Про ковельські "дєрєвєнькі" і луківських міліціонерів

[esgalar-teren.livejournal.com]

Вступ
Буквально учора маленький гуманіст і носій ондатрової шапки (але не Хімка) у черговий раз "дивувався", чому він двічі за останні два дні отримує по сусалах, хоча картинки не він малював? Відповідь на це питання дуже проста: тому що, не орієнтуючись у предметі, цей "знавець" стягає до УРБи різну каку, видаючи її чомусь за "істину" у останній інстанції. Тому, як справедливо зауважив колега Васовл, хоча наш "знавець" у ондатровій шапці сам не малював картинки, не фальсифікував світлини, і навіть (інколи) не підганяв факти під потрібний йому результат, однак по сусалах в УРБі як "заслуженний тягач" і власник контрамарки до знаменитої калюжі на одне місце у партері отримуватиме саме він. Принаймні до того часу, поки не навчиться самостійно працювати з джерелами, аналізувати їх і забуде про ганебну звичку підганяти клаптикові цитати і картинки від "нєізвєстноґо фотоґрафа" під потрібні результати.

Оскільки, наразі, наш маленький гуманіст вирішив попрацювати ретранслятором, і порадувати нас черговою порцією думок Кормана з примкнулим до нього "нєізвєстньім фотоґрафом" та пєдівікіями усіх мастей, то доведеться знову провести сеанс виховання нашого маленького гуманіста за методою професора Павлова.

Кінець вступу (усе, що знаходиться нижче, наполегливо не рекомендується читати нашому маленькому гуманісту в ондатровій шапці для уникнення заподіяння шкоди його психічному здоров'ю). 



***
"Летом 1942 г. в  г. Мацееве (ныне – Лукове) недалеко от Ковеля был сформирован 103-й батальон украинских полицаев".

Тут ми маємо брехню під №1, яку наш маленький гуманіст придумав, очевидно, не сам, але за яку його сусали болітимуть і надалі.
103 поліційний батальйон було сформовано у січні-лютому 1942 року здебільшого з українців Ковельського повіту (О. Клименко, С. Ткачов. Українці в поліції в Рейхскомісаріаті 1941-1944 рр. (Південна Волинь): німецький окупаційний режим на Кремінеччині у 1941-1944 рр. Харків: Ранок НП, 2012, с. 185).

А от напівправда, яка міститься у цьому фрагменті, вже цілком і повністю на совісті нашого доморощеного "історика". Говорячи про "103-й батальон украинских полицаев", цей "знавець" створює враження, що цей батальйон повністю складався з українців. Однак насправді цей батальйон складався з українців лише частково, а іншу частину його особового складу складали поляки (А. Боляновський. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939-1945) / Львівський національний університет ім. Івана Франка; Канадський інститут українських студій Альбертського університету. - Львів, 2003, с. 132).

***
"Командиром у полицаев был член ОУН Иван Климчак (он же «Лысый», он же «Павлюк», он же - еще пара кликух)."
Брехня під №2. Організаторами 103-го батальйону були майор Рудник, колишній офіцер царської армії, який пізніше служив у Запорізькому полку, сотник Дзюблик, сотник Семенюк та інші, яких собі не пригадую. Пригадую, що одним з перших ініціяторів був Марковський, теж старшина армії УНР, родом таки з Волині  (Михайло Лебідь. Часи німецької окупації в Матіївському районі на Волині // Літопис УПА, том 5: Волинь і Полісся, Німецька окупація. Книга третя: Спомини учасників з англійським резюме. Редакція Євгена Штендери. Торонто, 1984, с. 215). Командиром 103-го батальйону з німецького боку був майор Штерн (там же, с. 216), з українського боку до літа 1943 року - майор Анатолій Рудник, після цього - колишній офіцер армії УНР Марковський (О. Клименко, С. Ткачов. Українці в поліції в Рейхскомісаріаті 1941-1944 рр. (Південна Волинь): німецький окупаційний режим на Кремінеччині у 1941-1944 рр. Харків: Ранок НП, 2012, с. 185). 
Ту ж саму інформацію про командирів 103-го батальйону: майора Штерна з німецького боку та майора Рудника з українського знаходимо й у книзі Андрія Боляновського (А. Боляновський. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939-1945) / Львівський національний університет ім. Івана Франка; Канадський інститут українських студій Альбертського університету. - Львів, 2003, с. 137).

