Пузомерка

[ex-tartaren.livejournal.com]

Че-то в УРБе денек выдался какой-то творческий. А давайте-ка сравним ваши и наши арифметики по мировым известностям России и Украины. Так что б знали и у Парижу, и у Уошингтоне и у самом Йерушалаиме. Тока тех, кто стал "звяздой" до СССР! Поехали!

1. Писатели-поэты
Пушкин, Достоевский, Лермонтов, Лев Толстой, Некрасов, Тургенев, Чехов, Крылов.
2. Художники
Шишкин, Репин, Серов, Поленов, Ге, Васнецов, Серов.
3. Военначальники
Кутузов, Суворов, Брусилов, Ушаков, Нахимов.
4. Композиторы
Глинка, Бородин, Рахманинов, Чайковский.

Если кто не кацап-вперед. И представьте своих свидомых заодно.

Comments

[azkij.livejournal.com]

Шевченко?
Верка Сердючко?

[alitet67.livejournal.com]

Руслано!!!!

[arnaut-09.livejournal.com]

Пушкин - эфиопский еврей, Достоевский - украинец (волыняка), Лермонтов (шотландец) за рубежами РФ никто не знает, Лев Толстой ( скандалист и развратник), Некрасов (вообще никто не знает), Тургенев (татарин) никто не знает, Чехов (украинец), Крылов (никто не знает).

Шишкин, Репин, Серов, Поленов, Ге, Васнецов, Серов - местечковые художники известные только специалистам

Кутузов, Суворов, Брусилов, Ушаков, Нахимов - дутые величины неизвестные за пределами РФ

Глинка (никто не знает) , Бородин (пьяница, не известен никому кроме специалистов), Рахманинов (татарин) сбежал из России, Чайковский украинец.

[matzebacker.livejournal.com]

Зато у москалей бойовых гопакивцев нема!

[azkij.livejournal.com]

в общем то украинцы блистали попами, террористами и гетманами.
по моему все.

[geg-odessa.livejournal.com]

Шевченко,Котляревский,Леся Украинка,Сковорода

[ex-tartaren.livejournal.com]

Шевченко да. Котляревский? А кто это? Леся Украинка... Я ее всегда с Землячкой путаю. Сковорада-не знаю.
А че Гоголя забыли? А Паскевича?

[meshekskyi.livejournal.com]

(с легким удивлением) Это что - такой вид вечернего развлечения, что ли?

[ex-tartaren.livejournal.com]

Ну да. Есть претензии?

[arnaut-09.livejournal.com]

Королёв, Янгель, Глушко, Челомей - люди создавшие "советскую" космонавтику. Русский Главный Конструктор был один - Мишин, по пьяне проигравший лунную гонку американцам.

[ex-tartaren.livejournal.com]

А перечисленные-это украинцы, я правильно понял? Ну, кроме Мишина(?)?
А че там с писателями-полководцами-художниками? Украинскими?

[andreistp.livejournal.com]

