urb_a | Реставрація контексту

Originally posted by

Фото: uefaeuro2012.lviv.ua

Років зо десять тому мені трапилося написати веселенький репортаж зі Стрийського парку, з не менш фривольним заголовком "Весільна світлина з Яном без шаблі". Минув час, кам'яному польському "збую" повернули його кривий атрибут, уволивши потреби історичної справедливості, але від тієї модернізації аж ніяк не покомфортнішало на душі, і тепер, коли буваю у парку, то чомусь мене більше вабить не людне місце довкола Яна, а руїни іграшкової фортеці, до яких ще не сягнула десниця реставраторів…
Може, внутрішня невпорядкованість – це вікове і минуще, а, може, – наслідок невпинного руху часу, який що не день, то бавить нас несподіванками і до цього не можливо звикнути.
Для мене, і, з'ясовується, для багатьох знайомців, час – минулий, сьогоднішній, – втілений у контекстах, радше навіть в інтер'єрах, обладунках наших навіть найсіріших буднів. Люди мого покоління (не надто древні, але й не юні) ще пам'ятають ранковий Львів зі зрошеними дбайливими консьєржками хідниками, тож натужний рев поливалок біля Міцкевича на світанку, коли місто ледь розплющує зіниці, рве ці інтер'єри, дратує і приголомшує.
У старому місті нам звично було б відвідувати бюрка, вслухаючись на загадковий скрип дерев'яних сходинок, а не ковзатися мармуровими, хай дорогими, хай модними… Мені звичніше збивати підбори на вичовганій десятками поколінь бруківці площі Ринок, бо навіть візит до шевця у вуличці неподалік мав особливий шарм здогаду про те, що, якби не ходив по Ринку й околицях, то не слухав би неймовірних історій старого майстра.
Ці оповідки поступово трансформувалися у правдиві історії, якими не гріх було бавити заїжджих друзів, вони вірили нехитрим новелкам, а контекст старого міста слугував доброю декорацією цих милих драм, залишаючи гостям довічне враження, складаючи у їхній пам'яті міфічний пазл Львова.
Я не хочу сказати, що все нове і "круте" – погано. Я лише хочу наголосити, що ті, хто розпочав перезавантаження елементів пам'яті у нашому спільному "комп'ютері", ризикують втратити цілі файли і залишитися такими собі крадіями часу, хакерами, які некоректно зламали систему, механіками, після втручання яких зазвичай залишаються деталі, – фрагмент барельєфу, шматок віковічного тиньку, осколок глечика…
Тут не йдеться про можливі туристичні зиски, тут йдеться про те, що й мандрівникам має хтось показувати місто, розповідати його легенди. А люди, які стали свідками інженерно-будівельного хаосу, навряд чи налаштуються на романтичний лад. Та й говорити про знані й звичні контексти у минулому часі ("тут було", "тут стояв") неприємно, віддає почуттям спільної вини – не вберегли, не захистили.
Залишаться "пенали, у яких за порядком розкладені абсолютно одинакові життя, скільки б сотень таких сімей не було, засклені рамки зі вставленими у них портретами членів родини" (Кобо Абе). Залишиться геометрія Сихова, Рясного-2 (де ще там передбачено неіснуючим генпланом спальні райони?). Може, колись тішитимемося комфортом пластикових неерозійних газових і водогонів, цілодобовими теплими лазничками, тихим, як котик у брамі, трамваєм, роверами замість маршруток, словом, Європою. Та чи буде нам затишно серед тих цивілізаційних прибамбасів, чи почуватимемося в силі від нудьгуватих краєвидів, списаних нашими креативними архітекторами з дешевих зарубіжних буклетів, нашими не менш креативними дизайнерами – зі сторінок глянцевих журналів, нашими дуже харизматичними урядниками – з чужих інструкцій та посібників менеджера?
Чи залишимося львів'янами?
Ігор Гулик

Реставрация контекста
Лет десять назад мне случилось написать веселенький репортаж из Стрыйского парка, с не менее фривольным заголовком "Свадебная фотография с Яном без сабли". Прошло время, каменному польскому "збую" вернули его кривой атрибут, удовлетворив потребности исторической справедливости, но от той модернизации отнюдь не стало комфортнее на душе, и теперь, когда бываю в парке, то почему-то меня больше влечет не людное место вокруг Яна, а развалины игрушечной крепости, к которой еще не дотянулась десница «реставраторов»...
Может, внутренняя неустроенность - это возрастное и преходящее, а, может, - следствие непрерывного движения времени: каждый новый день забавляет нас неожиданностями, и к этому невозможно привыкнуть.
Для меня, и, оказывается, для многих моих знакомцев, время - прошедшее, сегодняшнее, - воплощенное в контекстах, скорее даже в интерьерах, доспехах даже наших серых будней. Люди моего поколения (не слишком древние, но и не юные) еще помнят утренний Львов, его умытые заботливыми консьержка тротуарами, а натужный рев современных поливалок у памятника Мицкевичу на рассвете, когда город едва открывает зрачки, рвет эти интерьеры, раздражает и поражает.
В старом городе нам привычнее было бы посещать «бюрка», вслушиваясь в загадочный скрип деревянных ступенек, а не скользить мраморными, пусть дорогими, пусть модными ... Мне по душе сбивать каблуки на потертой десятками поколений мостовой площади Рынок, потому что даже визит к сапожнику в улочке неподалеку имел особый шарм догадки, что, если бы не блуждал по Рынку и окрестностях, то не слушал бы невероятных историй старого мастера.
Эти рассказы постепенно трансформировались в правдивые истории, которыми не грех было забавлять заезжих друзей, они верили нехитрым новеллам, а контекст старого города служил хорошей декорацией этих милых драм, оставляя гостям пожизненное впечатление, составляя в их памяти мифический пазл Львова.
Я не хочу сказать, что все новое и «крутое» - плохо. Я лишь хочу подчеркнуть, что те, кто начал перезагрузку элементов памяти в нашем общем «компьютере», рискуют потерять целые файлы и остаться некими ворами времени, хакерами, некорректно взломавшими систему, механиками, после вмешательства которых обычно остаются детали - фрагмент барельефа, кусок извечной штукатурки, осколок кувшина ...
Здесь не идет речь о возможных туристических выгодах, здесь я говорю о том, что и путешественникам должен кто-то показывать город, рассказывать его легенды. А люди, которые стали свидетелями инженерно-строительного хаоса, вряд ли настроятся на романтический лад. Да и говорить о известных и привычных контекстах в прошедшем времени ("здесь было", "здесь стоял") неприятно, это отдает чувством общей вины - не уберегли, не защитили
Останутся "пеналы, в которых по порядку разложены абсолютно одинаковые жизни, сколько бы сотен таких семей не было, застекленные рамки с вставленными в них портретами членов семьи" (Кобо Абэ). Останется геометрия Сихова, Рясного-2 (где еще несуществующий генплан предусмотрел спальные районы?).
Может, когда-то будем радоваться «комфортом» пластиковых окон, круглосуточными теплыми ваннами, тихим, как котик у ворот трамваем, велосипедами вместо маршруток, словом, Европой. Но будет ли нам уютно среди цивилизационных прибамбасов, будем ли мы чувствовать себя хорошо от скучных пейзажей, украденных нашими «креативными» архитекторами из дешевых зарубежных буклетов, нашими не менее «креативными» дизайнерами - со страниц глянцевых журналов, нашими очень «харизматичными» руководителями - с чужих инструкций и пособий менеджера?
Останемся ли мы львовянами?
Игорь Гулык