***
"Вот он в немецкой форме."
Брехня №3. На світлині дійсно зображений Іван Климчак, однак не у "немецкой форме", а у формі так званого луцького "Господарського куреня" (луцької підстаршинської школи) - офіційна назва: "Сільськогосподарська школа" (німецькою: «Landdienst Ukraine» («Сільськогосподарча служба України») (Музичук С., Марчук І. Луцький вишкільний курінь, 1941-1943// Однострій. Військово-історичний журнал. - 2004. - № 8. - С. 28-35).
Ця світлина Климчака знаходиться у статті на сторінці 30.
Щодо форми, яку носили члени підрозділу, там зазначається наступне:
"Після переформування відділу у Сільськогосподарську школу німцями було вирішено надати їй напіввійськового характеру для легшого контролю та підсилення дисціпліни. Тому було вирішено одягнути всіх вишкільників – українців та курсантів в однострої, відмінні, звичайно, від німецьких.
Скоріше за все вирішення питання крою уніформи, пошуку матеріалів для неї та вигляду відзнак було покладено на українських військових.
На текстильній фабриці в с. Лешків біля Варяжа (Сокальщина) С.Коваль та О.Косаревич отримали зелене сукно, подібне до того, що йшло на польські мундири. В Луцьк було також привезено невелику кількість теж зеленого, але світлішого за відтінком та кращого гатунку сукна. При курені була заведена майстерня, в якій 12 кравців та шевців виготовляли мундири: для курсантів із зеленого, а для підстаршин (починаючи з чотових) і старшин – з світлішого зеленого сукна.
Однобортні із застібкою на 6 гудзиків мундири мали стоячо-відкладний комір, що застібався на гачок, нагрудні та бокові кишені зі  складками та клапанами на гудзиках. Жовті металеві гудзики з морськими якорями були подібні до французьких та англійських офіцерських військово - морських гудзиків (!) Не відомо, чому саме такі гудзики і яким чином потрапили до куреня, але саме вони, напевне, вплинули на форму рангових відзнак, впроваджених у частині (про це нижче).
На лівому рукаві мундирів підстаршин та старшин на відстані біля 10 см. від краю рукава нашивалась темнозелена стрічка шириною 4 см. з написом чорними готичними літерами “Landdienst Ukraine” (“Сільськогосподарча служба України”), що означав офіційну назву школи. (фото 4). Стрічки доставлялися у курінь вже готовими і хто їх виготовляв устійнити не вдалося.
Характерною відзнакою підстаршин та старшин був також жовтий плетений шнурок, що кріпився з лівої сторони грудей (від ґудзика на кишені до третього зверху гудзика мундира), на якому носився свисток. (фото 4, 6, 9).
Однострій доповнювали шапка – пілотка на зразок німецької вермахтівської та широкі штани навипуск з того самого сукна.
Пілотка спереду мала характерний виріз, як у мазепинки. У ройових цей виріз обшивався синім кантом (мал. 3-2). Вся пілотка обшивалася синім кантом у чотових (мал. 3-3, фото 3)  і срібним галуном – у старшин (мал.3-4). Спереду кріпилась шапкова відзнака у вигляді золотої розетки з тризубом на блакитному тлі.
Взимку уніформа доповнювалась шинелею та шапкою – “лещатаркою” теж із зеленого, але грубішого сукна (мал. 3-5).
Всі предмети однострою (за винятком нарукавних стрічок) виготовлялися безпосередньо у курені" (Музичук С., Марчук І. Луцький вишкільний курінь, 1941-1943// Однострій. Військово-історичний журнал. - 2004. - № 8. - С. 28-35).

