— Я — Марійка, а ти хто? — щербате маля всміхається до мене з нижньої полиці купе. На порозі розумію, що їхати буде весело.

Хлопці-студенти — теж до Києва. Прудко заплигують на горішні полиці, дістають навушники і втуплюються у планшети. Маля зазирає нагору, пускає очима бісики, як то вміють непосиди. Навіть смикає за кути ковдри, але ті не реагують.

Тож перемикається на мене: намагається поцілити використаним чайним пакетиком у сумку. Стукає іграшковим телефоном по моїх колінах.

Доки Марійчина мати вибачається за залиті соком тіні, витівниця надриває кілька сторінок "Морквяного льоду" і кришить печиво мені на подушку. Увесь час беззубо регоче.

Нема ніякого папи, а є тато в командіровці

— Ну все, прекращай, или будешь наказана, — вривається терпець матері. — Папа ничего тебе не привезет

— А дідо каже, що в мене нема ніякого папи, а є тато в командіровці, — парирує маля.

Мати полотніє, рвучко смикає дитину за руку, силоміць садовить на постіль. Марійчині очі наповнюються слізьми.

— У нас приличный садик, на Оболони, — за кілька хвилин виправдовується мати, притискаючи заплакану доньку до грудей. — На неделю к бабушке отвезла — и вот, уже набралась села. Теперь будем месяц его выбивать.

— Я не село, — пискає з-під руки заплакана Марійка й ображено бурмоситься.

До самого Києва вона сидить сумирно і більше нікого не смикає.

— Машенька, говори тете до свидания! — ласкаво мовить мати, щойно потяг зупиняється.

— До свіданія, тьотя! — папужкою відповідає маля і махає на прощання.

— Моя ты умница, — втішається мати і веде малу додому, вибивати село.