Фото: europe-today.ruЗа моєї пам’яті я, мабуть, і не пригадаю такої безбарвної, прісної, а що головне, -- позбавленої сенсу політики, як ось зараз. Є, звісно, на те підстави: можливо, з віком по-іншому дивишся на світ та на людей у ньому, можливо, у мізках після позірно сенсаційних вісток хоч-не-хоч та знаходяться певні аналогії (це вже було…). Але направду важко відшукати у всій цій мишачій вовтузні, яку гучно називають вітчизняною політикою, сенси, підтексти, продуктивні ідеї.
Либонь, починаючи із другого терміну Леоніда Кучми (точніше, із передвиборчої кампанії, унаслідок якої Л.Д.К. вдався «дубль»), столичні лідери увірували у всепереможність політтехнологій. Тоді це було новинкою, мейнстримом, -- усі ці «теракти» за участю полум’яних прогресисток, ці псевдо-фашистські паради Хрещатиком, та й, зрештою, референдум, який так і залишився в історії України суто технологічним продуктом, без наслідків і без особливих емоцій.
Відтак, вже за Ющенка, пам’ятаємо розмаїтих клонів, львівського «козака» із його бравурним «ваша дружина американка», мапи розділеної України, велетенські наклади агітпродукції, ретельно вималюваної і призначеної для конкретних регіонів держави…
Отже, маємо підстави бути перебірливими в асортименті, який пропонують нам наші потенційні кандидати на булаву. Однак вони, звісно, наразі не надто напружують звивини, і тупо копіюють те, що вже було, або ж «креативлять», списавши сценарії із бажаних для України подій «арабської весни», турецької зеленої революції тощо. Хіба, скажіть-но, штурми райвідділків міліції не відгонять плагіатом?
Утім «чинник п’ястука» поступово стає характерним для досі здебільша вербальної царини політики: що у
Верховній Раді, що у
Врадіївці, що у
спілкуванні пересічного львів’янина з мером. Нічим не зарадиш: яка влада, така й мода. Мода на брутальну силу.
…Можна зібрати людей на вулицю, пообіцявши їм певну суму, можна спробувати зорганізувати «повстання» для екстремалів через фейсбук чи твіттер, але не можна таким робом запалити маси ідеєю, метою. Бо для цього первинно слід мати її у власній голові. А з цим у наших яйцеголових проблема. Ідеї стали для них пустопорожніми фразами, вони навчилися проголошувати тексти спічрайтерів, розставляти акценти, грати інтонаціями, але не навчилися вкладати у них душу. Вони не можуть відверто артикулювати мету – вона для них, через завищену самооцінку, єдина – перше крісло в державі. Але «світові начхати на твою самооцінку», твердить
Білл Ґейтс у своїх 11 настановах. Та хіба наші провідники читають Ґейтса?
Нас намагаються «взяти» не якістю, а кількістю, прямо таки навалою технологічних меседжів, атакуючи мізки пересічного обивателя масою непотрібних повідомлень, фейкових новин, скомбінованих на коліні сюжетів etc. От і виходить, як у
Ярослава Грицака, -- замість того, аби перейматися очевидним крахом держави, ми обговорюємо
яйце.
Яйце, звісно, теж предмет для диспуту. Але в іншому контексті і за інших обставин. Бо, як мені видається, може трапитися, що усі зусилля наших еліт не вартуватимуть виїденого яйця, оскільки зникне сам об’єкт їхніх бажань – влада. Та що там влада, -- країна зникне.
Ігор Гулик