Ти диви, бандера який...

[luk_aa]

"А я из Таврии — Юг Украины. Степь, ровная, как стол. Колись тут чумаки по сіль ходили, на Чумацький шлях поглядаючи. Млечный путь — по-русски (для дебілов - прим. ред.). И песни такие же бесконечные, как степь… «Ой у лузі, лузі, червона калина…»

Комеск червоної армії співає марш Українских січових стрільців та УПА.

Comments

[tanda_mif_chgk]

https://archiveofourown.org/works/37496920/chapters/94235092

Привид Києва
Mister_Key
Chapter 6: 53. Будемо жити.
- Заїдь ти до них, може, тебе послухають, - просить Сашко. Він ніколи не просив Мартина про дріб’язкові речі, і зараз так само. Бо ця - не дурничка, у нього вже котрий день серце не на місці. - Це ж я їм онук, а до тебе вони завжди прислухалися.
- Коли це таке було? - Мартин справді намагається згадати - і вірно. Сашко весь вдався в дідуся, славетного капітана Титаренка, який провів свою другу ескадрілью від рідної Київщини аж до Берліна, і як раз за це обидва старики і вважали його ще тим шибеником. Але до найліпшого друга свого бешкетника Леонід Федорович та Ольга Ярославівна ставилися аж ніяк не краще. - Коли нас за вуха з планера знімали?
Було і таке. Ох, та чого тільки не було. І ледь не піднятий на крило планер, і канатна дорога в зелених вербах над Десною, куди обох пацанів здавали на все літо заклопотані роботою батьки, і стрибки з парашутом, зробленим з старого простирадла, і страшна евакуація вісімдесят шостого, і тепле море під Одесою, і взагалі все те яскраве, дорогоцінне, незгорянне, що зветься скарбами дитинства та лежить у кожній живій душі - і що вони з Сашком ділили на двох.
- А хоч би й тоді. Мені обіцяли дупу надрати, а тобі - тільки вуха, - суворо нагадує Привид. - Врешті, я вже намагався, язика собі обідрав - не слухають. Може, хоч тебе…
Мартин довго їде - спочатку труситься в попутці до міста, нашорошеного війною, потім через метро, що стало величезним бомбосховищем, добирається до стадіону і, нарешті, повз блокпости прямує у самісінький центр, де в старому будинку, облямованому розписними кахлями, вперто живуть двійко старих, що навідсіч відмовляються їхати в евакуацію.
Товсті двері, широке чисте парадне, смішний старий ліфт у дротовій чорній сітці, целулоїдна кнопка дзвінка - і після довгого очікування, сповненого тихими старечими кроками, клацає замок.
- Мартине!
Стара до прозорості жінка з тонким сніговим пухом волосся, що прибране в зачіску, повільно рухається просторою кухнею. Мартину ніяково настільки, що пальці на ногах підібгаються самі, він каже:
- Ольга Ярославівна, та я не голодний, я… я давайте допоможу?
- Сиди вже, помічник, - лунає незворушна відповідь, і сухий старик навпроти ледь помітно хитає головою - мовляв, не чіпай її, не треба. Але сам підіймається, стукає палкою по блискучо-чистій підлозі, тягнеться до широкої тарілі з печивом, виставляє на стіл.
Мартину страх як хочеться дати їм хоч щось. Грошей обидва не візьмуть, це очевидно. Ліків в нього нема, та і це ж треба знати, які саме ліки! Він майже в розпачі дивиться на те, як неймовірно стара жінка, прозора, ніби прадавня викопна мушля, повільно готує для ньго чай, кладе в кришталеву розетку сухе київське варення, як накриває на стіл так само звично, як робила це сім десятків років поспіль, а то й довше…
Тут його, нарешті, пробиває думкою, і він швидко каже:
- Я зараз. Машину переставлю і назад. А то евакуатори…
Нічого розумнішого в голову не прийшло, які там в біса евакуатори! На фронт відправлено все, що може рухатися - і воно їздить, возить, труситься розбитими дорогами, тягає непідйомне тіло війни, рятує тих, кого ще встигають рятувати, довозить хліб, воду, ліки, зброю, одяг, очманілих від страху та крижаних від гніву людей. Тут вже не до того, хто як напаркував свою сталеву ластівку, але старі люди - що малі. Вони завжди думають трошки в минулому, як діти - завжди трошки в завтрашньому. Тому Мартина ніхто не зупиняє, тільки Ольга Ярославівна вслід йому суворо каже:
- Багато не пали. І взагалі кидай цю потворну звичку. Дівки любить не будуть.
Вона завжди так каже, і він завжди відповідає так само:
- Так спочатку ж літаки!
