![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
ihorhulyk.livejournal.com posting in ![[community profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/community.png){kind=small}
urb_aOriginally posted by ![[livejournal.com profile]](https://www.dreamwidth.org/img/external/lj-userinfo.gif)
ihorhulyk at Гарвардські хлоп’ята, або Лузери. Версія 2.0
Ілюстрація: estacionmir.com
Свого часу в Україні активно просувалася думка про те, що у владні структури інкорпорувати певну квоту молодих людей зі сертифікатами провідних навчальних заходів світу, і все докорінно зміниться на краще. Адептом цієї тези був, зокрема, Олег Рибачук – найкреативніший, як на мене, глава президентської канцелярії часів незалежності. Рибачука „пішли”, поза тим, сотні „гарвардських хлоп’ят”, які встигли ускочити у потяг фортуни, вже нині працюють у владних офісах. Україна, як це не дивно, не відчуває їхньої присутності.
Утім, це аж ніяк не означає того, що молоді українці байдикували на Заході, прогулюючи заняття і не читаючи мудрих книг. Спілкуючись з ними, починаєш розуміти усю трагедію цього покоління, яке, окрилене мріями та амбіціями, потрапило не у той час і не в те місце. Так, ці хлоп’ята, наївшись розумів, нахапавшись практик, повернулися. Але... країна, з’ясувалося, не встигає за ними, рівно ж, як не встигає за світом. Відтак освіченим неофітам доводиться мати справу не з якимись об’ктивними перешкодами на шляху до втілення своїх задумів, а з банальщиною вітчизняного побуту – корупцією, кумівством, невіглаством партійних очільників, які пхають носа не у свої справи.
До критичної маси „гарвардських хлоп’ят” в українському істеблішменті, далебі, далеко. Ба більше, -- лави тих, хто тримає у креденсах яскраві закордонні сертифікати і далі ходить на роботу у владні бюрка чи офіси, що не день тануть. У ліпшому випадку вони знаходять собі застосування у приватному бізнесі, поодинокі зважуються розпочати власну справу. Але й тут вони виглядають „білими воронами”, оскільки „чистий” бізнес (за їхніми уявленнями іншого й не буває) в Україні досі дивина, а спілкуватися англійською, дискутувати про Вебера в нашому підприємницькому середовищі якось не випадає...
Є ще один вихід – йти до когось „на службу”. Зазвичай, товстосуми охоче беруть таких провідними менеджерами, але тутешні власники, на жаль, цінують не потугу мозкових звивин. „Умний” для них – радше гарна забавка, якою, як в дорогим авто, можна похвалитися у колі саунних колег.
Гірший випадок, -- відчай, образа, депресія і деградація. Людські трагедії не позначені дипломами і сертифікатами. Їх присмак – гіркота і безвихідь. Однак марність зусиль і життєві фіаско учорашніх мрійників стають наочним прикладом для інших, молодших. Вони вже добре міркуватимуть над тим, чи потребує ця країна нових „гарвардських хлоп’ят”.
Відтак в Україні поступово почав формуватися соціальний прошарок, більшість у якому акурат складають ці "гарвардські хлоп'ята", але в непритаманній їм ролі. Фахівці з ідентичностей, як от Тамара Гундорова, охрестили їх зовсім несподівано - лузерами. Тут можна було б обурюватися, але "батьки" цьоговизначення завбачливо уточнили - "такі лузери – зовсім не невдахи, як того можна очікувати. Це свідомо обрана позиція автсайдера і нонконформіста, спосіб відвоювати внутрішню свободу і від офіційного соціюму, і від медійних симулякрів".
У часи соціальної турбулентності (а для України, на моє глибоке переконання, турбулентність буде циклічною, і, далебі, не те що небезпечною, а навіть смислетворчою, імпульсивною), лузери повертаються на Майдан. Добре, що бодай тут є царина для застосування їхніх мізків та умінь мислити креативно...
Ігор Гулик
Гарвардские мальчики, или Лузеры. Версия 2.0
В свое время в Украине активно продвигалась мысль о том, что во властные структуры надо бы инкорпорировать определенную квоту молодых людей, владеющих сертификатами ведущих учебных заведений мира, и тогда все изменится к лучшему. Адептом этого тезиса был, в частности, Олег Рыбачук - самый креативный, по-моему, глава президентской канцелярии времен независимости. Рыбачука "ушли", но сотни "гарвардских мальчиков", успевших вскочить в поезд фортуны, уже сейчас работают во властных офисах. Украина, как это ни странно, не чувствует их присутствия.
Впрочем, это отнюдь не означает, что молодые украинцы бездельничали на Западе, прогуливая занятия и не читая мудрых книг. Общаясь с ними, начинаешь понимать всю трагедию поколения, которое, окрыленное мечтами и амбициями, вляпалось не в то время и не в то место. Да, эти ребята, наевшись наук, нахватавшись практик, вернулись. Но... страна, оказалось, не успевает за ними, равно, как не успевает за миром. Следовательно образованным неофитам приходится иметь дело не с какими-то объективными препятствиями на пути к реализации своих замыслов, а с банальщиной отечественного быта - коррупцией, кумовством, невежеством партийных руководителей, которые суют нос не в свои дела.