у Гельмана год назад в блоге был пост с сотней отвтетов - так вот у империи кацапов - 99% деятелей культуры не местные (не кацапы)
по Украине:
Грамматику написал Мелетий Смотрицкий (1577-1633)
"Лексикон" Павмы Беринды (умер 1632) в течении нескольких веков считался эталоном школьного обучения в изучении церковнославянского языка.
Полемическая национальная литература: Герасим Смотрицкий, Иван Вышенский, Степан Зизаний, Клирик Острожский, Христофор Филалет, Мелетий Смотрицкий, Петр Могила, Захарий Копыстенский.
Они обращались к временам Руси как "золотой эпохи" в истории Украины и источнику легитимности прав украинского народа.
Процветала панигирическая литература: Себастьян Кленович, Демьян Наливайко, Касьян Сакович, Кирилл Ставровецкий, Лазарь Баранович, Иван Величковский и другие
Домашние библиотеки богатых украинских мещан насчитывали сотни томов книг.
Среди основных украинских летописей тех времен: Густынская летопись, Летописи Самовидца, Григория Грабянки, Самуила Величко.
В 1670-х г.г. игумен Михайловского Златоверхого монастыря, ректор Киево-Могилянской Академии Феодосий Софонович создал "Хронику", в которой отстаивал принадлежность исторического наследия Руси исключительно Украине.
Культура Украины XVI-XVIII вв. по уровню интеллектуальных и культурных достижений стояла вровень или выше соседних европейских стран.
Особое значение имело существование Острозской академии с 1576г. и Киево-Братский школы (впоследствии академии), где обучалось более двух тысяч студентов
После Переясловского соглашения Украины с Московией, в последную начали отправлять людей для создания образовательной системы в Московии.
В частности, выходец из Киевщины писатель Епифаний Славинецкий (умер 1675) основал в 1653 первую в Московии греко-латинскую школу и был ее первым ректором.
Абсолютное большинство церковных иерархов в отдаленных землях Московского царства составляли украинцы, например, сын козацкого сотника с Киевщины монах Даныло Туптало (1651-1709) был канонизирован как Димитрий Ростовский.
Были популярны такие авторы светской литературы, как Симеон Полоцкий, Григорий Кописький, философ Феофан Прокопович (1681-1736), ректор Киево-Могилянской академии, который всегда подчеркивал, что Киев усилиями Мазепы стал "новым Иерусалимом". В 1716 он переехал в СПб где пытался гуманизировать нравы новосозданной северной страны.
В Украину уже в XV веке началась реконструкция памятников времен Руси и строительство новых каменных храмов. Среди архитекторов здесь следует отметить: Стефан Ковнир, Иван Григорович-Барский, которые создавали украинское барокко. Развивалась иконопись и графика.
Известнейшими художниками были украинцы Дмитрий Левицкий, Владимир Боровиковский, Антон Лосенко
Композиторы украинцы Дмитрий Бортнянский, Максим Березовский и Артемий Ведель.
Но чем часто заканчивалось для них работа в российской империи? Царизм запретил исполнять произведения М. Березовского, уничтожил многие его рукописи, А. Веделя арестовали за якобы карикатуру на царскую семью…
Вообще отказался сотрудничать с царизмом украинский философ Григорий Сковорода.
Культурное достояние украинцев были реализованны за счет массового образования, достигнутого в козацкие времена. В середине XVIII в. иностранные путешественники писали, что большинство мужчин и часть женщин в Украине была грамотными. Для сравнения - в XIХ в. после российского господства продолжительностью в несколько поколений грамотных было меньше 20% населения.
Первое Пересопницкое Евангелие на украинском языке было напечатанно на Волыни в 1561 году. Только в 1820 Евангелие было напечатанно на болгарском языке, в 1847 – на сербском, 1876 на российском языке.

[ex-tartaren.livejournal.com]

Кто из перечисленных Вами ледей известен за пределами Украины, как Толстой?

[tallfat.livejournal.com]

С базовым списком не согласен

1. В мире хоть что-то слышали только о русском пейцателе Толстом и пшеке Достоевском. В англиях-штатах немногие интеллектуалы дюже уважают драматурга Чехова. (Можно добавить Солжа и Набокова-мл., но они скорее уже пиндосские пейсатели)

2. Худежники, с точки зрения миркульта, в России появились только в 20-м веке. И то - всякие Шагалы и прочие Кандинские. И сразу закончились. На них же. Изболее раннего - может быть, разве что крепкий армянин в адмиральских чинах. Но у него жанр был спицифиццкий.

3. Неизвестен никто, больше знают Айвана зе Террибла и немного Питера зе Грейта. Максимум - таварисджя Жюкова. И то, отдельные интеллекчуэлз. Наверное, все-таки, самый популярный в мире росс. полководец - литовский шляхтич Потемкин. И тот знаменит, в основном, несколько другими победами. Несправедливо, ИМХО.

4. Композиторы - разве что пшек Чайковский. И то не факт. Больше знают жидов-дирижеров, пианиздов и прочих скрипачей-виолончелиздов.

Написяно по впечатлениям от общений-обсуждений во время учебы в пиндосских школе и колледже, работы по всяким стремным ебеням и постгрэдьюэйта в Англии и Италии.


И вообще, корректнее будет устраивать срач по теме, учитывая исключительно достижения сторон за последние лет 20, не более.

[ex-tartaren.livejournal.com]

1. Слава Михаила Чехова затмила брата Антоху. В США. Это да. А про Колю-художника никто ине вспоминает...
2. Ну вот уж дудки! Маринист больше нравилсо Николя номер раз! А вот забывать про Брюллова-свинство!
3. Ну какие они нах полководцы? А вот насчет Кутузова и Суворова-ненадо грязи! Как-никак в альпах есть памятничек!
4.Но-но! Пан Андрий уже сказал, что Чайковский-украинец! Вы еще подеритесь, горячие жовто-блакитные парни!
Да ладно! Вот прям на Растраповиче свет клином сошелся! Политоту-к Гутнику!