***
"Занимались полицаи, в основном, холокостом.  В сентябре 1942 г. проводили ликвидацию еврейского гетто в Мацееве. По разным оценкам от 1,5 до 2,5 тыс человек. Участвовали в массовых ресстрелах в дер. Мельница Ковельского р-на (около 100 жертв), в Володимире-Волынском, Турийске и др местах."
Брехня №4, добре приправлена різноманітними пересмикуваннями.
Наш маленький носій ондатрової шапки так поспішав "врізати" правду-матку, що навіть не перевірив, що посиланнячко (http://shorashim.narod.ru/case_nakonechniy.html), яким він намагався "підперти" свої слова, виявляється-то "бите". Себто, веде у туманну далечінь рунету, і там у тумані й губиться.
Найперша брехня, яка міститься у цій цитаті з нашого маленького друга, це "дер. Мельница". Спеціально для нашого "пісатєля", а не "чітатєля" повідомляю, що ніяких "дєрєвєнь" на території Волинської області не було віку - це ж бо не "ісконноє Подмосковьє з Подлєнінґрадьєм". Писати таку маячню, це усе-рівно, що говорити щось типу "стойбище Краснокомбайновское Масковской области" або "аул имени Калинина Санкт-Петербургского района Ленинградской области", і людина, яка плодить подібні нісенітниці, з головою видає свої "глибокі знання" та "розуміння" місцевих реалій, чим, щоправда, наш маленький друг ніколи не відрізнявся.

Що ж до посилання, то з контексту, зрозуміло, що чисто теоретично воно мало б вести на брошурку чергового улюбленця проФФесора КаЧНовського (с) УГліч такого собі Владислава Наконечного "Холокост на Волыни. Жертвы и память" (Луцк, 2003).

Ось цитата:
"Арестованные и привлеченные к суду бывшие полицейские Н. Зайчук, И. Лесковский, С. Максимчук и Т. Сохацкий на следствии в марте 1948 года свидетельствовали, как несколько подразделений полиции свели в 103-й карательный батальон СС, который дислоцировался в Мацееве (Луков) Турийского района. Начиная с июля 1942 года, этот батальон был занят в основном в уничтожении еврейских гетто в населенных пунктах области. Н. Зайчук рассказал, что он "ходил по Мацееву, в домах, подвалах и скрытых местах вылавливал скрывавшихся от расстрела евреев и доставлял их на сборный пункт в гетто". А Т. Сохацкий сообщил, что, кроме того, что участвовал в расстреле евреев поселка Мацеев (Луков), выезжал "в июле - августе 1942 года на расстрелы в г. Владимир-Волынский, Горохов, Берестечко, Локачи, Турийск". Например, в уничтожении евреев в селе Мельница Ковельского района 3 сентября 1942 года принимало участие 5 немцев и 97 вооруженных до зубов полицаев (32)"
(В. Наконечный. Холокост на Волыни. Жертвы и память. Луцк, 2003, с. 11). 

У цьому фрагменті слід звернути увагу на кілька важливих моментів.
1) З усього цього тексту Наконечний на відповідне джерело судячи з усього спирається лише останнє речення про знищення євреїв у с. Мельниця Ковельського району (Живыми остались только мы. Свидетельства и документы. Редактор и составитель д-р Борис Забарко. Киев: Институт Иудаики, 1999, с. 359).
Як чудово видно ось тут, ця книга Забарка містить "свідчення та спогади колишніх в'язнів нацистських концтаборів та гетто, а також тих, хто вижив під чужим ім'ям, подобою, з чужими документами та окупованій нацистами території України". Таким чином, у зазначеному збірнику немає, та й не може бути ніяких "свідєтєльств" колишніх поліцейських Зайчука, Лесковського, Максимчука та Сохацького, які згадуються вище.
А тому, як зазначено вище, посиланням на книгу Забарка Наконечний обґрунтовує виключно останній пасаж про "уничтожение евреев в селе Мельница Ковельского района", у якому приймали участь "5 немцев и 97 вооруженных до зубов полицаев". Однак, з зазначеної цитати абсолютно не слідує, що під "полицаями" мається на увазі саме 103-й батальйон.
По-перше, про це нічого не говориться у книзі Забарка. По-друге, прямо про це не говорить також Наконечний ні тут, ні далі у відповідному описі подій у с. Мельниця, де він обмежується лишень загальною фразою:
"в августе 1942 года фашисты с непосредственным участием большого отряда полиции расстреляли евреев, составляющих подавляющее большинство жителей Мельницы и ряда окрестных сел"  (В. Наконечный. Холокост на Волыни. Жертвы и память. Луцк, 2003, с. 28).
Тут також не вказується, ні що це був за загін, ні з кого він складався, ні які особи ним командували.
Таким чином, говорити про те, що 103-й батальйон мав якесь відношення до розстрілів у с. Мельниця на підставі слів Наконечного немає абсолютно ніяких підстав.
Більш того, згадка про "97 вооруженных до зубов полицаев", яку взято Наконечним з книги Забарка, і яка є лишень переказом прямої мови одного з "свідків" (Забарко ж бо є лише редактором-упорядником відповідних спогадів та свідчень, а не їхнім автором), суттєво знецінює усю цю розповідь Наконечного та нашого маленького гуманіста разом із ним. Оскільки з озброєнням допоміжної поліції на території Райхскомісаріату Україна справа обстояла якраз з точністю до навпаки: німці досить неохоче виділяли підрозділам УДП вогнепальну зброю та патрони, відомі випадки, коли поліцейським під час проведення "спецоперацій" навмисно видавали по одному патрону (за подробицями відсилаю до улюбленої баєчки проФФесора КаЧНовського (с) УГліч про село Кортеліси).
Так що, казці про "озброєних" та ще й "до зубов" 97 поліцейських, очевидно, місце на тій самій полиці, що й "свідєтєлям руководяшчєй ролі Обєрлєндєра і дівізіі "Нахтіґаль" (с) Єлєна Борисьонок батальона "Нахтіґаль" во Львовском поґромє 31 іюня ім. Хімкі".

