urb_a | Про скарби земні

Originally posted by

Ілюстрація: copypast.ru

Десь у першій половині 90-х років минулого століття, коли кожен другий українець рахував копійки серед розгулу галопуючої інфляції, а села стрімко вилюднювали, бо тубільці рятувалися від злиднів на польських ринках або помаранчевих плантаціях Португалії, мені трапилося побувати на Золочівщині. Кілька чоловіків біля сільського шинку ділили недопалок на всіх, віддалік бовваніла споруда храму без бані, вкрита якоюсь цератою: грошей на гідну покрівлю, ясна річ, бракувало. Зате у провулку, на впорядкованому обійсті кипіла робота. Там селяни звели двоповерхову віллу для щойно прибулого священика (кілька десятків років тому її б назвали плебанією), гурт бабусь завзято поралися під орудою... 16-літньої ємості на грядках з городиною, а сам панотець, вчорашній випускник семінарії, з натяком на борідку на зовсім дитячому обличчі, спершись на новеньке авто, щось говорили собі з пристаркуватим майстром, мабуть, недавнім слюсарем тракторного стану.
Ця картинка й досі стоїть мені перед очима...
...А ось образок з нинішнього карпатського села, де війт скликає бойків на толоку, щоб упорати новісінький триповерховий маєток клірика, який гордо іменують резиденцією. Два гаражі, сауна, умебльовані покої на викінченому першому поверсі...
Або я чогось не розумію у свої п’ятдесят, або світ геть зійшов на пси. Без запитань: наш богобоязливий народ віднесе останнє яйце до церкви, а відтак на позичені гроші купуватиме собі необхідні ліки. Та всьому є межа – і добродійності також, особливо, коли на щирих почуттях починаються спекуляції. Просто важко уявити собі ситуацію, коли б у наших селах так гостинно і альтруїстично зустрічали учительку – випускницю педагогічного, скеровану на роботу невідь-куди, подалі від родинного гнізда, часто у прийми до чужих людей. Я не можу собі навіть змоделювати ситуації, коли б той же війт пішов з шапкою селом, збираючи гроші на будівництво нового ФАПу, аби не возити алярмово потребуючих недужих за тридцять кілометрів до райцентру. А, може, легше вчасно висповідати і хай умирає?
Рівно ж як намагаюся „убратися в рясу” молодикуватого священика, який спочатку виголошує на Службі Божій євангельське „Не збирайте собі скарбів на землі”, а трохи згодом „озвучує список” жертводавців, кошти яких пішли не на упорядкування храму, не задля недільної школи, а на вигодовування свиней у його власному хлівці.
Якщо так відбувається, то чому тоді клір волає про занепад моралі? Чому береться повчати мирян, використовуючи новозавітні критерії, до яких самому ліньки дійти? Чому гендлює святощами і святістю? Чому спекулює на почуттях?
Жодних заперечень: завдяки зусиллям і подвижницькій діяльності Церкви, як і інших чинників, про які написано вже чимало, українці змогли оборонити свою ідентичність, мову і культуру. Але чи достатньо нинішньому поколінню історичних прикладів служіння народові? Чому поруч зі святими іменами Митрополита Андрея Шептицького, патріарха Йосипа Сліпого, митрополита Володимира Стернюка ми не зауважуємо наших сучасників? Чи авторитет попередників є добрими лаштунками для їхніх наступників, які, за влучним висловом Олександра Ковальчука, й досі перебувають у підпіллі, бо там легше і спідручніше полагоджувати земні справи?
І ще одне. Фальш високого слова з церковного вівтаря обертається двозначністю віри серед мирян. Секуляризований світ з його символами і креативними вибриками диктує свої стандарти. Храм у селі часами перетворюється на подіум для сільських модниць, а ревність сповідування минає, коли під церквою сходяться два ворожих сусіди.
Розуміючи драстичність цих нотаток, зауважу, що відповідей на схожі запитання чекаю не тільки я, а поважне число тих, хто хотів би бачити авторитетну, шановану і моральну священичу спільноту. Дочасність цієї проблеми полягає ще й у тому, що, на превеликий жаль, з-посеред інших суспільних інституцій лише Церкві вдалося утримати бонус довіри населення. Влада скомпрометована до краю, і навіть вибори, якщо вони будуть колись, навряд чи зможуть змінити ситуацію на ліпше.
Ігор Гулик