Про корректность... Ну этот мой пост рожден обсуждением "песен народностей".
А что до двадцати лет... Ну и кого мы друг-другу назовем? Пуси против Фимен? Сердючка против Галкина?
Да и не было у меня задумки на срач. Чес слово. Я вон думал произведет впечатление картина Дворянины Теплозовой в новом исполнении, а грозная Оксана достала грозный страпон и чуть не зогбанила меня. И ваще-без Водомоторника скучно и не интересно, вотЪ!

[azkij.livejournal.com]

Свидомые в своем репертуаре
сказать нечего в ответ, только можно порассуждать о прадедушке Пушкина и прабабушке Чехова.

[ex-tartaren.livejournal.com]

Отож!

[alitet67.livejournal.com]

В Омериге зачем-то институт Толстовский открыли!?
Русскую психологию по Достоескому изучают...
))) ... Ну - тупые...
!? Набоковым... рази, что педофилы увлекаются лолитящие...

[corvuscorax-88.livejournal.com]

Русскую психологию по Достоескому изучают...

А в 20ых крыли всякими непотребностями... В гермашке, по крайней мере..

[al-sayar.livejournal.com]

Ну что вы, гойспода, нельзя же так. Ведь один Шепченко стоит всех их вместе взятых. Скоро весь мир будет соловьиным размовлять

[geg-odessa.livejournal.com]

эта инфа на 146%?

[lemantar.livejournal.com]

Писатели-поэты
Пушкин, Достоевский, Лермонтов, Лев Толстой, Некрасов, Тургенев, Чехов, Крылов.

а кто из них русский?..

По линии отца, Достоевские — одна из ветвей рода Ртищевых, который берёт свое начало от Аслан-Челеби-мурзы (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%B5%D0%B2%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B9,_%D0%A4%D1%91%D0%B4%D0%BE%D1%80_%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87)

[matzebacker.livejournal.com]

То есть сказать по сабжу нечего?

[deratisator.livejournal.com]

Поднадоел, однако...
Пора затыкать этот РеФекальный фонтан!

Російський етнограф та історик Петро Безсонов писав 1871 року про українські культурні впливи в Росії XVII ст.: «Кожен знає, які були вони [малоросійські та білоруські впливи] обильні, сильні й дійові для Великоросії, а особливо для Москви. Пришельці зайняли тут найвизначніші і найвпливовіші місця від ієрархів до консисторських правлінь, ними заснованих, від духовників царської родини до монастирських настоятелів, ректорів, префектів та вчителів ними запроектованих шкіл, до кабінетних учених і друкарських експертів, адміністраторів, дяків і секретарів. Майже все піддалося їх реформі, їх непереможному впливові: богословська наука, виправлення священних і богослужебних текстів, друкарство, справи розколу, церковна адміністрація, храмовий, хоровий і домашній спів, ноти, зовнішній вигляд архієрейських домів, стиль їх життя, екіпажі, одяг служби, вигляд і стан шкіл, метоли й предмети, навчання, уклад бібліотек, правопис, вимова усна й читана (церковне м’яке г замість твердого ґ), громадські забави й видовища і т.д. і т.д. (П.А.Безсонов. Бълорускія пъсни, с подробными объясненіями… – Москва, 1871. – С.6 )

Першим в галереї талановитих старших за віком, розумніших братів, які навчали нерозумних москалів усьому, що знали самі, був

СИМЕОН ПОЛОЦЬКИЙ (1629-1680).
Під цим іменем увійшов до історії «славетний діяч культури і письменник» Самуїл Петровський-Ситніанович, який походив з Полоцька, здобув освіту у Києво-Могилянській академії і був першим, хто приніс київську ученість до Москви. Після закінчення академії вчителював в рідному місті. Петро I захопив Полоцьк. Під час відвідин школи йому влаштували врочистий прийом з віршами молодого вчителя. Цар запросив Симеона до Москви, куди той прибув через кілька років. Білорус Симеон Полоцький провів в Москві 16 років. Ставши вихователем царських дітей, чернець Полоцький посів таку впливову позицію, що міг дістати будь-яких з високих посад у царській ієрархії. Але він свідомо ухилявся. Вся його діяльність була націлена на освіту і літературу. Саме в цій царині Симеон започаткував «нову епоху в Московському царстві» (К.Харлампович). Для своїх учнів – царських дітей – і взагалі для школярів він уклав ряд підручників і написав низку творів, один з яких був своєрідна загальна книга знання. Бувши впливовою особою, Симеон домігся того, щоб до церкви впровадили проповідь. Сам написав понад двісті проповідей. За словами М.Костомарова (1873): «З іменем Симеона Полоцького пов’язується зародок Московської духовної академії, що була першим навчальним закладом у Північній Русі». За дорученням Петра I Полоцький уклав план школи за зразками Київської академії. На той час в освіті змагалися «консервативний-грецький» і «прогресивний-латинський» напрямки. Перший напрямок передбачав вузько-церковну освіту під безпосереднім контролем церковної ієрархії і відкидав усі галузі знання, не пов’язані з теологією. Своїм авторитетом Симеон Полоцький підтримав другий напрямок – освіту європейського типу. Той же Костомаров зауважив: «Що стосується особи Симеона Полоцького та його творчості, стосується водночас долі і значення західно-руських, головно київських, учених в Москві: в Московській Русі вони викликали струс». Енциклопедія Блокгауза-Єфрона підсумовує: «З’явившись у Москві носієм ідей Київської колегії Петра Могили, він був активним запереченням тієї відсталості, в якій задубіло московське церковне житті. Він словом і ділом боровся за поширення освіти; він збагачував московську книжність зачепленими в Києві із західних джерел скарбами знання. Діяльність Полоцького зустрічали глуху ворожнечу з боку представників церковної влади та її поплічників. Але його високе становище робило його недосяжним».