2) Не з'ясованим залишається "джерело", з якого Наконечний витяг на світ Божий інформацію про діяльність 103-го батальйону та нібито "цитати" з свідчень "колишніх поліцейських Зайчука, Лесковського, Максимчука та Сохацького". Зрозуміло, що це не може бути книга Забарка, однак ніяких інших посилань на будь-які джерела Наконечним не наводиться. З огляду на це, залишається вважати, що або Наконечний з якоїсь хворої голови вирішив, що ця інформація раптом стала "загальновідомою", а тому такою, що не потребує доведення (як, наприклад, що Земля обертається навколо Сонця, або вода - мокра), або автором цієї інформації, зокрема, і "свідчень" колишніх "поліцейських" та "цитат" з них є сам Наконечний. І в першому, і в другому випадку зазначена інформація є недоведеною та не може бути визнана за належне та допустиме джерело доказування.
Суттєво знецінює цю інформацію (незалежно від того, чи є її автором сам Наконечний, чи використані ним "загальновідомі джерела") згадка про те, що "несколько подразделений полиции свели в 103-й карательный батальон СС, который дислоцировался в Мацееве (Луков) Турийского района".
По-перше, 103-й батальйон допоміжної поліції не мав статусу "карального", ні, тим більше, не входив та не міг входити до структури "СС", а його особовий склад не носив есесівських звань та знаків розрізнення. 
По-друге, наведена Наконечним процедура "формування" 103-го батальйону шляхом "сведения нескольких подразделений полиции в батальон" не має нічого спільного з дійсністю. Як зазначає Михайло Лебідь:
"Офіційної мобілізації до куреня не було. Однак було розпорядження, щоб кожний голова сільської управи призначив до куреня бодай п'ятьох юнаків. Спочатку голови управ висилали до куреня кого вдалося, не зважаючи на те, чи мобілізовані були охочі до служби в українському війську чи ні. Однак це тривало недовго. Українські організатори почали натискати, щоб до куреня йшов цвіт молоді, бо курінь має бути зав'язком української армії. Тому в курені повинна бути найкраща, національно свідома молодь. Тим часом у лісі вже діяла Українська Повстанська Армія. Діяла підпільна повстанська адміністрація, організація постачання, санітарна служба й усе інше. Було відомо, що повстанці ставляться критично до задуму творення куреня, однак вони не робили якихось драстичних перешкод у його організації. В кожному разі курінь зорганізовано" (Михайло Лебідь. Часи німецької окупації в Матіївському районі на Волині // Літопис УПА, том 5: Волинь і Полісся, Німецька окупація. Книга третя: Спомини учасників з англійським резюме. Редакція Євгена Штендери. Торонто, 1984, с. 215-216).
Як бачимо, ніякого "зведення" кількох підрозділів "поліції" у єдиний батальйон не відбувалося, навпаки, перший раз батальйон формувався, що називається, "з нуля" і як окремий підрозділ.    

