайший указъ» про спорудження на Чорноморському узбережжі нового міста й порту широко відомий. Набагато менш відоме інше: кому споруджуване місто зобов’язане своєї нинішньою назвою, адже в рескрипті Катерини йдеться про Хаджибей. Кажуть: згадали, видно, що колись неподалік була грецька колоній Одесос – ось і перейменували Хаджибей на Одесу. Хто перейменував? Версій чимало: Й одна з них, здається, найімовірніша: Андріан Грабовський, статс-секретар цариці, який до того ж і сам текст згаданого вище «рескрипту» писав. Родом же Андріан Грабовський з Лубен, його батько був військовим осавулом одного з полків Гетьманщини, мати – з нащадків гетьмана Івана Сулими. Талановитий юнак-українець, закінчивши Московський університет, швидко просувався по службі, аж до відання всіма паперами самої цариці. Саме А.Грибовському випало захищати ідею спорудження на місці Хаджибея порту й міста, ведучи боротьбу спільно з де Рибасом проти доволі впливово командувача Чорноморського флоту Миколи Мордвинова, який волів бачити головний порт краю в Очакові. Дехто з істориків навіть твердить, що ще невідомо, на чий бік схилилася б чаша терезів, якби не активна участь у справі А.Грибовського. Хто бував в Одеському краєзнавчому музеї й бачив копію плану розбудови міста і порту в Хаджибеї, не міг не звернути увагу, що під ним стоять два підписи – цариці й А.Грибовського… «Теперішній стан міста Одеси, – писав пізніше у своїх спогадах А.Грибовський, – який збагачує Південну частину Росії і приносить скарбниці важливий доход, примушує автора цих записок радіти, що він мав разом із засновником його щастя бути першим знаряддям до здобуття для держави такої великої користі…»
Задля досягнення отієї «великої користі» для держави Одесу й порт належало, правда ще збудувати. І згадувана вже Чорноморська козача команда відігравала в цьому аж ніяк не останню роль. Саме козаки виконували тут найважчі роботи – вбивали в море палі, мостили причали, видобували в катакомбах камінь. До речі, подовгу не отримували за це ніякої платні, що засвідчено навіть у повідомленнях тодішнього генерал-губернатора, інших високопоставлених осіб. Будівничі Одеси потерпали від холоду й голоду, хвороб та вкрай тяжких умов праці. А начальство, приписуючи «мертві душі», викрадало кошти, призначені для будівничих. Ось письмові свідчення тих часів: «Реєстровий Третій Бузький козацький полк…Козацька команда: вимерли в Одесі 150 чоловік, і зверх того ще 6 чоловік на одному останньому тижні». І ще: «Безкарність та нахабність дійшли свого апогею…Те, що краде один лиш Рибас, перевищує 500 000 карбованців на рік…Четверта частина людей помирає..»
І ВСЕ Ж КОЗАКИ СТАНОВИЛИ ЧИМАЛИЙ ПРОШАРОК СЕРЕД НАСЕЛЕННЯ РОЗБУДОВАНОЇ ОДЕСИ.

[deratisator.livejournal.com]

...ЯК КОЗАКИ ПРО ІМІДЖ ОДЕСИ ДБАЛИ

Відомо, що прихід до влади царя Павла Першого призвів до припинення фінансування будівництва Одеського порту й розвитку тільки-но народженого міста. Й тут неоціненну роль, аби піднести, висловлюючись по-сучасному, «імідж» Одеси в очах «височайшого», відіграв Михайло Кир’яков (Кир’яченко) – директор Хаджибеївської (Одеської) митниці. Хоча деякі історичні джерела і називають його «російською людиною», та насправді Кир’яков – виходець зі старовинного українського козацького роду Кир’яченків, коріня якого – в Опішні («опішнянські глечики») на Полтавщині. Батька Михайла було приписано до Гадяцького полку, де згодом він зайняв посаду військового товариша. Ну, а як «Кир’яченки» ставали «Кир’яковими» – це окрема довга історія…
Михайло Кир’яков очолював митницю в Одесі, керуючи, по суті, не тільки всією зовнішньою торгівлею, а й розбудовою порту доволі тривалий час, пережив тут кількох градоначальників та генерал-губернаторів. Зміни у верхах Російської імперії стосовно ставлення до Одеси переживав дуже болісно. А водночас діяв, щоб те ставлення змінити на краще. Виїздив до Петербурга, де вів переговори з «потрібними людьми», і навіть влаштовував для Павла Першого своєрідний хабар: купецтво Одеси відправило монархові 3 тисячі штук апельсинів. З натяком, само собою, що їх одержано з екзотичних країн саме через Одеський порт. Спритна ініціатива подіяла, настрої монарха, а за ним і столичних сановників, змінилися. Одесити все через того ж Кир’якова направили міністру комерції Гаврилу Гагаріну «Подання про потреби міста», багато з яких було задоволено. Громаді Одеси надавалися потрібні для завершення спорудження порту 250 тисяч карбованців («рублєй»), а самому Кир’якову доручався нагляд за будівництвом. Після приходу до влади імператора Олександра Першого все той же невтомний Кир’яков знайшов стежку до серця нового володаря. Сорок вісім найзначніших та найбагатших громадян Одеси підписали вітальний «Адрес вдячності одеських мешканців М Кир’якову» за те, що він двічі відстояв права міста в столиці, причому зробив це з власної ініціативи. Відомий історик Аполлон Сокальський зазначає: «Якщо гавань було збудовано і побут міста зміцнено, то Одеса всім цим зобов’язана Кир’якову».
Показова й самопожертва Михайла Михайловича в страшні 1812-1813 роки, коли на Одесу і на Причорномор’я напосіла жахлива епідемія чуми. Кир’яков добровільно став повітовим комісаром у справі боротьби із смертельною хворобою. Він об’їжджав міста й села, знаходив можливості, аби полегшити, відвернути біду, геть забувши про власну безпеку. Недарма герцог Ришельє, який був тоді генерал-губернатором, вже перебуваючи в парижі і обіймаючи посаду прем’єр-міністра Франції, писав Михайлу Кир’якову: «Не лише я, а й усі старовинні мешканці Одеси дуже добре знають послуги, що ви їх надали місту тоді, коли воно ще було, так би мовити, немовлям. Вдячність співгромадян ставить вас в число чиновників, які найбільше сприяли добробуту Одеси та підготували теперішній її блиск. З другого боку, праця та пожертви в останній нещасливий час пошесті (1812), добровільно вами здійснені, доводять, що ви в будь-якому разі готові присвятити себе загальній користі…»