За Полоцьким з’являються інші…

[deratisator.livejournal.com]

...
СТЕПАН ЯВОРСЬКИЙ (1658-1722) –
«виразник реакційного світогляду феодальної аристократії, ворог наукового і суспільного прогресу» (Українська радянська енциклопедія). Це про одного з найбільших просвітителів російських українського походження, ректора Києво-Могилянської академії, «протектора» московської Духовної Академії, місцеблюстителя патріаршого престолу в Москві. М.Костомаров писав, що перенесення київської вченості до Москви було дуже важливою подією в історії російської освіти XVII ст. Ця подія почалася майже непомітно, але з настанням XVIII ст. в Москві остаточно запанували кияни. Українець («малорос») Степан Яворський, призначений місцеблюстителем патріаршого престолу по смерті Андріяна, переконав царя, що київські вчені можуть бути корисніші для російської освіти, ніж будь-хто інший. І цар побачив у малоросійських духовних особах чудовий засіб для своєї мети: пересадити до Росії західну освіту. З того часу малороси зайняли місце викладачів у Московській Академії, а навчання провадилось за київськими зразками.
Степан (родом з Яворова на Львівщині) навчався у Києво-Могилянській академії – в центрі тодішньої «южнорусской образованности» (Русский биографический словарь). Особливі здібності та риси характеру Яворського звернули на нього увагу ректора, пізніше київського митрополита Варлама Ясинського. Яворського вислали продовжувати освіту за кордоном. Після повернення він стає професором, пізніше ректором. За десять років на цій посаді Яворський виховав багато майбутніх професорів, просвітителів, проповідників, адміністраторів.
Під час перебування у Москві у складі групи київських теологів Яворський виголосив траурну промову над могилою боярина Шеїна. Його виступ так сподобався Петру, що він уже не відпустив Степана до Києва, велів патріархові зробити його рязанським митрополитом, щоб мати його поблизу від Москви. Яворський активно протестував і навіть не з’явився на посвячення в митрополити, але марно. В подальшому Яворський багато разів безрезультатно просив Петра про повернення в Україну.
Того самого 1700 року помер московський патріарх. Петро постановив не визначувати нового патріарха і зробив Степана Яворського всупереч його волі місцеблюстителем (екзархом) патріаршого престолу. Рішення царя було сприйнято вороже представниками старої московської партії (бояри) і єрусалимським патріархом. Але Яворський досить швидко здобув собі шану в російському суспільстві Москви і Петербурга, як надзвичайно обдарований учений і проповідник. Він реформував доручену йому московську Духовну Академію на київський лад, запровадив західноєвропейську програму навчання і передав під керівництво київському вченому Феофілакту Лопатинському, який після того 16 років був її ректором.
Обіймаючи найвищу посаду в церковні ієрархії, Яворський мимохіть вступав у конфлікт з діями Петра щодо підриву авторитету церковної ієрархії (пародії на церковні обряди), Під кінець свої кар’єри він не приховував свого незадоволення. І тоді Петро вирішив замінити Яворського на Ф.Прокоповича, колишнього учня Степан, а потім його завзятого супротивника. Російський дослідник Іван Морєв вказує (1914): «Митрополит Стефан Яворський із честю займав свою високу посаду місцеблюстителя патріаршого престолу й обороняв права церкви. Він належить до тієї групи малоросійських учених, які багато зробили для російської освіти взагалі». Ю.Шерех заперечує твердження про реакційність Яворського, оскільки той боровся за те, щоб зберегти в умовах всепоглинаючої держави церковну організацію з певною дозою автономії. Опозиція Яворського проти царя має тим більше значення, що це була в тодішній Росії єдина ідеологічно суцільна опозиція, котра не мала реставраторських (реакційних) тенденцій.