3) Навіть, якщо припустити, що відповідні "свідчення" колишніх поліцейських взято Наконечним з належного та допустимого джерела, і при "цитуванні" їх він нічого не спотворив та не перекрутив, то з цих цитат випливає, що "занимались Холокостом" лише Зайчук та Сохацький, оскільки в наведених цитатах вони говорять самі і виключно про себе, та, максимум, ще Лесковський та Максимчук (прізвища яких лишень згадуються Наконечним поруч з прізвищами Зайчука та Сохацького, проте ніяких цитат з їхніх "свідчень" чи будь-яких інших доказів на підтвердження тези про їхню причетність до "Голокосту" не наводиться). Тому і тут наш маленький гуманіст (з опорою на Наконечного) відверто притягає за вуха факти до своєї "концепції".

Відмітимо, зрештою, й те, що навіть наведені нашим маленьким носієм ондатрової шапки цифри "жертв" "занятия Холокостом" також взяті ним зі стелі: у Наконечного (с. 28, 37) фігурують зовсім інші цифри. Що ще раз доводить, що у предметі мешканець "ґородскоґо посєлєнія в Ярославской області РФ" відверто "плаває", читати вміє лишень з п'ятого на десяте, а аналізувати прочитане - й поготів.

***
"Но вот весной 1943 г.  среди этих украинских полицаев возник патриотический подъем. И подались они в лес, в УПА. Вместе со своим командиром «Лысым»". 
Брехня №5. 103-й батальйон допоміжної поліції перейшов до УПА улітку 1943 року. Другий склад цього батальйону, сформований після відходу до лісу першого складу, перейшов до УПА пізньої осені 1943 року (Михайло Лебідь. Часи німецької окупації в Матіївському районі на Волині // Літопис УПА, том 5: Волинь і Полісся, Німецька окупація. Книга третя: Спомини учасників з англійським резюме. Редакція Євгена Штендери. Торонто, 1984, с. 217).

Ну і "Лисий" не був "командиром этих украинских полицаев". Хоча про це я вже зазначав вище.

***
"В УПА курень Лысого покрыл себя неувядаемой славой. Случилось это 30 августа 1943 г. В этот день в рамках этнической чистки Зап.Украины от поляков (т.н. Волынская резня) "воины" УПА из банды Лысого и симпатики из соседних сел вырезали польские села Острувки и Воля Островецкая, убив около 1000 человек".
Брехня на брехні сидить і брехнею поганяє.
По-перше, в сучасній історичній науці, як українській, так і закордонній, серед дослідників немає єдності ані щодо характеру подій на Західноукраїнських землях та на Закерзонні у 1942-1947 рр., ані, навіть, щодо їх назви. Польські історики та публіцисти поруч з наведеним вище терміном оперують також поняття: «винищення», «екстермація», «етнічна чистка», інколи «геноцид». З українського боку використовуються терміни «конфлікт», "протистояння" або "війна". «Громадянською війною» називає тодішні події американський дослідник Тімоті Снайдер (В. В'ятрович. Друга польсько-українська війна. 1942-1947. – Вид. 2-е, доп. К.:Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2012, с. 5, 17-18, 34, 40-41).
По-друге, ні наш горе-правдоруб, ні інші дослідники так і не навели доказів того, що напад на "польські села" (насправді, якщо бути точним - колонії) Острівки та Волю Островецьку відбувався в "рамках этнической чистки Зап. Украины от поляков", як про це говорить наш власник ондатрової шапки. Зокрема, поняття "Западная Украина" є значно ширшим поняттям, ніж "Вольінь", а тому хочеться запитати у нашого маленького вибіркового гуманіста, чому, якщо напад на зазначені вище населені пункти відбувався начебто в "рамках этнической чистки Зап. Украины от поляков", то чому ця начебто "этническая чистка Зап. Украины от поляков" в означений період не відбувалася, наприклад, у Галичині, де позиції ОУН (б) та УНС були значно сильнішими, ніж на Волині, або на Холмщині, де вони, навпаки, були значно слабші?
По-третє, напад на колонію Островки відбувся не 30 серпня 1943 року, а у період з 17 по 19 липня 1943 р. за зовсім інших обставин, про що у липні 1943 року складено два Звіти про бойові дії відділів УПА у липні 1943 року проти польських збройних формувань (Перший - ГДА СБ України, ф. 13, спр. 376, т. 66, арк. 3, копія, машинопис; опубліковано: Польсько-українські стосунки в 1942-1947 роках у документах ОУН та УПА: у 2 т. / Відп. ред. та упор. В. М. В'ятрович. - Т. 1. Війна під час війни. 1942-1945. - Львів: Центр досліджень визвольного руху, 2011, с. 214-215; Другий від 27.7.43 р. - ЦДАВО України, ф. Р-30, оп. 2, спр. 39, арк. 25-26; опубліковано: Літопис УПА. Нова серія. - К. - Торонто, 1999 - Т. 2: Волинь і Полісся: УПА та запілля 1943-1944. Документи і матеріали, с. 173-176). 

