urb_a | Прощавайте, Толстоєвські! (Reply)

Originally posted by

dniprovska at Прощавайте, Толстоєвські!

Оце недавно ревізувала я свою домашню бібліотеку на предмет «шопачітать» і підмітила, що в мені абсолютно не хочеться брати до рук російську літературу. Навпаки, з’явилося стійке бажання засунути кудись подалі усіх цих Пушкоєдових з Толстоєвськими – щоб не муляли очі і не займали зайвого місця на полицях. Ні, це – не помста за Кримнаш і Навароссію – навіть у найтемніші часи російської окупації, коли ще не було впевненості, що РФ заплатить дорогу ціну за агресію проти України, в мене не виникало наміру схопити жужмом всю російську «нєтлєнку» і вкинути її у піч. Просто настав момент, коли я чітко усвідомила: МЕНІ ЦЕ БІЛЬШЕ НЕ ЦІКАВО. Я більше не хочу зустрічатися з героями російських письменників, бо що по суті являє собою російська література? По суті то є одна довжелезна депресивна «Повєсть о лішнєм чєловєкє». Чацький, Онєгін, Печорін, Тентетніков, Обломов, Базаров, Рудін, Лаврецький, Чулкатурін, Бельтов, Болконський, Вронський, Раскольніков, Версілов, Мишкін, Ставрогін… Додайте сюди ще цілу купу неприкаяних персонажів Чехова і «задумавшихся людєй» Горького – і спитайте себе, чи хочеться вам і надалі бовтатися в цьому липкому болоті безвиході? Мені – ні, тому: «с глаз долой – із сєрдца вон», бо все, що описує російська література – мертве, безплідне й вторинне – побічний ефект жорстокого експерименту, який цар Петро Романов поставив на Московії…

Недавно у І-нет хтось вкинув тезу, що Петро Великий прорубав вікно в Європу, а карлик Ліліпутєн його зачинив. Що ж, зачинив – і грець з ним: цілком логічне завершення провального проекту. Бо кому, як не Путіну знати, що його уряд – все ще єдиний європеєць у Росії і що поспішні, поверхові та суперечливі реформи, започатковані Петром, не змінили варварської природи російського суспільства, а лише прикрили її куцою європейською одежиною. Спілкування через віконце не принесло добра ні Європі, ні Московії. Крізь дірку, пробиту скаженим царем, у Старий Світ полізла дика азійська орда і почала топтатися лаптями по культурному європейському ґрунту, а свіжий вітер, що подув із Заходу у затхлу російську ізбу, лише бентежив її мешканців, збивав їх з толку та час від часу зривав їм дах.

Реформи Петра (які відкрили московітам широкий доступ до європейської освіти і породили масу освічених, інтелектуально розвинених індивідів, яким нікуди було прикласти свої знання та навички, через що вони закисали на диванах, або бісилися, казилися і починали вилазити на Сенатську площу, кидатися бомбами та підбивати пролетаріат на бунт) гранично акцентували фатальні протиріччя російського буття, закладені ще при останніх Рюриковичах. У Московській державі в силу низки об’єктивних чинників (на яких зараз недоцільно зупинятися) політична ґенеза суттєво випереджала соціально-економічну і забезпечувалася жорстоким грабунком та поневоленням суб’єктів виробництва. Така система призводила до нищення приватної ініціативи (джерела економічного та культурного розвитку), економічної стагнації та деградації, що врешті-решт позначалася на політичній сфері й провокувало черговий сплеск насильства з боку держави. Велич та міць «Государства Россійскаго» і якість життя його населення як правило перебували у зворотній пропорції.

Глибинні протиріччя, безлад та жорстокості російського буття викликали в росіян цілу купу когнітивних дисонансів та психологічних розладів, які красиво іменуються «загадкамі души русской». Копирсанням у цій загадковій (невротичній) російській душі та пошуком виходу з безвиході і займається російська література. Тому її так погано розуміють на Заході, де політичний та економічний розвиток протікав цілком гармонійно і де були відсутні аномалії й суперечності, що формували свідомість російських людей та служили мотивами їхньої «загадкової» поведінки.

Українці ж, які триста років перебували з росіянами в одному ярмі, прекрасно розуміють їхню літературу. Для нас не є загадкою, чому Онєгін прошляпив Тетяну; чому Обломов так і не встав з дивану, а Раскольніков ні сіло, ні впало уколошкав бабу-лихварку; чому молодий князь Болконський стояв, як телепень, на Бородінському полі, витріщившись на бомбу, що крутилася біля його ніг, і ДУМАВ, а його невгамовний батечко, замість того, щоб зібрати свої лахи та забратися подалі від французів, пошкандибав збирати ополчення, щоб самотужки дати бій інтервентам, поки його самого не розбила кондрашка …

Але чи є це розуміння такою вже великою цінністю? Боюсь, що ні. В українців є вибір: або продовжувати місити одну смердючу багнюка з народом, який і сам не живе, й іншим не дає, і осягати глибинні смисли ЙОГО культури, або відгородитися від цього злощасного народу стіною і втратити ключ до «загадкової російської душі». Я віддаю перевагу стіні на Сході і широко відкритим дверям у бік Атлантики. Але ніякі кам’яні мури не зроблять нас самодостатньою європейською нацією, якщо ми не вийдемо з російського мовно-культурного простору і не почнемо черпати з першоджерел.
Тому я засуваю подалі Толстоєвських, які втратили для мене актуальність. ГЕТЬ ВІД МОСКВИ!