[azkij.livejournal.com]

вы постите биографии малоизвестных персон.

[deratisator.livejournal.com]

ФЕОФАН ПРОКОПОВИЧ.
М.Костомаров: „В історії Росії XVIII ст. серед осіб духовного стану не було нікого, хто мав би таке важливе значення, як Феофан Прокопович; його значення особливе не лише в церковній сфері, а й в усіх політичних справах держави” (Русская история в жизнеописаниях, 1874, т.IV, С.867)
Феофан Прокопович, хресне ім’я Єлисей (1681-1736), син київського купця, в ранньому віці став круглим сиротою. Заопікувався ним дядько, ректор академії, який взяв племінника до навчання. Коли хлопцю було 11 років, дядько помер. За кошти інших добродіїв юнака з неабиякими здібностями послали продовжувати навчання до Риму. По дорозі на Волині він став уніатом. У Львові дістав нові рекомендації. У Кракові звернув на себе увагу деяких єпископів та професорів. В Римі його прийняли до колегії святого Афанасія, яку наприкінці XVI ст. папа створив для слов’ян і греків.
Пізніше Феофан згадував римські роки з вдячністю до настоятеля колегії. Ректору академії сподобався веселий за вдачею, гострий розумом, жадібний до знань юнак, і він відкрив студентові доступ до ватиканської бібліотеки, де Феофан міг читати оригінальні видання, вільні від шкільної цензури. Прокопович закінчив курс аристотелівської філософії та схоластичного богослов’я, вивчив усю античну, греко-римську літературу, філософію, історію і сучасні йому науки. Читав так жадібно, що інколи забував про їжу та сон (Vita Theophanus Procopovicz, 1776). Папа римський пропонував залишитись в Римі, пророкуючи блискучу кар’єру. Але Феофана тягнуло на Україну. 1703 року він був у Почаєві, де повернувся до православ’я. До Києва прибув як монах Феофан, невдовзі став професором, згодом ректором Могилянської Академії. Крім наукової праці, займався літературою. 1705 року студенти Академії поставили на сцені „трагікомедію” „Владимир”. Російський поет українського походження Микола Гнідич, який прославився перекладом „Іліади” на російську мову (1826), так оцінив „Владимира”: поява небуденно надзвичайна; перший у нас твір, написаний з талантом; свобода думки в автора показує cвій час; він висловлює думки, які в тому часі й пошепки боялися вимовити.
Драма „Владимир” була присвячена Мазепі і мала завдання прославити державну мудрість гетьмана та славну минувшину Києва. Вона насичена духом тодішньої державної України. За посередництвом студентів Академії Прокопович познайомився з найвпливовішими особами в гетьманському оточенні, зокрема приятелював з родиною Марковичів, свояків Скоропадських та Полуботків. Щоденник Якова Марковича свідчить про культурну атмосферу цих кіл: там читали Бекона, Декарта, польських істориків, перекладали різні міcця з європейського тексту Біблії, складали вірші...
Про київську діяльність Прокоповича пише німецький автор: „Сучасники Прокоповича славили його особливі таланти. Він відзначався гострим аналітичним розумом, мав завжди власний погляд на справи й самостійну думку. Виявляв нечувану начитаність у філософії та старовинній греко-римській літературі. Знав багато мов: латинською розмовляв як рідною українською. За вченість там побожність шанували його митрополит, ректор та багато інших. Він приніс новий дух до Академії: наука вільна від схоластики, освіта світського характеру” (Stupperich R. Zeitschrift fur slavische Philologie, 1941)
Після Полтавської трагедії 1709 Прокопович переорієнтувався на підтримку Петра Першого. І той, хто величав 1705 року гетьмана у „Владимирі”, після Полтави виголосив у Києві в церкві в присутності царя панегірик на честь перемоги і назвав Мазепу „проклятим зрадником”. До речі, ще на початку 1709 року Петро боявся настроїв у Києві, зокрема у церковних колах, підозрював, що митрополит разом з іншими духівниками сприяє Мазепі і наказував київському губернатору перевірити настрої. Князь Д.Голіцин повідомляє: „...у всьому Києві знайшов тільки одного чоловіка, а саме ігумена Братського монастиря, який ставиться до нас прихильно”. Цим ігуменом був саме Ф.Прокопович.
......