***
"Резня проходила по одинаковому сценарию. Село окружали вооруженные бандеровцы и украинские крестьяне из соседних сел с вилами и топорами. После входили в село и совместно резали всех подряд. Один из немногих выживших, поляк Генрик Клок из Воли Островецкой (ему было тогда 13 лет), вспоминал, как украинцы согнали их в школу, потом стали стрелять по толпе и кидать гранаты. Клок был ранен. Рядом с ним, над трупом жительницы села Марии Есинюк сидел её 5-летний сын, и просил маму идти домой. К ребенку подошел бандеровец и убил выстрелом в голову. Клок выжил только потому, что его приняли за мертвого".
Зазначений пасаж ще раз переконливо свідчить про те, що власник ондатрової шапки не "чітатєль", а "пісатєль". Бог з ним, що "одного из немногих вьіживших" звали насправді не "Генрих Крок", а "Хенрик Клоц". Найцікавіше навіть не це, а те, що у своїх "спогадах" Кльоц нічого не говорить ні про УПА, ні про бандерівців.

Описуючи напад на колонію, він послідовно називає нападників "українські боївкарі", "українці", "українські орди", "озброєні убивці", "вбивці". Особу, яка очолювала нападників, він називає просто "ватажок українських орд". Лише тричі він висловлюється більш конкретно, однак і тут, увага, він жодного разу не говорить ані про "УПА", ані, навіть, про "бандерівців", а називає нападників, знову увага, "бульбівцями":

«...ніхто з нас, поляків, не знав, що готують для нас бандити з-під знаку Бандери і Бульби.
...у відповідь на жорстокі слова бульбівця та сама жінка кинула: "Будете прокляті навіки вічні…".
На додачу бульбівці підпалили будинок, який палав, ніби смолоскип»
(Relacja Henryka Kloca (Henryk Kloc urodzil sie w 1930 r. w Woli Ostrowieckiej. Obecnie meszka w Strzegomiu, woj. Walbrzyskie) //  Wolynski testament. Opracowali: Leon Popek, Tomasz Trusiuk, Paweł Wira i Zenon Wira. Wydawca: Towarzystwo Przyjaciół Krzemieńca i Ziemi Wołyńsko - Podolskiej, Lublin 1997; український переклад: І. Ольховський. Кривава Волинь. Книга перша. Українсько-польське протистояння на теренах Любомльського та Шацького районів у 1939-1945 роках. - Луцьк: ПрАТ "Волинська обласна друкарня", 2008, с. 163-164).

