urb_a | Коротке есе про відповіді

Originally posted by

ihorhulyk at Коротке есе про відповіді

Ілюстрація: jkg-portal.com.ua

Серед сучасної української спільноти нагромадилося стільки запитань до чинної влади, що вона фактично не встигне відповісти на них, навіть якщо, не дай, Боже, збережеться статус кво, себто з якоїсь незнаної і незрозумілої причини житимемо з цими провідниками відведену їм каденцію. Причому, на моє глибоке переконання, загал вже й не надто потребує, аби саме нинішні діячі вивели його з незнання чи нерозуміння ситуації, позаяк уся минула практика комунікації між «верхами» і «низами» скомпрометована, м’яко кажучи, нещирістю перших. А вже як вони беруться щось пояснювати, то це, радше, скидається, на сварку базарних перекупок.
Коли Ліон Фейтвангер писав, що «увесь світ складається не із запитань, а з відповідей, потрібно тільки здогадатися, на що конкретно вони відповідають», він, вочевидь, мав на увазі неукраїнський світ. Оскільки його, цей специфічний закуток цивілізації, досі переповнюють запитальні конструкції, натомість за ось уже 22 роки незалежного існування держави, її мешканці не отримали від своїх провідників ні чітких орієнтирів, ні бодай проміжних віх на шляху до стратегічної мети, ні методологічного інструментарію подолання перешкод, взагалі, – нічого…
Як на мене, жоден народ у світі, зважаючи на тотальну нелюбов до влади, не має таких підстав зневажати владоможних нероб, як українці. Ба більше, усі більш-менш помітні досягнення на терені від Карпат до Хутора Михайлівського, усі спроби поступу тут відбулися саме всупереч владним намаганням, через конфлікти з чиновниками, через зламані, понівечені долі пересічних громадян, що ціною нелюдських зусиль таки не давали остаточно упасти господарці, культурі, науці; через зневіру поодиноких ентузіастів, які випадково потрапляли до кабінетів, де ухвалюються важливі рішення, але хутко змушені були йти звідти через інтелектуальну задуху та підкилимні ігри, або ж їх «йшли» через «неформат» їхніх натур.
Біда ще й у тому, що володарі наших з вами доль, – як би це по «совковому» не звучало, але це, на жаль, досі так, – навіть не завдають собі труднощів переконати у свій правоті решту. «А навіщо? Досить «кинути клич», висловити свою незаперечну думку, і кожен, хто ще перебуває при повному розумі й твердій пам’яті, зобов’язаний стояти за таку «ідею» на смерть», – Ортега-і-Гассет у «Безхребетній Іспанії» бачив через роки нинішню Україну. Зважмо, батьківщина філософа, як і ми, пережила десятиліття диктатури, але не втратила здатності шанувати своїх очільників, бо вони, попри все, залишалися іспанцями.
Нам же випало мати справу зі справжнісіньким «лохотроном», який крім коштів видурює в посполитих залишки довіри, надії, виторговує для себе і челяді ще один зайвий день, аби конвертувати дорогоцінний час у грошові знаки, заморські вілли, гарантії безпечного майбуття. І ми щодня даруємо їм цю довіру, терпляче очікуючи на осонні «фініта ля комедії», завмираючи біля телевізорів в передчутті чогось значущого у пусто-порожній балаканині, сподіваючись на завтра, післязавтра, які з часом перетворюються на безкінечну низку наперстків, під якими нема призу. Ми нині навіть не можемо дозволити собі розкошів ось так просто, зі злості, вийти на Майдан, оскільки ці фокусники одразу ж потрактують наш емоційний спалах на користь своїх таборів, і вкотре заведуть поміж собою дискусію від нашого з вами імені.
А, може, досить сподіватися на владу, на збанкрутілих політиканів і їхні виверти? Може, час для вибудовування іншої моделі стосунків поміж «плебсом» і «знаттю». Стосунків, які базуватимуться не на обов’язках перших і безвідповідальності других, а на якісно новому рівні комунікації, – рівності перед законом, невідворотності покарання за негідні вчинки, а особливо, бездіяльність. Може, геть різнобарвні партійні знамена, для них ще не час. Може, варто-таки згуртуватися під державним прапором, аби не маяли над нами чужинські стяги?
Це, мабуть, єдина відповідь на тисячі запитань, яку мали б сформулювати для себе українці.
Ігор Гулик