О сокровищах земных
Где-то в первой половине 90-х годов прошлого века, когда каждый второй украинец считал копейки среди разгула галлопирующей инфляции, а села стремительно безлюднели, потому что туземцы спасались от нищеты на польских рынках или апельсиновых плантациях Португалии, мне случилось побывать на Золочевщине. Несколько мужчин возле сельского кабачка делили окурок на всех, поодаль виднелась постройка храма без купола, покрытая какой-то клеенкой: денег на кровлю, конечно, не хватало. Зато в переулке, на упорядоченном дворе кипела работа. Там крестьяне возвели двухэтажную виллу для только что прибывшего священника (несколько десятков лет назад ее бы назвали плебанией), группа бабушек моторно возились под руководством ... 16-летней матушки на грядках с овощами, а сам отец, вчерашний выпускник семинарии, с намеком на бородку на совершенно детском лице, опершись на новенькое авто, что-то говорил себе с пожилым мастером, видимо, недавним слесарем тракторного стана.
Эта картинка до сих пор стоит у меня перед глазами ...
... А вот образок с нынешнего карпатского села, где староста созывает бойков на выгон, чтобы привести к уму новенький трехэтажный особняк клирика, гордо именуемый резиденцией. Два гаража, сауна, обставленные покои на законченном первом этаже ...
Или я чего-то не понимаю в свои пятьдесят, или мир совсем сошел на нет. Без вопросов: наш богобоязненный народ отнесет последнее яйцо в церковь, а затем на одолженные деньги покупать себе необходимые лекарства. Но всему есть предел - и благотворительности также, особенно, когда на искренних чувствах начинаются спекуляции. Просто трудно представить себе ситуацию, когда бы в наших селах так радушно и альтруистично встречали учительницу - выпускницу педагогического, приехавшую неизвестно откуда, оторванную от семейного гнезда. Я не могу даже смоделировать ситуации, когда бы тот же староста пошел с шапкой по селу, собирая деньги на строительство нового ФАПа, чтобы не возить нуждающихся больных за тридцать километров к райцентру. А, может, легче вовремя исповедать и пусть умирает?
Равно как пытаюсь "надеть рясу" молодого священника, который сначала произносит на мессе евангельское «Не собирайте себе сокровищ на земле", а чуть позже "озвучивает список" жертвователей, средства которых пошли не на упорядочение храма, не для воскресной школы, а на вскармливание свиней в собственном хлеву.
Если так происходит, то почему тогда клир взывает об упадке морали? Почему берется поучать мирян, используя новозаветные критерии, к которым самому лень дойти? Почему торгует святынями и святостью? Почему спекулирует на чувствах?
Никаких возражений: благодаря усилиям и подвижнической деятельности Церкви, как и других факторов, о которых написано уже немало, Украина смогли защитить свою идентичность, язык и культуру. Но достаточно ли нынешнему поколению исторических примеров служения народу? Почему рядом со святыми именами митрополита Андрея Шептицкого, Патриарха Иосифа Слепого, Митрополита Владимира Стернюка мы не замечаем наших современников? Аль авторитет предшественников служит надежной кулисой для их преемников, которые, по меткому выражению Александра Ковальчука, и до сих пор пребывают в подполье, там легче и сподручнее улаживать земные дела?
И еще одно. Фальш высокого слова из церковного алтаря превращается в двусмысленность веры. Секуляризованный мир с его символами и креативными выходками диктует свои стандарты. Храм в селе временами превращается в подиум для сельских модниц, а ревность исповедания улетучивается, когда под церковью сходятся два перессоренных соседа.
Понимая неприятность этих заметок, скажу, однако, что ответов на подобные вопросы жду не только я, но множество из тех, кто хотел бы видеть авторитетное, уважаемое и моральное сообщество священников. Актуальность этой проблемы еще и в том, что, к сожалению, из среды других общественных институтов только Церкви удалось удержать доверие граждан. Власт скомпрометирована. И выборы, если они, конечно, будут когда-то, вряд ли смогут изменить ситуацию к лучшему.
Игорь Гулык