Культурна дистрибуція

[ihorhulyk.livejournal.com]

Originally posted by ihorhulyk at Культурна дистрибуція

Ілюстрація: golos.com.ua

П’ятдесят років тому у комуністичному Китаї розпочали кривавий експеримент, названий тамтешніми правителями «культурною революцією». Нагінки на внутріпартійну опозицію, на всіх, хто насмілювався суперечити вченню «великого Мао», тотальне винищення села, вакханалія хунвейбінів, які незабаром самі впали жертвами каральної машини, політика «завдавання ударів обома руками» – проти американського імперіалізму і совєтського ревізіонізму – і 20 мільйонів убієнних... Відстрілювання горобців у небі над рисовими плантаціями обернулося пострілами у власний народ, з відлунням на площі Тяньаньме́нь вже після смерті «керманича».
«Усяка влада полягає в організації ідолопоклоніння», – написав великий Бернард Шоу. У КНР все починалося з цитатників Конфуція, аби відтак перевтілитися у цитатники Мао. Найкращим інструментом, а відтак і феноменом цивілізованого фетишизму влади є, як не дивно, культура – царина, природно, вільна та незаанґажована. Складні ідеологеми виявляються важкими для мізкового травлення загалу, а емоційні пісенні рулади чи речитатив саг засвоюються без проблем, беруть за живе. Близькі й зрозумілі зазвичай консервативній публіці креативні знахідки політтехнологів, – френч Кастро, берет Че Гевари, коса Тимошенко, – стають елементами «ідолопоклоніння», ба більше, – формують тип поведінки для своїх носіїв. Для електрика з Ґданська, майбутнього Президента демократичної Польщі Лєха Валенси вистачило фрази про свій «статок» – пару подертих шкарпеток, – аби його зрозуміли тисячі таких же знедолених... А Яцека Куроня назавжди запам’ятали у джинсовому костюмі, який чомусь пасував йому навіть на найпрестижніших зібраннях. Це як у Квавзевіца: «Однострій робить вояка, а ряса священика».
Влада іноді схильна впадати у блуд щодо адекватності власних культурних смаків і запитів усталеним серед спільноти поглядам. «Організацію ідолопоклоніння» віддано на відкуп посередникам: за комунізму – «орговикам», у вільному суспільстві – свавільному чиновникові. Відмінність між двома типами «культурних дистрибуторів» у тому, що перший першочергово дбав про ідеологічну цноту підлеглих зокрема і «культурного процесу» назагал. Іншому розходиться на цінностях ринкової доби, власне «бізнесовому» підході навіть до делікатного духовного продукту. Бюрократові байдуже, що є предметом вселенського торгу – фрески Бруно Шульца чи історична бруківка з площі Ринок. Він ладен зруйнувати пам’ятники давньої Месопотамії, аби відтак перетворити їх відновлення на піар-акцію і засіб здобуття мільйонних прибутків для визначеного кола підрядників.
Постмайданний ентузіазм «культурних дистрибуторів» в Україні був характерний конфузами «Ґринджолів» на Євробаченні, протистоянням Мінкульту з колективом театру російської драми. Смаки чиновників позірно узгоджувалися зі світобаченням найхаризматичнішої в Україні постаті Президента, але тільки позірно. Акурат ці випадки окреслюють ситуацію, коли не надто мудрого змушують Богу молитися...
Схожу ситуацію спостерігаємо й у мовній царині. Сергій Жадан якось висловився, що «насправді у нас все нормально, усе класно. Головне, щоб політики не намагалися щось змінювати. От недавно прийняли якийсь статус російської мови як регіональної, чи, навпаки, намагаються впровадити якусь українізацію, через що люди, які цікавилися українською культурою, просто від неї відвертаються. Коли політики перестануть втручатися в культуру, тоді все буде добре».
Але коли й хто з політиків дослухався до думки письменника? У мене складається враження, що знання владоможцями літератури, приміром, обмежуються цитатами, вставленими референтами у тексти їхніх спітчів. Так чиновник стає посередником не тільки між владою і народом, але й між владою і культурою. А коли смаки формує «дистрибутор», то чого дивуватися, що у поважних фотелях у нас, здебільшого, крамарі.
Ігор Гулик

