urb_a | ТРАГЕДІЯ КРАСНОГО САДУ

Оригинал взят у

tristana073 в ТРАГЕДІЯ КРАСНОГО САДУ

На місці села Красний Сад Горохівського району тепер є тільки 9 селянських дворів, а від колишніх його забудов, що полум'ям злетіли до неба внаслідок польсько-німецької антиукраїнської каральної акції у квітні 1943 року, зосталися мурована господарська споруда Оксенії Павлової, яку помилково іноді називають чеською, стара криниця та напівзруйнована дерев'яна хата родини Митрофанюків. Але в переліку спалених сіл Волині на Стіні Скорботи меморіального комплексу в Луцьку Красного Саду все ще нема. І тільки цьогоріч 18 квітня, в річницю трагедії, мають освятити новий пам'ятник та гідно вшанувати світлу пам'ять знищених карателями красносадівців, які спочивають у спільній могилі на колишньому сільському цвинтарі. Чому трагедію Красного Саду замовчували колись? Що заважало відновити справедливість і належно пом'янути його жителів?

ВІД КОЛОНІЇ ДО «БАГАТИРСЬКОГО» СЕЛА
Село Красний Сад, яке попервах називали колонією, виникло біля села Михлин тепер Горохівського району Волинської області наприкінці ХІХ століття, коли недавні кріпаки дістали змогу купувати землю, осідати на ній і господарювати. Архівний документ від 1906 року свідчить, що тоді в колонії Красний Сад Луцького повіту «було 16 дворів, 110 жителів», а ще «були 1 мировий посередник та 2 мирових суддів». Скоро склалося, що Михлин був, за визначенням його жительки Галини Прокопівни Луцюк, свідка тієї трагедії, «трохи багатим, а трохи бідним», тоді як Красний Сад — однозначно «багатирським». І коли 1912 року в Михлині споруджували церкву, то красносадівці пожертвували на неї грошей більше від михлинців. Але 19 квітня 1943 року Красного Саду не стало. Разом із мешканцями. За яку і перед ким провину був знищений?
— Я тільки те знаю, — розповідала мені 2008 року Галина Луцюк, — що весною 1943-го поляки з німцями як почали од Вигуричів (тепер Луцького району) українців палити і вимордовувати, то аж до Воютина дійшли чи навіть далі.
Нагадала слова, що їх іще 1987 року почув від жительки Дубової Корчми Горохівського району Ганни Шевчук: «Поляки тої весни з нашого села почали, а Красним Садом і Чорним Лісом закінчили».
За потурання гітлерівських окупантів у березні — квітні 1943 року польські шовіністи по-звірячому закатували батька та матір Ганни Юхимівни і спалили у їхній же клуні («Он там у садочку, — показувала, — їхні кісточки я закопала. Хоронити на цвинтарі боялась, щоб не забили»), з подачі поляків, була в тому переконана, гітлерівці схопили і стратили в Луцьку її чоловіка, від їхніх рук загинув брат. Приблизно тоді ж поляки разом із німцями знищили тут кількох осіб із родини Ковальчуків і забрали Андрія Стельмащука та його односельця Крищука, сліди яких загубилися в тюрмі у Дубні. Розповідь Ганни Шевчук і стала для мене відкриттям того, що доти в УРСР, де говорити можна було тільки про «злочини українських буржуазних націоналістів», старанно замовчувалось. Відтак у «Волині» з'явилася, за визначенням тодішнього її редактора Полікарпа Шафети, перша серед періодичних видань області згадка про одну з «білих плям» волинської історії. Записані свідчення Галини Луцюк та Ганни Шевчук вказують: антиукраїнська німецько-польська каральна акція на території нинішнього Горохівського і прилеглої до нього частини Луцького районів навесні1943 року була спланованою й охопила низку сіл, серед яких епіцентром став Красний Сад.
