urb_a | МакКейн. Символ віри

ihorhulyk.livejournal.com posting in

Originally posted by

Ілюстрація: lenta.ru

Українські ЗМІ доволі широко висвітлювали поїздку американського сенатора-республіканця Джона МакКейна в Україну, його виступ на Майдані, зрештою, його враження від мільйонного мітингу із дивовижним ліхтариковим флеш-мобом. Однак поза увагою залишилися висновки гостя, який відтак оприлюнив їх, виступаючи перед членами Атлантичної Ради.
Про самого МакКейна писати не буду. «Яструб» він залишається «яструбом», і нотки, м’яко кажучи, непримиренності стосовно Росії та її нинішнього лідера, є природними в устах нашого героя. Ними сповнена і згадана доповідь, що рясніє влучними характеристиками мотивів саме такоє поведінки лідера РФ, і пересипана переліком загроз, які наразі приховує стратегія ВВП.
Але я про інше. Про те, що вселяє надію і підживлює віру. Не в міфічну американську допомогу США на шляху до української демократії, не у всесилля Пентагону і ЦРУ. Як не дивно, войовничий МакКейн продемонстрував уміння забувати образи і шукати елементи людяності навіть серед тих, хто дивився один на одного через оптичні приціли.
Є у спічі МакКейна усього одне речення, здавалося б, абсолютно несумісне із його публічним іміджем та переконаннями. Ось воно: «Там (на Майдані – Авт.) були українці всіх штибів життя, чоловіки й жінки, молоді й старі, з усіх частин країни. Там були українські ветерани радянської війни в Афганістані, які допомагали захистити демонстрантів і убезпечували наш прохід крізь юрбу» (курсив мій – Авт.).
Це сказав ветеран В’єтнамської війни, за плечима якого п’ять років поневірянь у в’єтконгівських (читай – совєтських) застінках. Людина, яка, здавалося б, разом із вдячністю Богові за звільнення, мала б до останнього свого подиху ненавидіти всіх, хто так чи інак причетний до Совдепії, хай навіть через однострій, у якому колись довелося воювати. Людина, яка на час Афганської м’ясорубки була однозначно по інший бік лінії фронту, оскільки реально служила у ВМС США, а відтак була конгресменом і сенатором.
Ет ні, - МакКейн доводить, що старе слід уміти перегорнути, як перечитану сторінку, його просто треба враховувати, робити з нього висновки, якщо прагнеш рухатися далі. Ця коротка фраза про українських афганців в устах «яструба», надзвичайно жорсткого і принципового, навіть за оцінками американських колег, політика, звучить як символ віри.
Віри, що все минає, навіть людська ненависть. Віри у те, що крайнощі, особливо в міжособистісних стосунках мешканців цього тендітного, крихкого світу, - небезпечні, що вони, за влучним висловом Мілана Кундери, є «межами, за якими закінчується життя, і пристрасть до екстремізму, в мистецтві чи політиці, суть замаскованою спрагою смерті».
Ігор Гулик

МакКейн. Символ веры
Украинские СМИ довольно широко освещали поездку американского сенатора-республиканца Джона МакКейна в Украину, его выступление на Майдане, в конце концов, его впечатления от миллионного митинга с удивительным флэш-мобом фонариков. Однако без внимания остались выводы гостя, который затем обнародовал их, выступая перед членами Атлантического Совета.
О самом МакКейне писать не буду. «Ястреб» он остается «ястребом», и нотки, мягко говоря, непримиримости по отношению к России и ее нынешнему лидеру, являются естественными в устах нашего героя. Ими полна и упомянутая речь, она изобилует меткими характеристиками мотивов именно такого поведения лидера РФ, и пересыпана перечнем угроз, скрывающихся в нынешней стратегии ВВП.
Но я о другом. О том, что вселяет надежду и подпитывает веру. Не в мифическую американскую помощь США на пути к украинской демократии, не во всесилие Пентагона и ЦРУ. Как ни странно, воинственный МакКейн продемонстрировал умение забывать былые обиды и искать элементы человечности даже среди тех, кто смотрел друг на друга через оптические прицелы.
Есть в спиче Маккейна всего одно предложение, казалось бы, совершенно несовместимое с его публичным имиджем и убеждениями. Вот оно: «Там (на Майдане - Авт.) были украинцы всех мастей, мужчины и женщины, молодые и старые, из всех частей страны. Там были украинские ветераны советской войны в Афганистане, которые помогали защитить демонстрантов и охраняли наш проход через толпу» (курсив мой - Авт.).
Это сказал ветеран вьетнамской войны, за плечами которого пять лет испытаний в вьетконговских (читай - советских) застенках. Человек, который, казалось бы, вместе с благодарностью Богу за освобождение, должен до последнего своего вздоха ненавидеть всех, кто так или иначе причастен к совдепии, пусть даже через униформу, в которой когда-то пришлось воевать. Человек, который во время Афганской мясорубки был однозначно по другую сторону линии фронта, поскольку реально служил в ВМС США, а затем избырался конгрессменом и сенатором.
Но нет, - МакКейн доказывает, что старое следует уметь перевернуть, как прочитанную страницу, его просто надо учитывать, делать из него выводы, если хочешь двигаться дальше. Эта короткая теплая фраза об украинских афганцах в устах «ястреба», чрезвычайно жесткого и принципиального даже по оценкам американских коллег политика , звучит как символ веры.
Веры, что все тленно, даже человеческая ненависть. Веры в то, что крайности, особенно в межличностных отношениях обитателей этого хрупкого, деликатного мира, - опасны, что они, по меткому выражению Милана Кундеры, есть «границами, за которыми заканчивается жизнь, и страсть к экстремизму, в искусстве или политике, суть замаскированной жаждой смерти».
Игорь Гулык