До критической массы "гарвардских ребят" в украинском истеблишменте, естественно, далеко. Более того, - ряды тех, кто держит в сервантах яркие зарубежные сертификаты и тупо ходит на работу во властные офисы, что ни день тают. В лучшем случае они находят себе применение в частном бизнесе, единицы решаются начать собственное дело. Но и здесь они выглядят "белыми воронами", поскольку "чистый" бизнес (а по их представлениям другого не бывает) в Украине пока редкость, а общаться на английском, дискутировать о Вебере в нашей предпринимательской среде как-то не приходится...
Есть еще один выход - идти к кому-то "на службу". Обычно толстосумы охотно берут таких ведущими менеджерами, но в то же время, к сожалению, ценят не богатство мозговых извилин. "Умный" для них - скорее престижная игрушка, которой, как и дорогим авто, можно похвастаться в кругу саунных коллег.
Худший случай, - отчаяние, обида, депрессия и деградация. Человеческие трагедии не обозначены дипломами и сертификатами. Их вкус - горечь и безысходность. Однако тщетность усилий и жизненные фиаско вчерашних мечтателей становятся наглядным примером для других, младших. Они уже хорошо будут понимать, нужны ли этой стране новые "гарвардские мальчики".
Но... В Украине постепенно начала формироваться социальная прослойка, где большинство аккурат принадлежит именно "гарвардским мальчикам", но в довольно непривычной для них роли. Специалисты в проблемах идентичностей, например, Тамара Гундорова, окрестили их очень неожиданно - лузерами. Можна было би гневаться, но "отцы" такого определения быстро уточнили - "такие лузери – совсем не неудачники, как того можна было бы ожидать. Это осознанно выбранная позиция аутсайдера и нонконформиста, способ отвоевать внутреннюю свободу и от официального социума, и от медийных симулякров".
Во времена социальной турбулентности (а для Украины, я глубоко в этом убежден, турбулентность будет цикличной, и, увы, не опасной, наоборот даже смыслотворческой, импульсивной), лузеры возвращаются на Майдан. Хорошо, что хотя бы здесь появилось поле приложения их мозгов и умения мыслить креативно...
Игорь Гулык
ihorhulyk at Гарвардські хлоп’ята, або Лузери. Версія 2.0Ілюстрація: estacionmir.com
Свого часу в Україні активно просувалася думка про те, що у владні структури інкорпорувати певну квоту молодих людей зі сертифікатами провідних навчальних заходів світу, і все докорінно зміниться на краще. Адептом цієї тези був, зокрема, Олег Рибачук – найкреативніший, як на мене, глава президентської канцелярії часів незалежності. Рибачука „пішли”, поза тим, сотні „гарвардських хлоп’ят”, які встигли ускочити у потяг фортуни, вже нині працюють у владних офісах. Україна, як це не дивно, не відчуває їхньої присутності.
Утім, це аж ніяк не означає того, що молоді українці байдикували на Заході, прогулюючи заняття і не читаючи мудрих книг. Спілкуючись з ними, починаєш розуміти усю трагедію цього покоління, яке, окрилене мріями та амбіціями, потрапило не у той час і не в те місце. Так, ці хлоп’ята, наївшись розумів, нахапавшись практик, повернулися. Але... країна, з’ясувалося, не встигає за ними, рівно ж, як не встигає за світом. Відтак освіченим неофітам доводиться мати справу не з якимись об’ктивними перешкодами на шляху до втілення своїх задумів, а з банальщиною вітчизняного побуту – корупцією, кумівством, невіглаством партійних очільників, які пхають носа не у свої справи.
До критичної маси „гарвардських хлоп’ят” в українському істеблішменті, далебі, далеко. Ба більше, -- лави тих, хто тримає у креденсах яскраві закордонні сертифікати і далі ходить на роботу у владні бюрка чи офіси, що не день тануть. У ліпшому випадку вони знаходять собі застосування у приватному бізнесі, поодинокі зважуються розпочати власну справу. Але й тут вони виглядають „білими воронами”, оскільки „чистий” бізнес (за їхніми уявленнями іншого й не буває) в Україні досі дивина, а спілкуватися англійською, дискутувати про Вебера в нашому підприємницькому середовищі якось не випадає...
Є ще один вихід – йти до когось „на службу”. Зазвичай, товстосуми охоче беруть таких провідними менеджерами, але тутешні власники, на жаль, цінують не потугу мозкових звивин. „Умний” для них – радше гарна забавка, якою, як в дорогим авто, можна похвалитися у колі саунних колег.