Більше про трагедію я довідався влітку 1992 року від жительки села Зелене Горохівського району Марії Фіщук. Вона розповіла, як на Різдво 1945 року стала свідком привселюдної страти на шибениці двох українських повстанців, що її здійснили енкаведисти за вироком совєтського правосуддя на площі навпроти замку Любарта і поряд із нинішнім медичним коледжом у Луцьку, де тоді був ринок. Зі свідчень Марії Михайлівни дізнався тоді, що одним із тих вояків УПА був дивом вцілілий під час німецько-польської розправи над Красним Садом у 1943-му В'ячеслав Новосад. І що мати В'ячеслава Ольга Новосад (у другому заміжжі — Надашкевич) теж вижила, а після багатьох поневірянь поселилася в Берестечку. Там і зустрілися ми вперше 1992-го чи 1993 року. А 1997-го, коли Ользі Наумівні виповнилося 100 літ від роду, була наша остання зустріч. Тоді від неї почув: «Мабуть, Бог зумисне дав мені таку довгу дорогу, щоби для всіх була на ній свідком того зла і неправди».
Приблизно такими словами почала зі мною розмову й уродженка села Михлин, а 1943 року жителька Красного Саду Надія Новосад (у дівоцтві — Тивончук, у першому заміжжі — Павлова), яка у грудні 2010 року теж святкувала століття. Зауважила: за совєтської влади згадувати про це було не вільно.
То за що і кому заплатили життям невинні люди? Чому винищили село? Хтось вбачав відповідь на ці питання у непростих стосунках, що складалися між українцями та поляками ген від XVIІ століття, хтось кивав на «класову боротьбу» у 20 — 30-х роках ХХ століття, яка начебто зіткнула щойно утворену тоді «бідну» польську колонію Марусю із сусіднім «багатирським» Красним Садом, а хтось, як Надія Новосад та Галина Луцюк, припускали, що жителі колонії начебто «наговорили німцям на красносадівців, що вони є бандити». Але дуже схоже, що все це було лише тим грунтом, на тлі якого розгорнулося щось зовсім інше.
Привертають до цього висновку і факти. Так, 28 січня 1943-го гітлерівський міністр східних територій Альфред Розенберг заявляв: «...Варто зробити все, аби поляки й українці бачили своїми ворогами один одного, а не німецький Рейх». А 8 лютого того ж року совєтський майор держбезпеки Чепрасов у доповідній наркомові Меркулову пропонував «...розробити більш конкретний план... впроваджуючи у свідомість місцевого (українського. — П.Б.) населення, що сюди можуть повернутися польські пани, якщо на цій території і далі існуватимуть польські поселення». Чи треба ще про щось запитувати? А надто, коли пригадати, що, наприклад, курінний УПА на прізвище Левочко, який у липні 1943-го організував винищення поляків у Порицьку (тепер — Павлівка Іваничівського району), 1944 року об'явився перед жителями цього поселення вже в ролі чекіста і вишукував учасників того нищення. А потім вів активну боротьбу з українськими націоналістами, допоки вони його не зліквідували? Одне очевидно: за гітлерівської окупації на теренах нині Горохівського району не українці з німцями чи без них першими прийшли до поляків з масовими розправами, хоч мали таку змогу від половини 1941-го до початку 1943 року, а таки поляки прийшли до українців, чим і накликали нещадний удар у відповідь.