Таким чином, Клоц, у тих місцях, де він характеризує нападників більш-менш конкретно, двічі однозначно говорить про них як про "бульбівців". Третя згадка про них як про "бандитів з-під знаку Бандери і Бульби" (себто, тризуба - С. Р.) однозначно сприймається у переносному значенні: тобто, що ці нападники були "українцями". Виникає питання, на підставі чого цей свідок зробив такий висновок? Адже на слід забувати, що на момент тих подій йому було лише 13 років. Можливо, або цей Хенрик Клоц був уже на той час, як зараз кажуть, "просунутим" і непогано розбирався у течіях українського націоналістичного руху (чим не можуть похвалитися навіть деякі сучасні носії ондатрових шапок), і тому з одного погляду відрізняв "бульбівця" від "мельниківця", а "мельниківця" від "бандерівця", або ж, що більш ймовірно, він просто колись (до або після тих подій) чув це слово у певному контексті, і воно почало асоціюватися у нього з подіями, свідком яких він став. Або така "ідентифікація" - це вже пізніше "творче переосмислення" дитячих спогадів у більш пізньому віці, коли з висоти прожитих років, які відділяють від часу подій, пам'ять про такі події, насичена різноманітними "подробицями" - "свіжа, як у дитинстві" (с). 
Якщо розглядати варіант "просунутості" хлопця, то значить його "ідентифікація" нападників як бульбівців є правильною, і нападники були саме представниками бульбівських загонів, що означає лише, що наш правдошукач у ондатровій шапці знову сів у калюжу.
Якщо сприймати цю "ідентифікацію" з позиції ув'язки Клоцем раніше почутого слова з подіями, свідком яких він був, то, якщо, як стверджують різного роду проФФесори, їх аспіранти та примкнулі до них мешканці Ярославської області, "пиляли і рубали" виключно "бЕндєровцьі", "виключно на Волині" і "виключно з зими 1943 р.", то навряд чи події у Волі Островецькій у Клоца "асоціювалися" б з "бульбівським", а не з "бандерівським" рухом. А це означає, що або таки там дійсно діяли "бульбівці", яких за якимись ознаками "ідентифікував" Клоц, однак чомусь забув повідомити, що це були за "ознаки", або уся його "ідентифікація", що називається, не приший кобилі хвоста: щось десь чув, і ляпнув не думаючи. 
Однак, враховуючи, що у книзі "Wolynski testament", а також у інших місцях не наводиться жодних даних про те, коли саме Клоц давав свої "свідчення", більш ймовірним є варіант, що Клоцова "ідентифікація" - це результат "творчого" переосмислення на схилі літ пережитих ним подій. Що, однак, зовсім не свідчить про те, що така "творчо переосмислена ідентифікація" є правильною, а не просто сліпим повторенням чужих слів.
Що у тому, що у тому разі наш вибірковий гуманіст з цим "свідком" сів у калюжу ще глибше.

Зауважу ще, що Івана Климчака ("Лисого") не згадує також жоден зі свідків з книги "Wolynski testament" (аналіз їхніх спогадів потребує окремого дослідження, яким коли-небудь обов'язково займуся).

***
А в декабре 1944г.  НКВД провело удачную операцию и против самой банды Лысого. Украинского нациста и убийцу настигла заслуженная пуля.
Брехня вже не знаю яка за ліком. Іван Климчак загинув не у грудні, а 23 жовтня 1944 р.

Який з усього цього висновок? Дуже простий. По-перше, результатом застосування на практиці "способів" і "методів" дідуся Хімки може бути тільки перманентне не вилізання з калюжі з ісконними жабами. По-друге, носій ондатрової шапки укотре продемонстрував, що: а) він не "чітатєль", а "пісатєль" б) що "логіка" та "аналіз джерел" йому так само непідвладні, як і раніше і в) що Муму напісал Турґєнєв, а памятнік - Чєхову (с) хоча чергову каку придумав за вуха не УГліч, але отримувати по сусалах за неї буде таки він.

У мене все.

Comments

[protyv-vsih.livejournal.com]

Мне его уже жалко становится. Этак Углич только с кЛуней и будет разговаривать. Хотя они вполне достойны друг друга.

[esgalar-teren.livejournal.com]

Там ще Дефо підключився з камланнями на ісконну халву. Однак, якщо він так продовжуватиме камлати, то з "моґучєй кучкі" УГлічів-Луніних явно випаде. Адже неможливо одночасно камлати на халву і вести розмову: а раптом бо пропустить момент, коли халва з'явиться у його роті :)

П. С. Додай цей пост у вибране УРБи (пліз). Щоб потім не шукати, якщо УГліча знов півник клюне в одне місце.

[protyv-vsih.livejournal.com]

Додав.