urb_a | мирно крокуємо у вічність

Originally posted by

Чи може бути насильство ефективним інструментом модерної революції? Цитую Джіна Шарпа - ідеолога багатьох успішних кольорових революцій східної Європи, автора книги "Від диктатури до демократії", яка стала настільною для громадянських активістів. Цей дядько присвятив своє життя дослідженню теми насильницького та ненасильницького повалення диктатур.

"Очевидні методи здаються неефективними. Конституційні й законодавчі бар’єри, судові рішення і громадську думку диктатори зазвичай просто ігнорують. Зрозуміло, що, реагуючи на жорстокість, тортури, зникнення та вбивства, люди схильні вважати насильство єдиним засобом повалення диктатури. Розлючені жертви іноді об’єднувалися для боротьби з жорстокими диктаторами, вдаючись до будь-яких можливих насильницьких і військових засобів, та не зважаючи на очевидну нерівність сил. Часто ці люди боролися відчайдушно, ціною великих страждань і жертв. Їхні звершення інколи були й справді визначними, проте дуже рідко вони завойовували свободу. Люті повстання можуть викликати у відповідь жорстокі репресії, залишаючи народ ще більш безпорадним, аніж до того.

Якими б вагомими не були переваги насильницьких засобів боротьби, одне залишається очевидним: покладаючи надії на силові методи, ми обираємо той спосіб боротьби, в якому суперник практично завжди має перевагу. Диктатори володіють надзвичайно широким арсеналом засобів насильства. І як би довго не протрималися у використанні насильницьких засобів демократи, уникнути суворих військових реалій їм все одно не вдасться–диктатори майже завжди мають перевагу у військовій техніці, амуніції, транспортних засобах та військовій силі. Попри всю свою хоробрість, демократи практично ніколи не можуть зрівнятися з ними. Якщо організувати наступальні військові дії неможливо, деякі дисиденти обирають партизанські методи боротьби, однак партизанська боротьба дуже рідко мала сприятливі наслідки для населення чи сприяла демократизації. Партизанська боротьба–це не вихід, особливо враховуючи те, що чим далі, тим більше вона призводить до величезних втрат серед власного населення.

Техніка також не є гарантією від помилок, навіть у сукупності з попереднім теоретичним і стратегічним аналізом, а іноді й міжнародною підтримкою. Партизанські війни часто ведуться протягом тривалого часу. Правлячий уряд часто пригноблює цивільне населення, що спричиняє людські страждання і суспільну дезорієнтацію. Навіть якщо партизанська боротьба є успішною, її негативні структурні наслідки зазвичай значні й тривалі. У відповідь на подібні контрзаходи правлячий режим відразу ж посилює тиск. І коли партизани все ж перемагають, встановлюється новий режим, набагато більше диктаторський, як наслідок централізованого впливу військових сил і послаблення чи знищення у горнилі такої боротьби незалежних суспільних груп та інституцій, життєво необхідних для встановлення і підтримання демократичного суспільства. Ті, хто протистоїть диктатурі, повинні шукати інші шляхи.

За допомогою перевороту, виборів чи іноземних визволителів? Військовий переворот, спрямований проти диктатури, може видатися порівняно легким і близьким шляхом до повалення ненависного режиму. Однак він має серйозні недоліки. Передовсім, він не усуває нерівномірного розподілу влади між населенням з одного боку та елітою, яка контролює уряд і силові структури, з іншого. Швидше за все, усунення від владних позицій конкретних осіб чи клік просто створить ситуацію, за якої їхнє місце зможе посісти інша група. Теоретично, ця нова група може проводити більш м’яку політику та демонструвати свою відкритість щодо демократичних реформ. Проте насправді все якраз навпаки. Зміцнивши свої позиції, нова кліка може бути більш амбіційною, ніж попередня. І невдовзі це нове владне угруповання, на яке покладалися великі надії, матиме змогу діяти на власний розсуд, не рахуючись з вимогами дотримання демократії та прав людини. Отже, таке вирішення проблеми диктатури є неприйнятним."