СМЕРТЬ З'ЯВИЛАСЯ ПІСЛЯ ДЕСЯТОЇ РАНКУ
Зведення Сенкевичівського райкому КП(б)У про ситуацію в районі на 01.01.1945 інформує: село Красний Сад знищене... в 1942 році. Що вказана дата не відповідає дійсності, зазначена у зведенні кількість замордованих красносадівців помітно менша, ніж насправді, а винуватців злочину не згадано, мимоволі наштовхує на думку чи то про цілком безвідповідальне ставлення невідомого (документ без підпису) компартійного чиновника до з'ясування місцевих реалій після гітлерівської окупації, чи то про намагання реалії ці притлумити, подати в іншому світлі. Однак до фатальної для Красного Саду днини у ньому було вже, за даними з різних джерел, 18 селянських господарств і 40 чи навіть 47 житлових споруд. А напис на пам'ятнику, який по Другій світовій війні встановили Надія та Адам Новосади, гласив: «...Спочивають у сій могилі 103 жителі села Красносад убиті і спалені 19 квітня 1943 року». І навряд чи наважиться хто засумніватись у вказаних цифрі та даті, оскільки написали люди, які самі того дня розминулися зі смертю лише випадком.
Зі свідчень Ольги Надашкевич, Надії Новосад та Галини Луцюк, як і з інших джерел інформації, випливає, що серед знищених сільчан було 20 дітей шкільного віку, 8 — дошкільного, а також дев'ятимісячне немовля, назване при хрещенні Софією. А з усіх тих, хто на ту пору був у Красному Саду, зокрема й найманих робітників, від смерті врятувалося не більш як десять. І лише завдяки відомому німецькому педантизмові дві селянські садиби розправа оминула. Так, Оксенія Павлова заговорила до гітлерівця, який прийшов на її обійстя разом із поляками, чесько-німецьким суржиком, сказала йому, що чешка, і той звелів її сім'ю та оселю не чіпати. А на обійсті Митрофанюків німець побачив табличку з написом «Михлин» і зробив висновок, що садиба належить до сусіднього села, а, отже, під екзекуцію не підпадає. Ці факти підтверджують: каральна акція велася тільки проти українців і мала би стосуватися тільки Красного Саду. Останнє однак не завадило полякам того ж дня знищити 8 українських сімей, а серед них і сім'ю Мельничуків, які проживали в сусідньому чеському селі Чорний Ліс (нині — територія Луцького району).
Переслідування поляками жителів Красного Саду почалися тоді, як замість української допоміжної поліції, що на початку 1943 року перейшла в УПА, німці утворили поліцію польську.
— Я була коло хати, — розказувала Надія Новосад, — коли бачу: просто через наш двір біжить сусідський хлопець, а за ним женуться поляки. Кричу їм: «Не чіпайте того хлопця, то наш сусід! Він ще геть молоденький і нікому не зробив зла!» Вони тоді кинулися до мене, а я так і впала зо страху. Коли оговталась, побачила, що хлопця ведуть дорогою на Анджеювку (польська колонія, що ташувалася біля нинішньої Бережанки Горохівського району і від початку 1943 року була збройним опорним пунктом гітлерівської окупаційної влади, або, на що вказує і видана Інститутом національної пам'яті Польщі «Кресова книга справедливих», пляцувкою польської самооборони. — П.Б.). А туди як забирали, то вже рідко хто вертався. Я кажу своїм: летіть до Мусія з Василиною, бо сина їхнього в Анджеювку повели! Вибігли на дорогу і Мусій, і Василина. То її поляки відтурили геть, а Мусія — прикладами поперед себе. Вигнали разом із сином на поле і там обох забили.
Свідком іншого випадку була і десятилітня тоді Галина Луцюк. Ідеться про юнака, який, рятуючись від поліціянтів-переслідувачів, скочив у студню.
— А поліціянти причаїлися, — розповідала Надія Новосад, — вичекали, скіко треба, потім якийсь гукнув, що вони чи то бандеровці, чи мельниковці, і той хлопець дав їм себе витягнути, а вони його забрали, десь там прив'язали до коня і так волочили.
Але у понеділок 19 квітня 1943 року ніщо, здавалося, біди не віщувало. Почався Великодній тиждень. Налаштовані на свято люди поспішали попорати на весняних полях та належно підготуватися до Великодня. А що Надія Новосад (тоді — Павлова) разом із кільканадцятьма іншими сільчанами мусила іти на фільварок у Скірче перебирати картоплю, то думалося про те, що свої домашні справи залагоджуватиме, либонь, ночами. Напередодні, знаючи про роботу у Скірчому, чотирирічного синочка Сашуню вона відправила зі швагром до батьків у Михлин. У Красному Саду зосталися її чоловік Владислав Павлов та свекруха. А що вміла Надія в'язати светри, то у Скірчому «полячок-бригадир» на картоплю її не поставив, а сказав іти в хату в'язати светра його жінці. Ольга Новосад робила щось коло хати, син її В'ячеслав порався у хліві біля худоби, чоловік Платон з меншими синами Олександром та Миколою відразу після сніданку поїхали кіньми у поле.