[deratisator.livejournal.com]

Його завжди приваблювала імперіальна пишнота, а в Києві після Полтави для цього не було умов. За наказом царя Прокопович прибув до Петербурга 1715 року. Як раніше проти Яворського, так постала опозиція проти нього. Першому закидали католицизм, другому лютеранство. Але цар довіряв Прокоповичу беззастережно: зробив його архієпископом. І коли цар замінив патріарха на Синод (1721), Прокопович став у Синоді найважливішою особою. Більше того: він посів таке місце біля царя, яке можна назвати канцлером і шефом усього ідеологічно-пропагандивного сектора. Він – перший проповідник і коментатор, який популяризує політику царя, агітує за його реформи, пропагує потребу науки й освіти, науково обґрунтовує доктрину необмеженого, але „просвіченого” самодержавства. Він редагує переклади шкільних підручників та богословських книг; сам пише ряд наукових трактатів – політичних, педагогічних, церковно релігійних, укладає всі важливі декрети у церковних справах. І ця його діяльність настановила його проти Яворського.
Після смерті Петра Першого (1725) прийшла реакція. Для Прокоповича настали тяжкі часи. М.Костомаров: „Після смерті свого покровителя Феофан несподівано опинився в страшному вирі інтриг, підступів і облуди”. Автор першої великої монографії про Феофана Іларіон Чистович пише (1868): „З віддалі майже півтора сторіччя страшно уявити той жахливий, важкий, похмурий час – із допитами й очними ставками, з кайданами й тортурами. Людина не вчинила ніякого злочину, а раптом її схоплюють, заковують у кайдани й везуть до Москви, до Петербурга, невідомо куди і за що? Колись-то, рік-два тому, вона розмовляла з якоюсь підозрілою особою Про що вони розмовляли? – ось із чого всі страхи і тортури. Лягаючи спати вечері, не можна було ручитись, що не будеш на ранок у ланцюгах, хоча б ти не знав за собою ніякої вини...Часто батьки, діти, брати не знали, куди заслано їхніх рідних і чи вони ще живі”.
Мінялися царі й цариці, мінялися їх фаворити. Прокопович пережив чотирьох імператорів, „не зазнавши приниження” (В.Литвинов). Для цього треба було мати надзвичайний розум, проворність і обережність. Він зберіг своє становище в часи, коли загинули Меншикови, Голіцини, Остермани та багато інших вельмож і зберіг від знищення реформи Петрової доби.
Феофан Прокопович у колі українських державних ідей, Прокопович з 1709 року, коли проклинає гетьмана Мазепу, Прокопович у 1717 році, коли пише поему про похід на Прут, і Прокопович з 1724, коли у своєму творі „Істинное оправданіє правовірних християн” обороняє деякі українські обряди, і Прокопович у свої останні роки – багатий матеріал для роздумів про долю тих видатних українців, що пішли служити чужим імперіям.
Наприкінці життя – настрій розпачу і відчуження. Цей настрій, висловлений в його віршах останніх років, показує, що він не міг адаптуватися до Росії, „хоч як дуже намагався” (Ю.Шерех). І тому ці нотки зневіри: „Пусть весь мир будет на тебя голосливый, ты и без щастя довольно щастливый. Ни с каких сторон світа не видно. – Все ненастіе, нет і надежды, о многобідно мое щасті... О, главо, главо! Раз ума упившись, куда ся преклониш?”
„Русский биографический словарь” так каже про Феофана Прокоповича: „Він був справді людиною, що впилася розумом; був одним із найбільш освічених людей свого часу. Довкола нього гуртувалися групи представників нової російської освіченості. Учені чужинці знаходили в ньому опікуна, який цінував їхню працю. Академія Наук була для Феофана найближчою установою. Василь Татищев сказав про нього: ”У науці нової філософії він був такий учений, що досі не було на Русі йому рівного” Феофан Прокопович залишив глибокий слід у нашій історії першої половини XVIII сторіччя...Беручи в цілому, особистість Феофана Прокоповича назавжди залишиться однією із центральних постатей російської історії XVIII сторіччя”.