Культурная дистрибьюция
Почти пятьдесят лет назад в коммунистическом Китае начали кровавый эксперимент, названный местными правителями «культурной революцией» . Гонения на внутрипартийную оппозицию, на всех, кто осмеливался противоречить учению «великого Мао», тотальное уничтожение села, вакханалия хунвейбинов, которые вскоре сами пали жертвами карательной машины, политика «нанесения ударов обеими руками »- против американского империализма и советского ревизионизма - и 20 миллионов павших граждан страны... Отстрел воробьев в небе над рисовыми плантациями закончился выстрелами в собственный народ, с эхом на площади Тяньаньмэнь уже после смерти «вождя».
«Всякая власть заключается в организации идолопоклонства», - написал великий Бернард Шоу. В КНР все начиналось с цитатника Конфуция, чтобы затем превратиться в цитатники Мао. Лучшим инструментом, а следственно и феноменом цивилизованного фетишизма власти является, как ни странно, культура - сфера, естественно, свободная и незаангажированный. Сложные идеологемы оказываются трудными для мозгового пищеварительного тракта общественности, а эмоциональные песенные рулады или речитатив саг усваиваются без проблем, берут за живое. Близкие и понятные обычно консервативной публике креативные находки политтехнологов, - френч Кастро, берет Че Гевары, коса Тимошенко, - становятся элементами «идолопоклонства», более того, - формируют тип поведения для своих носителей. Для электрика из Гданьска, будущего Президента демократической Польши Леха Валенсы хватило фразы о своем «состоянии» - паре дырявых носков, - чтобы его поняли тысячи таких же обездоленных ... А Яцека Куроня навсегда запомнили в джинсовом костюме, который почему-то подходил ему даже на самых престижных собраниях. Это как в Квавзевица: «Униформа делает воина, а ряса священника».
Власть иногда склонна впадать в заблуждение относительно адекватности собственных культурных вкусов и запросов к устоявшимся среди сообщества взглядам. «Организацию идолопоклонства» отдано на откуп посредникам: при коммунизме - «орговики», в свободном обществе - своевольные чиновники. Различие между двумя типами «культурных дистрибьюторов» в том, что первый заботился об идеологической невинности подчиненных в том числе и «культурного процесса» в целом. Другому важны ценности рыночной эпохи, собственно «деловой» подход даже к деликатному делу духовного продукта. Бюрократу безразлично, что является предметом вселенского торга - фрески Бруно Шульца или историческая брусчатка с площади Рынок. Он готов разрушить памятники древней Месопотамии, чтобы затем превратить их восстановления на пиар-акцию и средство получения миллионных доходов для определенного круга подрядчиков.
Постмайданный энтузиазм «культурных дистрибьюторов» в Украине был характерен конфузом «Гринджол» на Евровидении, противостоянием Минкульта с коллективом театра русской драмы. Вкусы чиновников внешне согласовывались с мировоззрением харизматичной в Украине фигуры президента, но только внешне. Аккурат эти случаи определяют ситуацию, когда не слишком мудрого заставляют Богу молиться ...
Похожую ситуацию наблюдаем и в языковой сфере. Сергей Жадан однажды сказал, что «в действительности у нас все нормально, все классно. Главное, чтобы политики не пытались что-то менять. Вот недавно приняли какой-то статус русского языка как регионального, или, наоборот, пытаются внедрить какую-то украинизацию, из-за чего люди, которые интересовались украинской культурой, просто от нее отворачиваются. Когда политики перестанут вмешиваться в культуру, тогда все будет хорошо».
Но когда и кто из политиков прислушивался к мнению писателя? У меня складывается впечатление, что знание власть имущими литературы, например, ограничиваются цитатами, вставленными референтами в тексты их спичи. Так чиновник становится посредником не только между властью и народом, но и между властью и культурой. Когда вкусы формирует «дистрибьютор», то чего удивляться, что в солидных креслах у нас, в основном, торговцы.
Игорь Гулык