Ілюстрація: tolk.rup=590Оце переглянув
емоційні спічі Дмітрія Кісєльова, його варіації на тему «евтаназії України», і згадав, як кілька років тому цей персонаж російського медіа ландшафту заробляв на хліб на каналі одного із наших олігархів. Сутужно було тоді в Росії з роботою, а, може, просто у Кісєльова тих років ще залишилися бодай крихти журналістського гонору, аби опускатися до рівня «путінізовних» ЗМІ. Ті крихти, що почали безнадійно маліти після смерті гуру російської ліберальної журналістики Влада Лістьєва.
Минулого ж року, коментуючи 60-ліття «вождя», якого Кісєльов не втомлюється порівнювати зі Сталіним, він дійшов висновку, що «Росія при цьому вільна як ніколи в своїй історії».
Генеза Кісєльова – ще одне підтвердження відомого висновку
Володимира Винниченка про те, що «російський демократ закінчується там, де починається українське питання». Але ця ґенеза свідчить й про інше, про те, що засадничі постулати т.зв. «російської демократії», - а саме, визнання прав особистості як «барская блажь», усвідомлення потреби свободи тільки в рамках «дозволеного», зверхнє потурання стихії натовпу, - відходять у минуле. Як і методи, яким послуговувалася російська еліта для досягнення своїх справжніх цілей, прикриваючи ці устремління солодкою риторикою та ліберальними гаслами свободи, рівності та братерства. Методи були «по-русскі» простими й невишуканими – обман, подвійна мораль, підкуп, шантаж і нарешті – брутальна сила. «Змушування до дружби» - від Єрмака до Чехословаччини – завершилося кривавою плямою російсько-грузинської війни. «Змушування до слов’янського братства» супроводжується істериками і митними війнами.
…Ну, врешті-решт, на чорта вам, російським лідерам, постійно «рятувати» Україну? Надавати знижки на газ, астрономічні кредити під сміхотворні відсотки, кидатися на амбразури пророкованого вами ж українського дефолту, годувати націю невдячних мазеп? Вони ж, ці «запроданці-хохли», зрадять вас за першої ж нагоди.
Тож відпустіть їх на всі чотири боки, тим паче ж, просяться самі. Хай скуштують свого хліба, хай випробують свою долю. Хай злізуть нарешті вам з карка, на якому, якщо вірити вашим нинішнім історикам, економістам, кісєльовим, всілися кілька століть тому і безтурботно бовтають ніжками. Вам полегшає, повірте, і мчатимете ви у своє світле митносоюзне майбутнє не стриноженими ногами, а у нанотехнологічних кирзаках… І ніхто вам не пхатиме ніж у спину.
Спробуйте відпустити, а рівно ж і відповісти на філософське запитання вождя індіанського племені Орія: «Я хочу знати, чи можеш ти бути наодинці зі собою, чи подобаєшся ти собі у відображенні порожнечі?”. Якщо вжахнетеся від цього відображення, значить не варто йти поміж люди…
Відпустіть! Це нелегко, але й не так вже й складно. Тим більше, хто зна, як повернеться доля? Може, там, у європах, нам не сподобається, нас ображатимуть чужі люди, і ми, впавши на колінця, приповземо аж на Твєрскую, під стіни Кремля, просити пощади. І тоді ви втілите заповітну мрію російського демократа – височайше дозволите нам постояти у сінях.
А поки що – відпустіть! Як у
Вакарчука...
Ігор Гулик ( Читать по-русски )