Знову двері, парадне, мармурові сходи, начищені до блиску - ані пилиночки, ані папірця, тільки між горщиків з квітами на вікнах сидить забутий кимось м’який заєць з довгим рожевим вушком, - і вулиця, повна димного весняного світла, знову приймає Мартина. Чергу він бачить відразу і розуміє, що бачив її і десять хвилин тому, коли поспішав повз неї, просто не відмітив її у свідомості, бо де він і де черга.
Дружина б вже мозок виїла. Десертною ложкою. Та й бог з нею, з Настею, казали ж йому з самого початку: не бери за себе росіянку, гірше того, москвічку. Не послухав, думав, що самий розумний, ото і маєш собі. Хоча і це вже такі давні справи… але ось що робити з чергою? Мартин у житті своєму по головах не ліз.
Він зупиняється в самому хвості довжелезної змії, що тісниться між стіною будинку та червоно-білою стрічкою, якою за якимось дивом затягли проміжки між тоненькими молодими каштанами. Попереду нього важка жінка в драповому старому пальті, поруч неї дівчинка водить пальцем по розписних кахлях, що прикрашають стіну.
- Аня, перестань! - різко каже жінка. - Сколько можно!
Попереду хтось розмовляє по мобілці, чутно тільки “їхати… Кривой Рог… Польща пропускает, только ждать долго… да ты шутишь, что ли? Какое там! Кому мы тут сдались, все нас бросили!..”
- Мама, - по-дитячому голосно каже Аня. На вигляд їй років шість. - Мама, а дядько - воєнній?
Жінка повертає голову. Дивиться на Мартина, ніби шматує його поглядом, і одного цього достатньо, щоб знати, що буде далі. Він весь підбирається серцем, змушує себе приготуватися до образи, пекучого болю несправедливих слів, до всього, що може сказати військовому власної країни жінка, що ночувала з онучкою в бомбосховищі, а тепер три години поспіль стоїть у черзі за молоком в центрі Європи. В двадцять першому сторіччі.
- Военный, - повторює вона і якось ніяково, ніби вперше у житті, поправляє себе. - Військовий. А что же вы молчите, господи? Идите вперёд.
Це настільки несподівано, що Мартин робить крок назад. Натикається на когось. Той не зойкує, а каже густим голосом:
- Давай-давай наперед, синку. Люди, пропустіть! Це ж свій, ну!
- Та ви що… - починає Мартин, але його ніби підхоплює струменем бурхливої ріки, тільки замість води - люди. Кожен торкається його, підштовхує, намагається потиснути руку, щось вигукує чи шепоче, ніби передає з рук в руки, аж поки все величезне зміїне тіло не лишається позаду, а перед Мартином з’являється страшно втомлена жінка за наспіх переобладнаним прилавком. Окрім молока, привезли ще й хліб - велика цінність! - і навіть яблука.
- Що вам? - питає вона, і Мартин розуміє, що вона його не бачить, що спить з відкритими очима, а замість себе залишила працювати те, що зветься автопілотом. - У нас тільки готівкою.
Мартин бере три літри молока, буханець хліба і два кілограми яблук. Великий скарб для двох старих, які не те що чергу не вистоять - дай бог, щоб змогли самі спуститися до бомбосховища. Звісно, до них має їздити соціальний працівник, але де він, той працівник…
- Двісті чотирнадцять гривень п’ятдесят копійок, - каже автомат по формі продавчині, і Мартин ще не встигає витягти гаманця, як хлопець геть не військової зовнішності, що був у черзі першим, витягає з вуха ейрпод і каже:
- Я заплачу. Йди, солдате, бий цю наволоч.
Такого пекельного сорому Мартин в житті своєму не відчував. Він нащось намагається витягти гроші, але хлопець - підрізані штані, якесь дурне чортишо на шиї, дорогий телефон, - відтісняє його плечем і повторює:
- Я заплачу. Блін, в мене цигарок тобі нема, тільки стіки…
Мартин швидко йде геть - боїться, що не зможе видихнути все те, що стоїть та млоїть в грудях, - і тільки в останню мить чує, як Аня питає у бабусі:
- А він танкіст? Как папа?
- Нет, детка, - відповідає та і швидко витирає очі. - Нет. Он лётчик.
В великій квартирі, де відлуння ганяється за відлунням по поцяткованному сонячними зайчиками паркету, пахне малиною і домом. Де вже Ольга Ярославівна знайшла те печиво, Мартин намагається не думати, але кладе свої подарунки і каже:
- Це з адміністрації передали, а я забув. Від Кличка. До дня… до дня українського добровольця.
Леонід Федорович дивиться на нього з насмішкуватою повагою і підіймає палець - мовляв, молодець, хлопче, гарно брешеш.
- Ми ж не добровольці? - дивується Ольга Ярославівна, бере одне яблуко - рум’яне, червонощоке, - і дивиться на нього, як на диво. - Але дуже вчасно. І молоко…