[deratisator.livejournal.com]

ЕПІФАНИІЙ СЛАВИНЕЦЬКИЙ (? – 1675), видатний учений, письменник, педагог і мовознавець, для того часу дуже освічена людина. Походив з Київщини, освіту здобув в Києві, а довершував її в закордонних університетах. Досконало знав мови: церковно-слов’янську, латинську, грецьку. Вернувшись із закордону до Києва, сім років учителював у Могилянській Колегії. Відряджений київським митрополитом до Москви, на прохання царя залишився там до самої смерті. Цілих 25 років свого творчого життя віддав на розбудову книжної справи й освіти в Росії. Заснував у Москві греко-латинську школу і був її ректором. Викликаний для виправлення Біблії, він почав з богослужебних книг. Він вплинув на характер цілої акції виправлення церковних книг і безпосередньо нею керував.
Славинецький залишив понад 150 праць, багато перекладів, між іншим, з географії, медицини та історії. Був послідовником чеського педагога й ученого Я.А.Коменського. Написав посібник для вчителів і батьків, де у 164 питаннях-відповідях виклав правила поведінки дітей у школі і поза нею. Ще в Києві уклав «Латинсько-слов’янський словник» (27 тисяч слів), найбільший серед староукраїнських словників. У Москві склав ще два словники («Лексиконъ греко-славено-латинский», «Филологический лексиконъ»). Багато років він був «душею видавничої справи у Москві та її керівником». Костянтин Харлампович так його характеризує: «Він усним словом і пером відзивався на питання сучасності й залишив багату літературну спадщину. Його шанували за прикмети характеру, за його скромність і лагідність, його поважали за вченість, і часто нею користувалися».

ФЕОФІЛАКТ ЛОПАТИНСЬКИЙ (1670-1741) теж належить до найвизначніших українців, що працювали в Москві в першій половині XVIII ст. Походить з волинської шляхти, одержав освіту в Києві і за кордоном. Знову в Києві, префект в Академії. Після виклику до Москви 16 років був ректором духовної академії. Лопатинський багато допоміг митрополиту С.Яворському, підтримуючи політику місцеблюстителя. Фандербек писав про нього: «Учені кола поважають Феофілакта Лопатинського… Це людина всебічної освіти… А його непохитна чесність у всіх обставинах життя нагадує собою золотий вік. Якби треба було намалювати доброчинність, він був би її портретом». Харлампович зауважує: «Це людина вчена і життя його без плями». Євдокимов свідчить: «Цей преподобний архиерей справді преподобний, бо узгіднив своє життя з ученням апостолів. Він лагідної вдачі, приязний і доступний, милосердний для бідних. Коли був голод, усі приватні гроші видав на хліб для голодних».
А пророче життя цього праведника закінчилося дуже нещасливо. Після Петра Першого на царському дворі й навколо нього почалась боротьба клік, фракцій, політичних впливів та ідеологічних напрямків. У вир придворних інтриг втягнули й архієпископа Лопатинського, підозрювали, переслідували, ув’язнили і три роки допитували. Засудили на позбавлення сану і на довічну тюрму. Коли престол посіла Анна Друга, почали звільняти засуджених Анною Першою. Вийшов на волю і напівживий Феофілакт. Перший член Синоду зі сльозами в очах надівав йому архієпископську митру на голову, цариця пошанувала особистими відвідинами, але він був уже однієї ногою на тому світі…

[deratisator.livejournal.com]

ДМИТРО ТУПТАЛО-РОСТОВСЬКИЙ (1651-1709) з козацького роду, вихованець Київської Академії. До 50 років життя співпрацівник державної канцелярії гетьмана Самойловича в Батурині, в перервах офіційний проповідник київського митрополита. З 1701 року – митрополит у Ростові, де ревно зайнявся освітньою справою і боротьбою з «невіжеством і піянством». М.Сумцов: «Паства була темна, жила у злиднях, загрузла в забобонах». Дмитро Туптало залишив багату різнорідну літературну спадщину. Найважливіший твір – «Четьї-Мінеї» (Житія святих), продукт 20 років праці, який тільки в XVIII ст. був перевиданий 10 разів. Митрополит Д.Туптало проголошений святим в православній церкві.


АРСЕНІЙ МАЦІЄВИЧ (1697-1772), представник наступної генерації українських просвітителів у Росії. Син священика з волинської шляхти. «Останній із супротивників церковних реформ Петра Першого» обстоював відновлення патріархату, бувши членом Синоду. Був митрополитом ростовським упродовж 20 років, казали, що для Ростова це – «найсвітліша доба в його історії». Великий проповідник: залишив 217 проповідей. Вірний традиціям Яворського, завзято обороняв права Церкви від втручання державної влади. Переважна більшість духівництва дивилась на нього, як на єдиного, хто може відстояти незалежність Церкви. Він не обманув таких сподівань. Довга боротьба закінчилась позбавленням сану і довічною тюрмою. Катерина Друга затаврувала його прізвиськом «Андрєй Враль» і наказала замурувати в казематах Ревельської фортеці. З приводу справи Мацієвича цариця наказала своєму наміснику в Україні Румянцеву звернути пильну увагу на Київську Академію, бо ті, хто навчається богослов’я в малоросійських школах, під впливом «розпутних правил римського духівництва заражаються началами неситого честолюбства». Михайло Барсов писав про А.Мацієвича: «Перед нами людина абсолютно і безкорисно віддана обов’язкам свого священичого служіння; надзвичайно розумний і вчений; здійснив подвиг, перед вагою котрого малодушно відступила ціла його корпорація, людина, яка ні разу не зрадила свого ясного усвідомлення ідеалу, ні разу не поступилася своїми переконаннями перед ніякими спокусами ні залякуваннями» (М.Барсов. Исторические критические и полемические опыты. – Санкт-Петербург, 1879. - С.190)

