Зусилля, спрямовані на дерадянізацію, можуть залишитися марними, якщо не позбутись ідейного та ментального субстрату більшовицької ідеології – російської культурної матриці
З подивом відкрив для себе, хто є автором терміна «русофобія». Виявляється, поет Фьодор Тютчєв, автор «Люблю грозу в начале мая» та «Умом Россию не понять». Ще він був впливовим чиновником – спершу дипломатом, потім цензором, а крім того, автором незакінченої книжки «Россия и Запад». Його ображало, що комусь у Європі не подобалася країна, економіка якої була побудована на рабстві 90% населення, політична система – на тотальному контролі згори до низу, а ідеологія – на офіційній церкві як частині держапарату. Не минуло й півтораста років, як згадане слово несподівано зазвучало знову, тепер уже від імені держави…
Коли після падіння СРСР різні посткомуністичні країни ставили собі завдання позбутись елементів тоталітарного минулого, вони визначали два напрями діяльності: демонтаж інституцій і заборона символів. Перший «фронт» складний, але зрозумілий: розпуск злочинних структур, люстрація, адміністративні реформи, впровадження демократичних процедур.
Другий – нібито простіший, але не менш важливий: німцям так само важко було б попрощатися з нацизмом, якби вони досі мали змогу милуватися пам’ятником Адольфові Гітлеру на розі Göringstraße та Himmlerplatz. Але символіка – лише окремий випадок, зовнішній прояв тих глибинних механізмів, які визначають мотивацію окремих людей у їхній щоденній поведінці. Культурна матриця, спосіб сприймання й структурування дійсності, система та ієрархія цінностей невблаганно нав’язують свої сценарії, часом незалежно від суб’єктивних намірів тієї чи тієї дійової особи історії.
Уже давні греки заповідали не озиратись, утікаючи зі світу мертвих. Інакше старі звички неминуче змусять вступати в ту саму колію, відтворювати скомпрометовані маршрути, рухатися зачаклованим колом, із якого неможливо вирватися.
( Read more... )Доводиться визнати, що російське=радянське, а радянське=російське.
Ще раз: більшовицький проект є прямим продовженням і складовою частиною російського.
Отже, намагаючись подолати тяжкий спадок, у процесі деколонізації та дерадянізації неминуче доведеться дистанціюватися від ментальної Росії, передусім у собі.
Вочевидь, це означало б упровадження певних адміністративних заходів із метою посилення конкурентного начала в інформаційно-культурному просторі на власну користь замість тотального домінування ментальної Росії, яке триває досі. Але значно важливішою є внутрішня дистанція.
Слід нарешті сказати собі, що російський спадок не наш спадок, і відповідне («спільне») минуле так само не наше.
Не слід відмовлятися від Чєхова, як не варто нехтувати Діккенсом.
Та оскільки не умовна, не ідеальна, а нинішня реальна Росія експортує ніяк не Чєхова
(і не сучасну якісну літературу, не кіно-артхаус, не театр, не образотворче мистецтво), а Ґріґорія Лєпса чи Любу Успєнскую та численні варіації на тему «мєнтов» та «братков», то ми навряд чи втрачаємо щось вартісне.
Залізна завіса має впасти у свідомості.
Без цього конструкція нашого власного повноцінного ментального простору геть неможлива.
Україна – не Росія, сказав колишній президент. Так отож.
6 травня, 2013 ▪ Юрій Макаров* * *
"Куликово поле" Жанна Бичевская( награды Певицы за храбрость и патриотизм: )http://www.youtube.com/watch?v=7ro_z2E6Qvo