- Сашко дуже просить, щоб ви їхали, - каже Мартин, поки йому ще не поплавило серця і він може думати про справи. - Дуже просить. Ми допоможемо, правда. У Львові красиво, спокійно, ви ж завжди хотіли там погостювати, і це ненадовго зовсім. Тиждень-другий - і назад!
- Ні, - тихо і твердо каже стара. Ставить перед Мартином чашку чаю, кладе те саме яблуко - вже мите, порізане на рівнесенькі скибочки, коли тільки встигла! - Ні. Ну сам подумай, яка з мене львівянка? В мене і вишиванки нема.
- Ольга Яросла…
- Ні, - так само тихо, але вже жорстко відповідає вона. - Сашкові скажи - у нас все добре. Сусіди приходять, хто залишився. Соціальна дівчинка вчора звонила, аж плакала - не може з лівого до нас дістатися. Обіцяли, дадуть когось іншого. Та ми й самі…
- Будем жить, - каже старий, і на мить Мартин бачить крізь зморшки та сивину, крізь старечу гречку по всій шкірі та вицвілі від віку очі - того, молодого й жвавого, впевненого, щирого Маестро, що гнав окупантську наволоч з неба над рідною Україною. Що довів свою співочу ескадрілью до Берліна і назад. Що на дотик, на смак, на подих визначав, що б’ється над рідною землею і дихає її неповторно-блакитним небом. - Чуєш? А Сашку скажи, я ним пишаюся. Тільки прізвисько дурне, Привид якийсь. Звали б Месником.
Мартину дуже хочеться сказати, що Месники вже є, що це супергеройська франшиза, одна з багатьох, і що всі вони, всі ці Бетмени та Супермени, навіть взяті разом, заслабкі порівняно зі справжніми. Що тепер діти будуть клеїти на шкільні рюкзаки і пенали не Залізну Людину чи Чоловіка-Паука, а портрети Шевченка та Франка в бойовому строї. Але він мовчить, сьорбаючи чай з варенням і яблуком, а про печиво каже:
- Сказали, і так товстий, в кабіну не влізу.
В кабіну він не влізе за іншої причини, але не треба турбувати старі підтоптані серця. Найчистіші, найміцніші, які він у житті своєму бачив. Нарешті гостювання сягає кінця, і він збирається, незграбно тупцяє в передпокої та ніяк не може відкараскатися від почуття, ніби бачить обох старих востаннє.
Це хєрня, повна хєрня, просто він втомлений, от і лізе в голову маячня. А ще від Сашка вислуховувати, який він молодець, двох старих не зміг умовити поїхати в безпеку. І вислухає ж…
- Йди сюди, синку, - каже Леонід Федорович. Прихиляє палицю до стіни і міцно, не по-старечому дужо обіймає Мартина за плечі. - Ну. З богом. Сашка поцілуй.
- За яблука спасибі, - підтримує чоловіка Ольга Ярославівна. - Тепер точно вистоїмо. Чорта їм лисого, а не Київ.
Мартин виходить, ще дихаючи запахами непокинутого житла, паркетного поліролю, яблук, малини та чаю, двох старих людей, квітів у горщиках, величезної бібліотеки аж під стелю, мільона різних дрібниць, дбайливо підібраних в одне довжелезне життя на двох, і не бачить, але відчуває, як старий Маестро хрестить його в спину.
- З богом, - шепче він. - Сашка бережи.
І закриває двері.
Мартин палить, як давно вже не палив. Втягаючи дим на повні груди, в яких щось клокоче і не хоче розходитися, хоч плач. Плакати він не може теж, хоча це було б полегшенням, але яке там. Був би жінкою, може, було б легше. А може, й ні. Точно ні, якщо згадати сухі очі Аніної бабусі. Де зараз її син-танкіст, на яких теренах боронить Україну?
Мартин на мить підіймає очі до високих вікон старого будинку в розписних кахлях і бачить - справді бачить! - сто раз бачену стіну в пожовклих фотокартках. Літаки, літаки, літаки, співоча ескадрілья у повному - ще тоді повному! - складі, Сергій Скворцов, знову літак, цей окремо, з нотними знаками на фюзеляжі…
- Будем жить, - погоджується він і йде геть від будинку, що став фортецею Києва разом з усіма своїми товаришами, і двох старих героїв, що обрали його боронить замість бігти.
Поки є хтось, хто захищає своє, жодних шансів у ворога немає.

[tanda_mif_chgk]

Там ще замальовки про Привида нашого.

Однако.

[(Anonymous)]

Це Василь Биков совєцьку власть у рот виїбав, й весь світ це побачив.

[tanda_mif_chgk]

Варто відмітити - то не єдина "натобійка" :) приміром, от є ж "Як козаки у футбол грали", памʼятаєте? 1970 рік, між іншим. А тепер передивіться фрагмент тріумфального повернення з Британії:

https://youtu.be/m35p8kH3yT4?t=1025

Що звучить після того, як Грай "зустрівся" з камʼяною бабою?
Отож-бо.