Згадаймо й кубанських...

[parador.livejournal.com]

Трохи про те, як О. Кошиць збирав на Кубані козацьких пісень.

На початку 1903 р. Олександр Кошиць одержав листа з Києва — від Миколи Віталійовича Лисенка. Видатний український композитор писав, що уряд Кубанського козацького війська звернувся до нього з проханням взятися записувати пісні кубанських козаків, або порекомендувати іншого фахівця. Микола Віталійович повідомляв, що він рекомендував його, Олександра Кошиця. З певним острахом йшов молодий композитор до канцелярії всесильного на Кубані отамана Якова Малами. Кошиць був приємно здивований доброзичливим і шанобливим ставленням до себе. Було видно, що начальник канцелярії, або, як тоді казали, правитель канцелярії Семен Руденко, який прийняв його, — небайдужа людина, щиро зацікавлена в збереженні українського фольклору. Окрім гонорару, він виписав композитору 500 карбованців на дорожні видатки, озброїв його «одвертим листом» до місцевих урядів, щоб ті всіляко сприяли. Дали ще й листа на прогонні коні, по дві з половиною копійки з версти на коня…

[...]

Середній вік співаків становив 65—70 років. Але приходили навіть козаки, які вже відсвяткували столітній рубіж свого життя. Олександр Кошиць знайомився з козаками просто, без зайвої офіційності. «Коли розмова заходила про ціль мого приїзду й роботи, — згадував Кошиць, — тут була нагода вияснити… значення пісні взагалі, а старокозацької, української зокрема, та дати невеличку (й непомітну) історичну лекцію про Україну, Запорожжя й козацтво. Іноді можна було чути такі репліки: „Ми теж запорожці, й діди наші були запорожцями“. В своїй уяві вони цілком відріжняли Кубань від Росії. Для них вона була цілком чужий світ…»

Козаків вражало, що їхній гість, мешканець міста, розмовляв добірною українською мовою. Часто який-небудь старенький козак напідпитку, ударивши Кошиця по плечу, в захопленні вигукував: «О, цей пан краще балакає по-запорозьки, ніж ми!»

[...]

Станичні козаки бачили, що їхній гість кохається в українських мелодіях, знали, що він запише «найменшу дрібничку», а через те й намагались «віддати пісню якнайкраще, нічого не пропустивши». В станиці Дерев’янківській старенький — під 90 років — козак Денисенко співав історичну чорноморську думу «Чайка». Кошиць миттєво «схопив усе це на ноти і відспівав Денисенкові». Треба було бачити, в який захват прийшов старий козак: на очах заблищали сльози, голос затремтів, і, пестячи композитора по плечу рукою, він схвильовано сказав: «Так, так, синашу! Так!..»

(У спогадах Кошиця є трохи більше про цей епізод — старий козак знітився, вибачився перед «паном», кажучи, що у нього «такі, як Ви, діти у полковниках, а онуки в осавулах»... Це я до чого? — до того, що спілкувався Кошиць саме із козацтвом, не ким-небудь — parador).

А ось дев’яностосемилітній Максим Шутько зі станиці Новотитарівської. Старечим голосом, тихеньким, мов шум трави, він витягує мелодію: «Славне було Запорожжя». Кошицю доводилось нахилятися до нього, наставляючи вухо, щоб почути спів. «Враження (було таке), — згадував композитор, — наче вночі на могилі чуєш з-під землі голос: «Зруйнували Запорожжя, забрали клейноди, наробили козаченькам великі скорботи».

[...]

Потім композитора прийняв сам отаман Кубанського козацького війська Яків Малама, відомий своєю підтримкою різноманітних українських культурних ініціатив… Того ж дня казначейство виплатило Кошицю за його працю належну суму, яка становила половину річної зарплати вчителя. А ввечері на залізничному вокзалі Кошиць замовив у буфеті собі таку чарку, «що й собака не перескочить».

Цитую звідси. Читати спогади самого Кошиця (а не їх переказ) значно цікавіше, але під рукою немає, на жаль.