Була десята година. І ніхто не знав, що в цей час поляки з німцями взяли Красний Сад у кільце. Першими загинули чоловіки, які були на ланах. З-поміж них і Платон Новосад. А скутих страхом двох його синів карателі пов'язали, кинули на воза і повезли у село, яке все ще ні про що не здогадувалось...
Невеликими групами карателі рухалися Красним Садом, аби нічим його не стривожити. Перші п'ять сімей, що трапилися на їхньому шляху, загнали у клуню Володимира Павлова і тихцем стратили. Далі йшли від двору до двору, заводили до клунь усіх, кого знаходили в хатах і на подвір'ях, наказували ницьма лягати в рядок. Тоді німець стріляв у когось із пістолета з глушником, а поляки-поліціянти, озброєні не оснащеними глушниками гвинтівками, орудували хто багнетом, хто узятими з-під хліва вилами.
Те, що німець, стріляючи, промахнувся, що кров, яка бризнула цівкою з тіла рідної тітки Катерини і геть залила голову десятилітній Галі Козик (у заміжжі — Вітюк), а сама вона знепритомніла, врятувало її від смерті. На щастя обминула куля і її ровесницю Ніну Павлову, яка у грудні минулого року скінчила свій земний шлях у Сенкевичівці. Ользі Новосад (Надашкевич) теж пощастило. Вона випадково побачила в сусідському дворі поляка-поліціянта. Збагнула, до чого ідеться, гукнула В'ячеславові, щоби ховався, а сама притьмом ускочила до льоху, де в кутку за бочкою прикидала себе буряками. Обшукуючи обійстя, поляки їх не помітили.
Закололи у клуні привезених з поля на рідне обійстя синів Ольги, її свекра та свекруху, на іншому осідку знищили в клуні дядька Андрія з жінкою та чотирма дітьми і подалися у двір Адама Новосада (в майбутньому — другого чоловіка Надії Павлової), де стратили його дружину та інших членів сім'ї. Що карателі нищать її село, Надія довідалася наприкінці дня, за кільканадцять хвилин до того, як вони прийшли у Скірче на фільварок, аби забрати на смерть решту красносадівців. Врятувало жінку те, що до списку перебирачів картоплі «полячок-бригадир» її не вніс. Надія втекла у сусіднє село Уманці, звідти — в Линів нині Локачинського району.
Упродовж наступних двох днів кіньми та хурами поляки вивозили до Анджеювки і на фільварки в Угринів та Скірче майно красносадівців.
Розбирали й вивозили навіть окремі хати та господарські споруди. Наприкінці третього дня усе, що лишилося від села, окрім двох згаданих вище садиб, спалили.
А не минуло багато часу, як почали репресії проти михлинців.
— Я пасла корову, — розповідала Галина Луцюк. — Аж дивлюсь: їдуть поляки хурою. Кинулася навтьоки. А вони поїхали в село і там застрелили Домку Ковтунову, яка на городі робила, і Ганю, Данила Тивончука дочку. Сімнадцять років Гані тоді було. І попалили багатьох. Данилову хату спалили, Василюка Міхала хату спалили... Всю цю вулицю, що тепер якби головна, спалили. І з тамтого боку хатів попалили багато. Ми тоді у біженцях під Боремлем шість тижнів були. Вернулись, — хати нема. Потім хтось сказав батькові, що аби він, тікаючи з нами, зоставив на дверях до хати записку, що його син, а мій брат — на роботі в Німеччині, то не палили б... Батько біля нашого згарища зіп'яв якусь буду і літом, на Петра й Павла, ми вже в ній сиділи.
Улітку 1943 року, здійснюючи відплатні акції, українські повстанці налетіли на Марусю, де, зазначає «Кресова книга справедливих», була «пляцувка самооборони». Однак, інформує те саме видання, було «спалено лише кілька осель, ніхто не загинув». А щодо начебто повторного нападу упівців, вчиненого 15 січня 1944 року, який «спричинив 8 смертей», то ця інформація виглядає сумнівною. Бо є свідчення, що вже після першого наскоку жителі Марусі залишили колонію. Та й «пляцувка самооборони» діяла радше в Анджеювці, що опікувалася і Марусею. Анджеювка ж спорожніла в січні 1944 року, коли її жителі, повідомляє «Кресова книга справедливих», «виїхали до Володимира-Волинського разом з евакуйованими німцями». Лише тоді упівці спалили там польські оселі та шкільний будинок і садибу, де розташувалася сумнозвісна «пляцувка».
У колонії зосталося тільки двоє поляків, котрих сховав якийсь українець. Оскільки з приходом червоних його було звинувачено у співпраці з німцями, то «Кресова книга справедливих» уточнює: фактично він був членом польської самооборони і мав дозвіл на зброю від німецької влади. Тому кому служила та «самооборона» — запитувати не доводиться. З огляду на це, стає ще більш зрозумілою й одна з причин тогочасного українсько-польського конфлікту.

http://www.volyn.com.ua/?rub=5&article=0&arch=1371

Закінчення у наступному номері: http://www.volyn.com.ua/?rub=5&article=0&arch=1372