Краткое эссе об ответах
Среди современного украинского общества накопилось столько вопросов к действующей власти, что она фактически не успеет ответить на них, даже если, не дай Бог, сохранится статус-кво, то есть с какой-то неведомой и непонятной причине жить с этими проводниками придется дольше отведенного им срока. Причем, по моему глубокому убеждению, общество уже не слишком нуждается, чтобы именно нынешние деятели вывели его из незнания или непонимания ситуации, поскольку вся прошлая практика коммуникации между «верхами» и «низами» скомпрометирована, мягко говоря, неискренностью первых. А уж то, как они берутся что-то объяснить, скорее похоже на ссору базарных товарок.
Когда Лион Фейтвангер писал, что «весь мир состоит не из вопросов, а из ответов, надо только догадаться, на что конкретно они отвечают», он, очевидно, имел в виду неукраинском мир. Поскольку его, этот специфический угол цивилизации, до сих пор переполняют вопросительные конструкции, зато за вот уже 22 года независимого существования государства, его жители не получили от лидеров ни четких ориентиров, ни даже промежуточных вех на пути к стратегической цели, ни методологического инструментария преодоления препятствий, вообще - ничего ...
Как по мне, ни один народ в мире, несмотря на тотальную нелюбовь к власти, не имеет таких оснований пренебрегать властвующих бездельников, как украинцы. Более того, все более-менее заметные достижения на территории от Карпат до Хутора Михайловского, все попытки развития здесь случились именно вопреки намерениям властей. Путем конфликтов с чиновниками, через сломанные, изуродованные судьбы граждан, ценой нечеловеческих усилий кто-то не давал окончательно упасть экономике, культуре, науке. Через крах иллюзий редких энтузиастов, случайно попавших в кабинеты, где принимаются важные решения, но быстро вынужденных убираться оттуда из-за интеллектуального удушья и подковерных игр, или же их «уходили»: из-за «неформата» их натур.
Беда еще и в том, что обладатели наших с вами судеб, - как бы это по «совковому» ни звучало, но это, к сожалению, до сих пор так, - даже не утруждают себя убеждением остальных в собственной правоте. «А зачем? Достаточно «бросить клич», выразить свое неоспоримое мнение, и каждый, кто еще находится в здравом уме и твердой памяти, обязан стоять за такую «идею» насмерть», - Ортега-и-Гассет в «Беспозвоночной Испании» видел спустя годы нынешнюю Украину. Учтите, родина философа, как и мы, пережила десятилетия диктатуры, но не утратила способности уважать своих руководителей, потому что они, несмотря на все, оставались испанцами.
Нам же пришлось иметь дело с настоящим «лохотроном», который помимо средств выманивает в обывателя остатки доверия, надежды, выторговывает для себя и челяди еще один лишний день, чтобы конвертировать драгоценное время в денежные знаки, заморские виллы, гарантии безопасного будущего. И мы ежедневно дарим им это доверие, терпеливо ожидая «финита ля комедии», замирая у телевизоров в предвкушении чего-то значимого в пустой болтовне, надеясь на завтра, послезавтра, которые со временем превращаются в бесконечный ряд наперстков, под которыми нет призов . Мы сейчас даже не можем позволить себе роскоши вот так просто, со злости, выйти на Майдан, поскольку эти фокусники сразу же присвоят нашу эмоциональную вспышку, и тотчас же заведут между собой дискуссию от нашего с вами имени.
А, может, хватит надеяться на власть, обанкротившихся политиканов и их уловки? Может, время для выстраивания другой модели отношений между «плебсом» и «знатью». Отношений, базирующихся не на обязанностях первых и безответственности других, а на качественно новом уровне коммуникации, - равенства перед законом, неотвратимости наказания за недостойные поступки, а особенно, бездействие. Может, выбросить разноцветные партийные знамена, для них еще не пришло время. Может, стоит все-таки сплотиться под государственным флагом, чтобы не развевались над нами чужие?
Это, пожалуй, единственный ответ на тысячи вопросов, который должны сформулировать для себя украинцы.
Игорь Гулык