Гірший випадок, -- відчай, образа, депресія і деградація. Людські трагедії не позначені дипломами і сертифікатами. Їх присмак – гіркота і безвихідь. Однак марність зусиль і життєві фіаско учорашніх мрійників стають наочним прикладом для інших, молодших. Вони вже добре міркуватимуть над тим, чи потребує ця країна нових „гарвардських хлоп’ят”.
Відтак в Україні поступово почав формуватися соціальний прошарок, більшість у якому акурат складають ці "гарвардські хлоп'ята", але в непритаманній їм ролі. Фахівці з ідентичностей, як от Тамара Гундорова, охрестили їх зовсім несподівано - лузерами. Тут можна було б обурюватися, але "батьки" цьоговизначення завбачливо уточнили - "такі лузери – зовсім не невдахи, як того можна очікувати. Це свідомо обрана позиція автсайдера і нонконформіста, спосіб відвоювати внутрішню свободу і від офіційного соціюму, і від медійних симулякрів".
У часи соціальної турбулентності (а для України, на моє глибоке переконання, турбулентність буде циклічною, і, далебі, не те що небезпечною, а навіть смислетворчою, імпульсивною), лузери повертаються на Майдан. Добре, що бодай тут є царина для застосування їхніх мізків та умінь мислити креативно...
Ігор Гулик
Гарвардские мальчики, или Лузеры. Версия 2.0
В свое время в Украине активно продвигалась мысль о том, что во властные структуры надо бы инкорпорировать определенную квоту молодых людей, владеющих сертификатами ведущих учебных заведений мира, и тогда все изменится к лучшему. Адептом этого тезиса был, в частности, Олег Рыбачук - самый креативный, по-моему, глава президентской канцелярии времен независимости. Рыбачука "ушли", но сотни "гарвардских мальчиков", успевших вскочить в поезд фортуны, уже сейчас работают во властных офисах. Украина, как это ни странно, не чувствует их присутствия.
Впрочем, это отнюдь не означает, что молодые украинцы бездельничали на Западе, прогуливая занятия и не читая мудрых книг. Общаясь с ними, начинаешь понимать всю трагедию поколения, которое, окрыленное мечтами и амбициями, вляпалось не в то время и не в то место. Да, эти ребята, наевшись наук, нахватавшись практик, вернулись. Но... страна, оказалось, не успевает за ними, равно, как не успевает за миром. Следовательно образованным неофитам приходится иметь дело не с какими-то объективными препятствиями на пути к реализации своих замыслов, а с банальщиной отечественного быта - коррупцией, кумовством, невежеством партийных руководителей, которые суют нос не в свои дела.
До критической массы "гарвардских ребят" в украинском истеблишменте, естественно, далеко. Более того, - ряды тех, кто держит в сервантах яркие зарубежные сертификаты и тупо ходит на работу во властные офисы, что ни день тают. В лучшем случае они находят себе применение в частном бизнесе, единицы решаются начать собственное дело. Но и здесь они выглядят "белыми воронами", поскольку "чистый" бизнес (а по их представлениям другого не бывает) в Украине пока редкость, а общаться на английском, дискутировать о Вебере в нашей предпринимательской среде как-то не приходится...
Есть еще один выход - идти к кому-то "на службу". Обычно толстосумы охотно берут таких ведущими менеджерами, но в то же время, к сожалению, ценят не богатство мозговых извилин. "Умный" для них - скорее престижная игрушка, которой, как и дорогим авто, можно похвастаться в кругу саунных коллег.
Худший случай, - отчаяние, обида, депрессия и деградация. Человеческие трагедии не обозначены дипломами и сертификатами. Их вкус - горечь и безысходность. Однако тщетность усилий и жизненные фиаско вчерашних мечтателей становятся наглядным примером для других, младших. Они уже хорошо будут понимать, нужны ли этой стране новые "гарвардские мальчики".
Но... В Украине постепенно начала формироваться социальная прослойка, где большинство аккурат принадлежит именно "гарвардским мальчикам", но в довольно непривычной для них роли. Специалисты в проблемах идентичностей, например, Тамара Гундорова, окрестили их очень неожиданно - лузерами. Можна было би гневаться, но "отцы" такого определения быстро уточнили - "такие лузери – совсем не неудачники, как того можна было бы ожидать. Это осознанно выбранная позиция аутсайдера и нонконформиста, способ отвоевать внутреннюю свободу и от официального социума, и от медийных симулякров".
Во времена социальной турбулентности (а для Украины, я глубоко в этом убежден, турбулентность будет цикличной, и, увы, не опасной, наоборот даже смыслотворческой, импульсивной), лузеры возвращаются на Майдан. Хорошо, что хотя бы здесь появилось поле приложения их мозгов и умения мыслить креативно...
Игорь Гулык
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
no subject
Date: 2014-01-28 07:08 am (UTC)кто финансировал получение этими мальчиками гарвардского образования? Оно ведь стоит недешево.