[matzebacker.livejournal.com]

Таки в Бердичеве и Жмеринке эти типажи были широкоизвестными, годная подборка!

[deratisator.livejournal.com]

.... Это все те, кто дикарей-людоедов-кровосмесителей-садистов-алкоголиков-кликуш-паралитиков в божеский вид привести пытались.
Да только выходило кривовато.
Мацкаль - он и есть москаль.
А Расея- гнусь, гниль, дрянь, пьянь и сволачь.
Издревле и поныне.

[mimohodom04.livejournal.com]

Запущенная стадия...

[pavel-web.livejournal.com]

Сталин самый русский, и ниибёт!

[ornitolog13.livejournal.com]

Да... Он такой. Он уже давно никого ниибет... а некоторые до сих пор вздрагивают!

[minaich.livejournal.com]

так до СССР никакой Украины и не было, о чём тут рассуждать то

так до СССР никакой Украины

[kirill58.livejournal.com]

Абсолютно!
Глупо сейчас делить подданых российских императоров на украинцев и русских.
Столицей тогдашнй империи был СПб, ныне город в России. Там все тогда и кучковались да ещё в Москве.
А уж по этническому признаку вычеслять людей, которые сами себя этнически никак не идентифицировали, вообще запределочка дебилов, я считаю.

[oksana107.livejournal.com]

а уж автора щедрика Леонтовича весь мир точно знает!

[tallfat.livejournal.com]

Вот да, кстати. По узнаваемости это будет даже покруче "Полета шмеля" и "Калинки-малинки":)

[kirill58.livejournal.com]

И вообще, местные "русские" участники сообщества, мне кажется, такими идиотскими постами только дескритезируют всех русских в глазах отстальных участников.

Глупо же говорить о каких-то достижениях в "русской" культуре, когда последние 200 лет Россией правили цари - немцы по крови, а аристократия владела крепостными рабами, а между собой говорила на французском, немецком, английском, только бы не произносить ни слова на "варварском наречии" своих рабов.

[deratisator.livejournal.com]

А разве они ещё на что-нибудь способны?

[ex-tartaren.livejournal.com]

Ну ясно. За дедукцию свидомые получают твердую тройку. С плюсом. Ибо-Яновский не только Гоголь.

За примеры с личностями мирового масштаба (украинцами)-единица. Кол. Банан.

ЗЫ от души моей вам, бандеровцы. Суки вы. Суки и подонки. Забыть Ивана Паскевича-это кем же надо быть... Вы такое же говно, как Котя Крылов, Холмогоров и прочая срань в РФ.

[mimohodom04.livejournal.com]

Друзья мои! Забудьте распри и вспомните одно: русский - это тот, кто истинный сын своей Родины.

Раз уж тут все цитируют, приведу и я пример воистину Великого русского:

Влади́мир Ива́нович Даль — русский учёный, писатель и лексикограф, составитель «Толкового словаря живого великорусского языка».
Член-корреспондент Петербургской академии наук по физико-математическому отделению (избран 21 декабря 1838 года за естественно-научные труды), почётный член Академии по Отделению естественных наук (1863 год). При слиянии Петербургской академии с Российской Владимира Даля перевели в Отделение русского языка и словесности.
Один из двенадцати членов-учредителей Русского географического общества, которое присудило ему Константиновскую медаль за «Толковый словарь живого великорусского языка».

Знал, по меньшей мере, 12 языков, понимал тюркские языки, считается одним из первых тюркологов.

Этнограф, собиратель фольклора. Собранные песни отдал Киреевскому, сказки — Афанасьеву. Богатое, лучшее в то время собрание лубочных картин Даля поступило в Имп. публ. библиотеку и вошло впоследствии в издания Ровинского.

По происхождению - датчанин. Но кого-то волнуют его корни? Он - самый настоящий русский!