ІСТОРІЯ, ЯК ВІДОМО, МАЄ ВЧИТИ НАЩАДКІВ.
І НАСАМПЕРЕД – НЕ БУТИ БЕЗБАТЧЕНКАМИ.

[danieldefo.livejournal.com]

Так Вершинин это и не отрицает. Напротив:

"..Не знаю, сохранились ли еще эти старые кладбищенские камни, но я их, - примерно дюжину, - видел своими глазами. Без дат, с полустертыми, заросшими мхом, с трудом различимыми фамилиями. Кваснюки, Бодайлы, Осташки, Адабаш и прочая, прочая, прочая. Самые-самые Отцы-Основатели. Козаки с Нерубайского и Куяльницкого хуторов, помогавшие Александру Васильевичу брать Хаджибей, а затем и переехавшие с семьями от лиманов поближе к морю.

И когда Гриня Кваснюк сегодня говорит с экрана то, что говорит,
и когда Пашка Бодайла, мой одноклассник, - мы повидались в 2011-м, - несет "роксан" матом,
и когда Витька Адабаш, с которым мы вместе росли на Бондарева 7, повторяет слово в слово то же самое,
и когда прочая, прочая, прочая скрипят зубами, глядя на лимонно-лазурное безумие,
это уже вердикт, обжалованию не подлежащий..."

Только вот потомки этих казаков считают себя русскими, а не украинцами.

[john-dvorkin.livejournal.com]

"И когда Гриня Кваснюк сегодня говорит с экрана то, что говорит,"

- я бы все-таки для разнообразия не с чужих слов писал такое, а лично убедился бы, что именно и как этот самый "Гриня" говорит, и как на это Одесса реагирует.
Во-первых он дико боится самих же одесситов - а иначе с чего бы ВСЕ практически его передачи шли бы с табличкой на экране "Повтор" , нэ ?

И, да, вот один из его перлов ( привожу по памяти, но за достоверность ручаюсь) :

"Так давайте же мы, родители, обратимся к школьным учителям, пусть проведут среди старшеклассников воспитательную работу, мы с вами должны обнаружить и обезвредить бандеровскую гидру в каждой одесской семье !"

Или кто-то еще тут сомневается, какая клиника по нем, и , кстати, по вам, Даня, плачет ?
:)

[danieldefo.livejournal.com]

Ваня, по Вам клиника плачет еще сильнее. А, возможно, и уже не плачет. Может быть в клинике просто есть интернет. И Вам уже сделали успокоительный укольчик.

Я знаю, кто такой Лев Вершинин. И что он - одессит. А вот кто скрывается за ником "Джон Дворкин" я не знаю. Анонимус. Поэтому сомневаюсь, что Вы более авторитетны по одесскому вопросу, нежели Лев Рэмович. Засим, не пропустите Ваш укольчик.

[john-dvorkin.livejournal.com]

Из путника такой же одессит, как из вассермана, а если непонятно - то как из тебя, Данечка, папа римский.
Тоже мне одесситы - один на маськве квакает, знаток эсперанто, другой хз откуда пургу гонит.
Вот ты, со шприцом, туда к ним и отправляйся, зубки у тебя не вырасли, чтоб меня лечить, бу-га-га.
В другом месте будешь свои идеалы пропагандонить, а здесь - я с тобой свиней не пас, да и, честно говоря, даже на это нехитрое дело с собой не взял бы.
Будешь настаивать - отправишься к модеру,
а если сильно интересно, то я тебе отдельно отвечу.

[danieldefo.livejournal.com]

<а здесь - я с тобой свиней не пас>

Ты, Ваня, пас свиней где то в другом месте. Паси и дальше.

<Будешь настаивать - отправишься к модеру>

Ваня, я не нарушаю правил спильноты. Так что не переживай, хамить тебе буду ровно настолько, насколько хамишь ты сам. Так что, Ванек, типа одессит, дыши ровно.

Ты мне - никто и звать никак.

<а если сильно интересно, то я тебе отдельно отвечу>

Ваня, не обольщайся. Ты интересен только своему лечащему врачу, мне ты совершенно не интересен.

[john-dvorkin.livejournal.com]

Слив - просто классика.
Идите, данечка, на Привоз, купите себе петуха и парьте ему мозги.

[danieldefo.livejournal.com]

Взаимно.